Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Не смійте тикати носа, хирляки! Ми дома. Ми дома, Дружано.

Вона поглянула на мене здивованими й водночас зачудованими очима.

— Побіжу до сусідів на розвідку. Не скучай.

— Де дрова, Ксеню?

Я приніс з повітки оберемок цурпалків і звичним рухом, як палицю, підхопив з ослона карабін.

— ВаЬгепІапе... — сказав надворі, дивлячись у темінь.

Міттельштедт називав Гуцулію країною ведмедів. Поклав він за неї голову чи и далі останнім покидає поле бою?

Стежка опустилася у глибоку вирву. Зливи і тут пона-лишали слідів. Я звернув до Крицякового осідку і наткнувся на прив'язаних до вориння коней. Прокинувшись зі сну, вони діловито захрумкали сіно. Я прошмигнув до віконця, припав до шиби. На печі спали діти. Олена стояла біля плити, спиною до вікна, щось сьорбала з полив'яної миски. Не міняючи пози, налила до миски води з сагана, вимивши, поставила на ребро сушитись і надовго завмерла, замислившись, склавши на грудях руки. Вона була без хустки, в кептарику до стану, в збляклій горбатці.

Двері не були на засуві. Я увійшов до сіней і машинально, ніби в цій хаті народився, розшукав у темряві клямку. Спітнілі од теплого духу з кухні, завіси не озвалися. Я тихо переступив поріг, у ніздрі вдарив запах пареного молока — запах обжитої гуцульської оселі наприкінці осені, коли звітрюють і засихають вінки під сволоками.

Забилося серце. Щось незнайоме було в тому, як Олена застигла біля плити.

— Олено.

Вона поволі, мовби не вірячи собі, повернула голову, і я побачив чужу, зі спотвореним, обезвіченим лицем жінку. Я хотів привітатися, одначе з горла вирвався хрип, і я сів на ослін, дерев'яніючи від страхітливого відкриття: це Олена, але з нею сталося жахливе нещастя.

Вона з хвилину мовчки дивилася на мене переляканими очима. Отямившись, потягнула за полу до комірки крізь вузенькі дверцята біля печі.

— Ходи ж, не впирайся, — шепотіла з присвистом. — На хуторі — москалі. Ще не знати, як поведуться. Хлопці тим часом ховаються.

Лишивши мене в темряві, зачинила на засув сінешні двері і вернулася зі свічкою.

— Ще не знати, як воно буде, — повторила. — Хлопці ховаються. Боже борони, якби уздріли з рушницею. В Ма-риничів знайшли зброю — побили і діда, і бабів. Обзивали бандитами і австрійськими шпигунами. І в мене є на постої — пішли до пароха в карти грати.

Лице і чоло поскороджене чорними виразками, колись вогнистий погляд розпливався під мутною сизою паволокою. Пасмо живої шкіри зосталося під очима і надбрів'ям — рівна прямокутна латка.

— Що з тобою? — ледве витиснув я з себе, ховаючи очі.

Свічка випала з її рук, язик полум'я метнувся по долівці і згас. Олена тихо заридала.

— Ксеню-соловейку!.. Ти ж не чув! Я цілком забула, що ти не знаєш. — Вмовкла, і стало тихо, як в могилі. — Йди, Ксеню... Ось-ось солдати вернуться.

Я пригнічено зітхнув й рушив до виходу. Олена провела мене до вирви за осідком. Стали біля вориння.

— Я не хочу, щоб ти довідався від когось... Я, Ксеню... я заражена. — Вона оповідала поволі, довго підбираючи слова, наче шкодувала мене. — Лишив це мені вартівник з тартака. Занапастила чоловіка, дітей... Сталося це на другий день після того, як ти обняв мене. Пам'ятаєш? Він, зайда, щось белькоче, але приємний з обличчя, молодий.

Не знаю, що на мене найшло... Данило через це покинув. Ходить по молодицях, розносить... А я не мала відбою. Ви на фронті, повно жінок, а чогось до мене і до мене... То дезертир, то гайдурик підріс — жіночого тіла забагло-ся. А я не мертва. Перенічкувала з тим, з іншим... Що я, Матінко Господня, хотіла тоі нечисті? — Олена по-чаїному заскімлила від розпуки. — Тоді... спекла лице!

— Олено!

І мовила веселіше, мало не зі зловтіхою:

— Порох, гас, живиця, лій... Наколотила, запалила скрутель з соломи... Лиш очі пов'язала рушником. Не хотіла чекати ні Божого змилування, ні Божої кари. Сама...

На дорозі почулися голоси п'яних жовнірів.

— Втікай, Ксеню... Люди з мене сміються! Ти не будеш?

— Не буду, Олено.

Дружана звелася навстріч, очі сполохано наздоганяли мій погляд.

— Що?

— В селі росіяни. Загорни в убрус карабін і поклади під скриню.

— Ти так довго пропадав... Я поцілував її.

— Уже скаржишся?

— Хіба зле — говорити, що думаєш?

— Рот не город, не загородиш.

— Ти йдеш за обозом — і тебе не буде ще довше.

— Закотимо підводи до Чигрина. Це близько.

— Не барися. Потому я буду лишатися без тебе, а сьогодні приходь відразу.

Я вернувся перед досвітком. Дружана вже спала. Косими лезами свічка полизувала вилинялі стіни. Я вмостився побіч, шукаючи очима чогось такого, що б допомогло мені переконатися, що я — господар, сім'янин, бездрімно стою на чатах притулку. Але такого предмета в хаті не знайшлося. Батько лишився рано без родичів і звів господу на скупий парубоцький лад. І я нічого не докупив, і чи буде можливість?.. Та заплющую очі — і в уяві вимальовується кожна дрібничка. Все — моє, хвилююче рідне, без нього я не був би сам собою. І я справді відчув себе значнішим, зиркнувши на розсипані по подушці каштанові коси, на по-дитячому надуті губи моєї дружини, на безпечно відкинуту руку, готову мене пригорнути. Руки в неї були міцні, засмаглі, присіяні золотистими волосинками. Сорочку вона, лягаючи, розстебнула. З-під чорнобривої вишиваної лямівочки висвічувало повне персо з рожевим соском. Рядно обтікало крутий стан, широкі манливі стегна. "Мамка, — подумав я. — Вона створена, щоб народжувати дітей".

— Дружано, — мовив я, коли вона прокинулася. — Якийсь час я не хочу показувати тебе людям. Будемо ходити в ліс, на царини.

— Мені однаково, — відповіла вона, мружачись і лупаючи спросонку віями. — Крім тебе, мені нікого не треба.

— Ти прекрасна й розумна.

Я задув свічку. Раптом перед моїми очима постала чорна порожнеча Олениного обличчя.

— Ти стомився, — сказала Дружана. — Спи.

Я прокинувся пізно. Надворі мрячив дощ, село запеленав туман. Побачивши, що бочівка наповнена водою, я вискочив з хати. Прибравши в стайні, Дружана силкувалась закотити під дровітню буковий ко во.

— Не руш! — крикнув я, ніби мене підмінили. Я схопив її за руки. — Прошу тебе раз назавжди: не чіпай чоловічої роботи. — Штовхнув ковб ногою, увігнавши топір, підняв сторч.

— Але що це мені?

— Прошу тебе.

— Я звична.

— Дружанко, — аж зіпрів я. — Коли мене не стане... Я запнувся і жбурнув ковб під дровітню.

Дружана мить стояла ні в сих ні в тих, відтак підняла на мене усміхнені очі.

— Йдемо снідати.

— Що? — здивувався я, бо дома не було жодних припасів.

— У нас були гості. Чигринова неня принесла бринзи, крупи, олії... І за це сваритимеш? Я не хотіла брати.

— І образив він її стукотінням довгим, як котяча молитва, — не зміг я не розсміятися. — Ні, Дружанко, не сваритиму. Але ти народиш мені здорового сина.

Вона почервоніла, очі зблиснули и пірнули під вії.

— Не треба надриватися, коли я дома.

Ми закінчували снідати, коли в сінях зачовгав Сергій Верешко.

— Комісія. Солдати пересварилися між собою і від'їхали. Мені здається, вони мали зреквізувати худобу.

— І змилосердилися!

— Начальник вимагав загнати овець, але солдати відмовилися виконати розпорядження. Оце армія: солдат командує офіцером!

Повідомлення звучало, як вигадка, і я, покінчивши з млинцями, вагався: слід мені, як статечному ґазді, перехреститися чи й так обійдеться.

— Гроші московські бачив? — Сергій простягнув асигнацію.

— Які нам тепер брати за роботу? — посміхнувся я. — Рублі чи крони?

— Кошута вирішить.

— Юр захоче австрійських. Я особисто згоден на натуру. Ось дари, які ви повинні приймати від них, — підладився я під Юрів голос, — золото і срібло, мідь і шерсть блакитну, пурпурову і темно-червону, і козачу шерсть, і шкіри баранячі червоні, і шкіри сині, і єлей для світильника...

— Що це з ним? — звернувся Верешко до Дружани. Вона переплела руки на моєму плечі і, стрельнувши

лукавинками, забубоніла:

— Я пересичений чадом овинів і туком відгодованої худоби...

— Молодята! — сплеснув Сергій руками. — Що це з вами? — Нарешті здогадався, що ми перекривляємо ватага, і зареготав.— Перестаньте робити зло. Навчіться робити добро. Шукайте правду. Рятуйте пригнобленого. Захищайте сироту. Заступайтеся за вдову... Між іншим, розлуцькі вдови присилували Чигрина ділити сіно, бо солдатські кс>ні об'їли село до бадилини. Чигрин з досвітку на вагах. Йдемо допоможемо.

— Солдати справді від'їхали?

— Подалися.

— Багато їх?

— До ескадрона.

— Може, прочули, що ватага вертається?

— Погода псується, — сказав Верешко, пропустивши мимо вух мої слова.

— Завтра на Яровицю?

— Порадимося з Чигрином. І в мене, Ксеню, — він з ваганням позирнув на Дружану, — конфузія. Федора — жінка не для життя. Та я давно те бачив, але тут — немічна мама клопочеться, недосипляє, а Федорі хоч на хвіст сядь. Ні сорому, ні совісті. Аби ліжко розстелене і гарячий парубок. Не для дому баба. Я наворкотів — забралася, ніби й не було між нами нічого. Смок дуркуватии, а не баба. Розумієш — коханка. А мені коханки не треба. Мені — щоб зварила, випрала, товар доглянула. Опісля ніч велика, а я, слава Богу, здоровий... Буде важко без неї, бо щось таке є в жінці... Ну, але жити нема з ким.

Мені навинулася на гадку слушна до випадку фраза з Біблії, проте змовчав.

Над Чигриновим обійстям висів гомін, як над ярмарком. Олена стояла з Василем біля ваг. На мить мені стисло горло, коли спіймав на собі її погляд. Вона заплющила очі, мовби кажучи: "Нічого, обійдуся і без лиця". Потому очі розплющилися, стали спокійні і добрі.

— Ксеню! — покликала.

— Що?

— Чого не признався, що привіз жінку? Щастя і злагоди, Ксеню!

— Дякую, Олено.

Над юрбою мелькали прим'яті ношені кресані. Я ледве впізнавав парубчаків — повимахували за два роки, повідпускали вусики й чуприни. Дівчата теж вилюдніли, стримано звискували, коли котрийсь із леґінців запустить під горбатку мацку долоню, і винувато озиралися на нас, мовляв, що вдієш із зеленцями, ото якби старший моргнув!

Я підмінив Чигрина на вагах.

— Бачиш? — показав Василь на хлопців. — А ти хочеш миру?

Я не озвався, і Василь додав:

— Чуєш, а москалі — вуйки. Це не солдати. У них рало перед очима.

Я стріпнув з кресані краплини дощу і сказав:

— Візьмемо в Яровицю молодих на підмогу.

— І правда: нехай провітряться. Я побалакаю. Хлопчаки завмерли, побачивши біля себе Василя.

Високий і ставний, він ступав легко й упевнено, кожна складка одягу мовби всміхалася, рушена грою м'язів.