Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Тримаючись за одвірок, піднявся на ноги й попід стіною доплентався до ліжка. Вітер гримнув дверима, в сінях щось упало, та Оксен поринув у сон і нічого не чув.

Після дощу похолодало. Оксена розбудив приступ кашлю. Був ранок. Крізь вікно виднівся краєчок сірого засмученого неба. Оксен розглянувся по хаті. Все залишилося так, як до війни. Похитуючись, добрався до скрині, вийняв пару білизни.

"Де постоли?"

Взяв батькові, заховані на згадку. Сівши на ослін, випростав ноги. Порізані кривавими рубцями, вони порозпухали й гноїлися. Він розірвав рушник, обмотав ноги, зняв з гачка старий кожушок і подався по воду.

Стежина до струмка заросла лопухами.

"Як вигналися за одне літо!" — подумав він.

Куди не кидав оком — запустіння. "Доведеться попрацювати. За тиждень дам лад".

Наносив води, скупався, переодягся в чисте. Йому все ще випадали з пам'яті десять років. Згадав, що втік з фронту взимі, а виглядало на початок осені. Він почував себе спустошеним, та списував це на перевтому, хоча з кожною хвилиною його дедалі сильніше мучило нав'язливе запитання, якого боявся, як божевілля, і внутрішньо здригався перед ним.

Спробував спокійно роздивитися, де що лежить, що треба зробити в першу чергу, і це трохи відволікло його. Він обминав у думках село, а Крицяка згадав, щоб усміхнутися. Несучи воду, побачив, як рясно вродили сливи. Вийшов за хату з решетом, потряс деревце. Під стіною догори ніжками валявся стільчик. Він вмостився на нього, його одразу ж знудило, та пересилив себе і їв, доки не запаморочилась голова.

Прокинувся з гострим відчуттям чиєїсь присутності в хаті. Обмацав ліжко, заглянув під ослін, до кухні і комірчини.

— Хто тут? — скрикнув у розпач і.

Навіть муха не шебернула. Відсунув скриню, ослін, відкотив бочівку, зняв з гаків підмисник, вигріб попіл з печі, перекинув макітру, обдивився на світло кожний горщик.

*Все-таки хтось був. Оксен вирішив чекати: може, сам обізветься? На плиті булькотіло сливове варення. Він залив вогонь і ліг, затуливши долонями лице.

"Ніби сховалося само в собі".

"Ліпше не шукати".

"Як тихо!"

"Крицяк від усього втікає..." "Де карабін?1'

Одняв від очей руки. Надворі світило сонце. В снопі променів плавали порошинки.

"Отак і перевікує, як заєць, — подумав про Данила. — Карабіна нема, але рушницю я сховав у стайні під жолобом".

Він видобув і карабін, і російську гвинтівку. Патронташі зітліли.

"Треба було заховати на горищі".

Гвинтівку лишив, а карабін заніс до світлиці.

— Воно" там! — кинувся до скрині.

Підняв ляду. Лахміття, усілякий дріб'язок. В хаті він більше не міг затримуватися.

На вулиці все свідчило, що село давним-давно покинули. Біля церкви, де мешкали заможні гуцули, сіріли порослі мохом підмурки. Очевидно, будівлі розібрали й кудись перевезли. Хатини над потоком просвічувалися наскрізь. Оксен зупинився проти воріт Юра Кошути. На стовпчику висіла табличка з написом: "Ворбіць нумай роминеште!" Оксен ступив на обійстя, пройшов мимо відчиненої стайні. Всередині ліниво порпалися кури.

Сінешні двері в хаті теж були відчинені. Хатні, оббиті сплетеною з трави кіскою, лишень відхилені, і Оксен мало не відступив назад, побачивши кістляву, вкриту пасмами довгого сивого волосся, спину. Ставши збоку, він не міг втямити: Юр не Юр. Людська тінь.

Оксен заслонив собою світло, й Кошута озирнувся. Майже прозорою рукою ватаг ухопився за груди, а другою силкувався настромити на вуха дужки окулярів і дивився на Оксена вилинялими запалими очима.

— Нащо турбуєте бідного схимника? — жалісно мовив Кошута.

Оксен хотів було привітатися, проте старий тикнув пальцями на вуха:

— Не чую. Глухий. — По паузі додав: — І нічого не маю.

— Я — Супора,— сказав Оксен, сідаючи.

— Можу дати напитися. Більш нічого не маю. — Кошута зачерпнув горнятко води. Він був маленький, як десятилітній хлопчик.

— Оксен я.

— Га? Я глухий. — Старий вилив до відра воду і сів спиною до Оксена перед розгорнутою книжкою. Забубонів:

Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ї...

Оксен сам колись тримав у руках ту книгу, одначе зараз не міг згадати її назву. Зітхнувши, він пустився до виходу, та його вернула несподівана думка. Він вийняв з кишені патрон і, ставши над Кошутою, кінцем кулі показував літеру за літерою.

— Супора? — підняв голову ватаг. — Оксен? — Нервово похитав головою. — В землі содомській і го-моррській відрадніше було в день кари Господньої. Таж його відірвали від землі живих і він був страчений?

Оксен заперечливо покрутив головою. Раптом у пам'яті відновилася частина пережитого ним. З очей хлинули сльози. Старий розгублено закліпав червоними опухлими повіками й подав Оксенові води.

— Він був зневажений і принижений перед людьми, — бурмотів ватаг, мабуть, не знаючи вже іншої мови, крім біблійної. — А ми всі блукали, як вівці, збилися кожний на своїй дорозі. Не плач, сину! За нас потерпів! І ми терпіли за кожного.

Оксен одвернувся до вікна. Юр примовк, наче відчув, що вилиті з жаху і горя біблійні фрази звучать фальшиво. Може, спохватився, що вони не вміщають усього того, що трапилося, хоч продовж тисячоліть, продовж мільйонів моторошних келійних ночей наповнювалися пригніченими істотами наймісткішими словами. Він згорнув Біблію.

— Люди! — Його очі соромливо й безпорадно забігали по стінах. — Я туманів у самотині, — мовив він, немовби для себе, — і мені здавалося, що кожна господня днина несе мене в минувшину, до того менту, коли була вчинена перша помилка, і з кожним днем мені ставало легше на серці — я думав, це того, що вже близько істина. Я сподівався, що збагну, як світи розбігаються під тиском людської мислі до великого ладу. А воно, сину, не те... Мені ставало легше, бо я наближався до малесенької душі світу. Я вже дійшов до того місця, де сотня створінь у дикості зазнала менше біди, ніж я за один день своїх дитячих літ. Звичайно, я тут був господарем і розпорядником. Мені було легко... Ти мене слухаєш, сину?

Оксен не ворухнувся.

Юр понуро звісив голову, потому підняв на Оксена сповнені болю очі і накрив Біблію рушником. Так злодій, якого запече сумління, ховає з-перед очей крадену річ. Оксен сидів, як кам'яний ідол. З очей текли, розтікаючись по запал их щоках, сльози. Хату заповнювали сутінки. Юр запалив политу живицею скалку. Полум'я спантеличено колихнулося, і кінчик скалки загнувся жевріючим черв'ячком.

— Я би тебе нізащо не впізнав. — Кошута знову з опаскою зиркнув на край ляди, де лежала Біблія, і поклав її під рядно. — Ти голодний, сину? Зажди, я спечу картоплі.

Вони з'їли по картоплині. Відчуваючи, що на сьогодні сили вичерпалися, Оксен попрощався. Старий провів його до воріт.

На небі, дуже й дуже порідішавши для старечих очей, світилися зорі.

— Люди! — зітхнув Кошута, махнувши рукою, ніби прощаючись з небом.

Оксена теліпала лихоманка. Він поповзом обігнув ріжок хати і набрав решето слив. Йому ставало щораз важче. Він головою і руками підсунув до ліжка бочівку з водою, та на ліжко не зміг вилізти.

Свідомість навідувалася тоді, коли залишалося або проковтнути сливу, або забутися навічно. Марив.

Йому виразно вималювалося, як ішов в атаку під Ка-поретто. Батальйоном командував майор Міттельштедт. Оксен був при ньому ординарцем. Коли приніс розпорядження полкового командира, Міттельштедт вголос вилаявся і загудів: "Мінне поле... Ця наша артилерія... Подивимось!" Він став похмурий, як комедійний актор, який покинув сцену.

Артилерія мала пробити ходи в мінному полі. Минув призначений час, та вогню не відкрили. Лиш батальйон піднявся в атаку — вдарили гармати, підганяючи вперед гуцулів вибуховим валом. "Швидше, хлопці! — кричав міттельштедт. — Я цього сподівався!.. Собаки! Хиренні державники! Хиренні генерали! Дефективне суспільство!"

Міттельштедт вважав, що його непрощенно образили, перекинувши на італійський фронт. "Тут не треба ніякого фронту,— скандував він.— Тут досить двох жандармських полків. А всі сили треба кинути на Росію. Треба розбити Росію". Почуваючи себе скривдженим, він не скупився на солоне слівце.

Батальйон розсипався по всьому полі. Довкруж рвалися міни. Здавалося, до італійських позицій посуваються збиті в щільник чорні тріскучі водограї.

Оксенові осколками пошматувало груди. Падаючи, вік зобачив, як злетів у повітря Ернест Міттельштедт. "На чиєму боці залишиться хоча б один солдат, той виграв битву", — згадав Оксен. Стікаючи кров'ю, він доповз до траншеї і впав італійцеві на руки: захоплений зненацька, той ніяк не міг одімкнути багнет. Італієць одволік полоненого до другої лінії окопів, та на допитування не вистачило часу, бо в наступ пішли австрійці. Оксена вкинули до автомобіля й привезли до якогось містечка. Пустився дощ. Карабінери розбіглися, потому почалася паніка, на вулицях утворилися затори, машину покинули напризволяще. Вночі на околицях зав'язалася пальба між відділом італійської оборони, що вирвався з оточення, і австрійським ар'єргардом. Оксена, довантаживши пораненими автомобіль, відправили до лазарету. Як би там не було, він таки подарував превелебній короні свою останню перемогу.

Якось серед ночі Оксена вивела із забуття запалена свічка. Помандрувавши по хаті, вона схилилася над ним і стала Юровими очима. Оксен осміхнувся. Очі з острахом віддалилися, злилися в засліплюючу жарину і засвітилися сонцем.

Оксен опинився за муром лазарету. Було ще дуже рано. Полонений німець підмітав вулицю. Оксен не раз бачив його за роботою. Він промітав навскіс спершу одну половину, потому — другу і довго маячив, милуючись, відтак промітав далеко в поле запилену дорогу, ніби нею мали проїхати поважні гості. Казали, що той німець онімів після контузії.

Раптом сонце сіло за обрій. Оксен вирушив у поле. Дорога рівна, вдалину сосонкою бігли сліди мітли. Край левади в зелені потопав його осідок. Оксен не здивувався, що хата на рівнині. Нараз небо спалахнуло. Якась жінка переймала людей, що бігли за село, і викрикувала: "Су-пора запалив графські скирти!"

У селі стало як удень. Оксен все ще дивився на небо. Воно темніло. До нього наблизилася маленька зірничка й перекинулася заклопотаними Юровими очима. Оксен розімкнув уста, щоб привітатися, та почув: "Супора запалив графські скирти!'

Його гнітила темрява і тиша.