Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Дружана поглипувала на мене сяючими очима, і я займався їх сяйвом. Вона смикала мене за руку, прискорюючи танок, ніби прагнула розтанути в русі.

Береш ко вихопив од Чигрина скрипку, заграв приспівуючи:

Ой ти, хлопче, ненароком Коло мене трешся боком, Коли любиш, люби дуже, Як не любиш, не жартуй же!

Хлопці, мов тріпотливі жайвори, повисли над землею.

— Ой-га! — гукнув Чигрин, потрясаючи темними закрутками кучерів.

Як би ми ся не любили, Коли собі близько, Нам ворота легко ходять, Перелази низько...

Молодиці розпашілися, порозпатлувалися, як жагучі відьми, бликали, звискуючи, налитими пружними стегнами. Верешко перекинув мені скрипку, сам ухопив за руку Др>окану, приспівуючи, шукав на льоту губами її щоку.

Хотів циган царем бути, Бо у царя сала жмути, В салі спав би й одягався, Стелив ліжко, накривався.

, Ллє жінка знакомита:

Затикана пір'ям свита, На дві ноги налягає 1 горба на плечах має.

Ой скрипочка із липочки, А струни з барвінку, Візьміть, хлопці, царське сало, Не забудьте й жінку.

Таки добравши моменту, Верешко чмокнув Дружану в скроню. Заскочена зненацька, вона стурбовано позирнула на мене, тоді перейняла за руку Чигрина, а Верешко викотився з кола.

Ой рубаю та рубаю, Сокири не маю, Чужу жінку обнімаю, Своєї не маю...—

гудів Верешко, вмостившись на ослоні. Йому відповіла задіта за живе Федора:

Закувала зозуленька Та й сіла на плотик, Поцілуй ня, милий, в личко, А я тебе в ротик.

Я вивів Дружану з вінка танцюристів, і ми рушили до куреня. Услід нам хлопці забасили:

Пропили ми молодицю За паленку-сливовицю, Ні паленки-сливовиці, Ні красної молодиці.

Ставши біля вікна, Дружана дивилася в позолочену осіннім сонцем полонину. Я пригорнув її.

— Дружко...

— Що, Ксеню?

— Я весь час бачу наш осідок у Розлучі. Хочеться простягнути руку, щоб відчинити перед тобою двері.

Вона притулилася щокою до моїх грудей. За стіною глухо й поквапливо, мов прагнучи швидше звільнити душу, перемовлялася з цимбалами сопілка. Нараз в Дружани-них очах заблищали сльози.

— Я подумала про батька...

— Ми не забудемо його. — Я налив у чарки вина. — Ви обоє мої...

Вона жалісно усміхнулась, витерла сльози, з тою, ще не згаслою, жалісною усмішкою, але вже з несподіваною лукавинкою в очах простягнула мені чарку.

— Пий, Ксеню. Я справді дуже щаслива.

Надворі веселими дзвониками бризкали цимбали, гучно, як недалека гармата, вдаряв бубон. Я подумав, що в цю хвилину на Німчицькому перевалі триває бій, падають із стромовин на колюче бескеття посічені шрапнеллю коні і... люди. Я дивувався, що дратівливий Кошута без тіні занепокоєння вдає веселого і безтурботного весільного батька; що самозабутньо гарцює Василь Читрин; що нічим не виказують хвилювання інші, а про наступ Брусилова, мабуть, уже всі знають. Раптом я немовби прокинувся: це ті самі непоборні опришки, які стинали голови за кривду. Не в усіх одна міра терпцю, але це ті самі люди.

— Пий, Ксеню. Про що ти думаєш? Чого твої очі нараз стали без надії?

"Мабуть, лише жінки вміють сказати точно про те, що бачать".

— І ти випий.

— А як на це подивиться чоловік? Вино пахне розквітлою полониною.

— А ви чого тут зачинилися? — з комічним переляком скрикнула Данилка, показавшись у дверях.

— Виполоши ведмедя з комори! — аж присів од сміху Чигрин.

— Голодній кумі хліб у голові, — сказав я. — Тут ведмедем і не подуло.

Чигрин, не соромлячись, пригорнув Данилку.

— Ми своє весілля відгуляємо в селі. Просимо. Дружана почастувала їх вином, опісля обійшла з пляшкою ватагу, і Кошута запросив гостей до столу.

— Що то мені люди скажуть, — посміхнувся, — коли завтра виряджу до хутора три подружні пари? Начебто й не за воєнними часами! — Обвів усіх пронизливим поглядом, шукаючи бодай натяку на те, що хтось сумнівається щодо його думки про ситуацію, і, мружачись, зі стурбованою журбою в голосі, сказав: — А ватага з товаром залишиться в полонині. — І додав з притиском: — Нема чого поспішати.

Хлопці хором, видно, лише підсвідомо відчуваючи, наскільки це правильно, підтримали ватага. Він на мить стомлено рпустив долу очі и підняв чарку:

— Ватага зичить молодим щастя і довголіття.

Сірим досвітком з десятьма підводами ми рушили в діл. кошута наставляв:

— Буде тихо — вертайтеся, спровадимо решту майна. Щось негаразд, Ксеню, — дай знати. Може, ще кому треба додому/ — спитав дезертирів, що зоставалися. — В шорах нікого не тримаю.

До полудня обоз скотився з Яровиці і заскрипів ущелиною. Опісля здолали крутий перевал, четверо пастухів, яких Кошута посилав підсобити в дорозі, вернулися в стаю. Чемні гуцульські коники йшли без погоничів.

Місцями траплялося безпуття, шлях перетинали зсуви. Ми бралися за лопати, відкидали камінюччя, що звалилося з бескидів. Перед вечором, не лишивши позаду й третини відстані, зупинилися біля нічийної зимарки, що служила для постою, як корчма на перехресті доріг. Молодиці звинулися клубками біля ватри. Поки ми з Вереш-ком розпрягали і путали коней, Чигрин нарізав миску в'яленої баранини, полив сухарі юшкою з товченого часнику. Освітлена багаттям, Дружана кап-у-кап була схожою на Крицякову Олену. Я подумав: "Чи сподобається вона Олені?" Хотілося, щоб сподобалася. Стуливши губи, вона дивилася з-під опущених вій на полум я, а коли я сів поруч, усміхнулася справжньою Олениною усмішкою і поклала голову на плече.

— Комісія! — вигукнув Сергій, покуштувавши м'яса. Раптово, як завжди в горах, ущелину заполонила ніч.

Після вечері Чигрин з Данилкою, Верешко з Федорою пішли відпочивати. Я лежав боком біля багаття, зіперся на лікоть, Дружана в задумі підгортала недопалки. Нараз сторожка тиша, спочатку навіть не тривожачи слух, стала розпадатися на протяжні глухі зітхання. Через якийсь час зітхання стали коротшими й частішими, і я вловив у них щось млосно знайоме.

— Гармати, — сказав я пошепки. Дружана опустила прут.

— кінь ногою б'є.

— Гармати, Дружанко. Це гармати.

На підводі зашелестіло, і почулися сквапні кроки.

— Ти чуєш? — схвильовано озвався Чигрин.

— Гармати, — повторив я, ніби це могло що-небудь врятувати.

— Гул на сході. Під Селятином, якщо не ближче — не в Шепоті. Кевес утікає в Румунію. Над Черемошем наче спокійно.

Коли канонада припинилася, Чигрин, сплюнувши, зник між возами.

Я постелив на землі сіна і вкрив Дружану сардаком.

— Лягай, Ксеню.

Я ліг, та сон не приходив. Потім — лишень забудуся — здригнеться вві сні Дружана. Вона спала неспокійно, пашіла жаром, схлипувала. Вкриваючи її, я прикладав до чола долоню — воно було зрошене краплинами поту. Десь за північ вона міцно обвила руками мою шию, я просунув їй під голову руку і спитав:

— Не спиш?

— Ксеню...

— Не журися.

— Я хочу мати від тебе дитину, — ледве чутно прошепотіла вона.

Торкнулася устами моєї щоки.

— Хлопчика?

— Так.

Притулившись усім тілом до мене, завмерла. Я поправив сардак, підвівся на лікті й зиркнув у темінь.

— Що, Ксеню?

— Нічого.

Між возами полопотіли, підбираючи сіно, стриножені коні. У високому небі тремтіли зорі. Звідкілясь линув свіжий, вистуджений запах м'яти.

— Ксеню...

Я смикнув китицю зав'язки, і груди мені полоснув холодний легіт. Довкола все німувало, лиш коли-не-коли фиркне кінь. Я розстебнув Дружанин кептарик, торкнувся грудей. Скроню ласкаво обвіяв її віддих. Вона якось дивно рухнулась, мов розділяючись надвоє, огортаючи мене і знову сходячись в ціле, як підзолочена хмарина довкола сонця. Першої нашої ночі вона злегка впиралася долонями в мої груди, наче страхалася, що ми не зможемо одірватися одне від одного. І тепер я відчув на грудях її долоню, та це був інший дотик — через нього вона немовби пересвідчувалася, що мені добре, що я її безмірно люблю, як дружину, як матір мого сина. До мене прийшло визволення. Я його відчув кожною клітинкою, хоч немає слів, щоб його пояснити. Це було звільнення від плісняви задавненого чекання, від несамовитості, від намагання щось із себе скинути, як осміяну осоружну ношу, від сирітства.

Я раптом осягнув розумом, що кілька літ був неповноцінною істотою, і це огидно — жити одинаком, позбавленим щастя. Можливо, розуміючи цю огидність, гуцули не вважали за зло — по-розбійницькому викрадати од батьків їх доньок.

— Не лишай мене, — шепотіли її уста. — Побудь... Засни... Я не втомилася... Я тебе люблю... Ти — батько... Я тебе люблю всім серцем.

IX

Пізно ввечері наступного дня обоз наблизився до Роз-луча.

— Ксеню! — покликав Сергій Верешко.

Я передав віжки Дружані і почекав, коли його підвода порівняється з моєю.

— Може, Ксеню, комусь розвідати, що там у селі? Сергіїв голос звучав напружено.

— Я піду з Дружаною.

Обоз зупинився. Я добув з-під в'язанки карабін, підкликав Дружану. Перед нами на тлі зоряного неба дугами схилилися гори. Далі — спуск і положистий уступ, на якому розкинулося село. Зліва увижається в темряві скоба Черемошу, там хребти розступаються, пропускаючи струмок і дорогу до Гриняви.

— Наш осідок з цього краю села, — мовив я. — Дідо, прийшовши з долу, вподобав собі скид над поточиною. Заїзд уже батько вкопав. А до того на осідок і пішки важко було добратися. З того, як розташовані садиби, можна читати історію Розлуча. Втікачі поселялися якнайдалі в бік гір, їхні діти будувалися в доступніших місцях, жупани займали майдани вздовж річки й дороги.

Дружана стискала мою долоню: мабуть, їй було мар-кітно. Мені й самому ставало моторошно, наче наближався не до рідної оселі, а до стоянки печеніга.

— Хата ще добра, — сказав я, щоб зайняти дружину. — Після війни покрию свіжими ґонтами. Може, при йдеться обшалювати дошками східну стіну: коли вітер, в кухні сту-деніше, ніж у світлиці.

— Ще світиться, — зраділа Дружана, побачивши вогник під горою.

— А в нас порожньо. Бачиш — дерева темніють? Вище — ґруники розсохою.

Я пропустив жінку опередь себе на горбок. Ми ступали сторожко, майже не дихаючи, ловлячи кожний шелест. На подвір'я зайшли мовчки, нас одразу обняли густі прохолодні тіні, мов потрапили в інший світ. Трава сягала майже до колін, над заворітницею бовваніли галузки бузини.

— Постій тут, — прошепотів я. Двері схлипом відстали від одвірків.

У хаті я позаслонював обрусами вікна й запалив свічку. Хтось сюди навідувався, але не лишив безладдя. Припровадивши Дружану до світлиці, пригорнув її до себе, потому відсторонив і засміявся:

— Ми дома, жінко! Плювати нам на Франца-Йосифа, Вільгельма і Миколу Бісмарковича.