Полтва - Андріяшик Роман

Шептар стиснув плечима.

— Вештається у Львові такий Копитник.— Шептар на секунду збентежився. — До дідька! Скажу тобі — подумаєш, що з глузду з'їхав. Та будь що буде! — Він махнув рукою. — Оповім як анекдот. Щойно Родзісада призначили начальником секретної служби, Коритник подався до Борині й відрекомендувався паном полковником. Чиновники пнуться з пуза, догоджаючи: полювання на ведмедя (і цього випадку, як завше, звіра напоїли горілкою, і влучив у нього лісничий, що причаївся у ялиннику), бенкети, дівчата, форель на Стриї, малина в Хащеві... Коритник допався до корита. Але зі Львова приїжджає службист, що в якійсь потребі відвідав Родзісадову канцелярію, хоч самого полковника не бачив. Діло було таке, що вирішував полковник. Отже, службист нишком сказав про це повітовим тузам. Але ж як перевірити? Каже: полковник середнього зросту (Коритник — так само), лисий (Коритник кучерявий), ніс горбинкою (у Коритни-ка — картоплина), наморщений, як горіх (Коритник гладкий, прилицьований усмішкою хитрого ідіота). Начальство охопила німа паніка. І бояться сконфузитися, якщо то справді Родзісад, і не знають, як відступати, бо носилися як з писаною торбою, розтрубили, влаштовували покази і зустрічі. Нарешті хтось подав ідею: повезти лже-Родзісада на лжекопальню, виставити таку пильну охорону, що дивиться документи навіть знаних в обличчя достойників, викрити авантюриста й відправити на всі чотири сторони, а скандал, звісно, зам'яти. Так і вчинили. Спорудили з дикту над ровом потьомкінську копальню, за начальника караулу став повітовий жандармський комісар. Весь склад почту показує посвідчення, а Коритник усміхається, як телятко. Каже: "Я не маю при собі документів". Керівництво повіту мало не луснуло зі злості. Везуть Коритникадо Турки. Імпровізовану копальню звеліли запалити. Не минуло й доби — організували виставку. Треба лишити відгук з автографом. Коритник розмашисто вивів: "По-к Родзісад". А щоб тобі добро було! Фінал, Юліане, не схожий на ті, якими закінчуються всі відомі і невідомі анекдоти цього типу. Коритникові на-вкучилося, прощаючись, він у всьому зізнався і поплескав начальників по плечах: "Вважайте, що у вас гостював мій великий друг, а знедавна і родич — полковник Ференц Родзісад. Я передам Ференцові, що він не пошкодує, якщо провідає вас, панове". Мало того, Коритник добився аудієнції і, кажуть, дуже насмішив розповіддю про свою пригоду самого Родзісада, і вони нібито потоваришували, разом п'ють, полюють. Моя Галя дає уроки музики доньці вдовички, до якої залицяється Коритник. Якось вдовичка питає Галю: "Може, вам треба щось влаштувати? Мій Карло (тобто Коритник)... Полковник Родзі-сад..." Другий хід: Галя знайома з лікаркою, до якої звертаються пан високий начальник...

А я сказав йому на те, Мартусю, що моя дружина ви-наймає помешкання у Родзісадової покоївки.

Посміялися ми з Шептарем, дійшли домовленості щодо університету. Куди дінешся, Мартусю. Десь ці люди — і ерес, і Шептар (про інших — потому) — трохи надвереджені. Я передав тобі зміст моїх балачок з ними, гадаю — висновків не треба. Всього ці хлопці не знають і не знатимуть. Тобі доведеться лиш назвати їм своє ім'я.

— Цей день, — сказав Юліан трохи згодом, — був для мене дуже прикрий. До твоєї редакції мені не хотілося заходити...

— Ти був дома? — перервала його Марта.

— Можна по порядку/

— Ні, Юліане. Кажи швидко.

— Я подався до нас, Мартусю, дарма що без ключів, думаю — погомоню з Марселлою, а там і ти вернешся з роботи...

— Ти зустрівся з нею на вулиці?

— Ні, Мартусю. Чого ти хвилюєшся, що з тобою?

— Далі. Що було далі?

— Я піднявся східцями на другий поверх, і мені відчинила наші двері маленька дівчинка, що назвалася Оле-сею, тут же додала: "Але я не Олеся, ми з мамою тобі нічого не відкриємо, це наша таємниця, я вгадала: ти той, кого вона чекає, але вона тебе не захоче, бо має мене, ти собі йди, ми з мамою щасливі, я тобі нізащо не відчинила б, якби не вгадала, що ти — це ти, я тебе побачила з вікна і подумала: "Він". Іди собі, не гюби нам зле, ти сильний, дорослий чоловік, ти собі знайдеш іншу людину, а маму не чіпай". У кутках очей тремтіли дві великі сльозинки. Я нічого не міг второпати і вирішив заспокоїти дівчинку, почав було розповідати щось смішне (після того, Мартусю, я зненавидів маску блазня, якою з чималим успіхом користувався; дитина цю маску відштовхнула). Олеся затупотіла ніжками, затряслась: "Геть! Іди собі геть! Я не можу на тебе дивитися. Ти проклятий тюремник. Вас, таких, вішати мало. Іди собі, іди собі, іди собі..." Я збояв-ся, що з нею станеться припадок. Воно було бліде і водночас синє, очі запалися, губи аж зчорніли. Я пішов...

— Юліане! Юліане, що ти накоїв!

— Мартусю?

— Боже, як далеко ми забралися. Біжімо, Юліане. Мені треба негайно їхати.

— Мартусю, але ж однаково поїзд аж увечері.

— Так, увечері. Ой, я вся тремчу, Юліане...

Він підхопив її під руку. Почав якомога спокійніше:

— Мартусю, Господь з тобою, не переживай. Розкажи, в чому річ, не тремти, ти ж не Олеся. Говори, може, нам треба порадитися, може, я в чомусь знадоблюся. Ну, серденько, Мартусю...

— Ой Юліане, я готова впасти в істерію. Ти одержав листа, де я тобі писала про цю дитину?

— Ні, Мартусю. — Юліанів голос прозвучав якось чітко, з ноткою роздратування, як у професора, якому надокучили запитання студентів.

— Я не маю сили все переказувати. Біля дитячого притулку мені на шию кинулась ця дівчинка з криком: "Мамо!" Боже, я чую цей зойк, він мене вбиває... Олеся народилася в концентраційному таборі, мама її вмерла від сухот, батько — невідомо де. "Мамо! Мамусенько! Знайшла маму!.." Ти розумієш? Робота, всілякі клопоти забирали в мене всенький день, я не мала змоги присвячувати дитині стільки уваги, скільки жадало її серце, та й, думалося, не слід надмірно пестити її, щоб не довести до екзальтації. Олеся не переставала боятися, що я знову десь згублюся, — коли вмерла її мама, їй сказали, що вона кудись поїхала і пропала... Господи, які ми ще темні і позбавлені чуття люди!.. Поволіше, Юліаночку, я задихаюся. Вона ж мені не сказала, що ти приходив, Юліане. Але стала химерити, щовечора мучила мене: "Чи вернеться до нас той чоловік, — це про тебе, — навіщо він нам, ти мене не покинеш, мамо?.. Уяви собі стан цієї дитини. Вчинило зле, не сміє зізнатися, бо боїться, що я лишу її, і боїться, що ти знову прийдеш або ми зустрінемося і її однаково не мине покарання, тобто піде по людях сиріткою. — Марта зітхнула. — Мені треба летіти, Юліане. Дівчинка може щось накоїти. Я запевнила Олесю, що вернуся через два дні, але вона ніби відчувала, що я їду до тебе. — Марта розплакалась. — Вона так мене любить і так намагалася бути в усьому схожою, рівнею, що я потерпаю: вона може щось собі заподіяти.

— Вона лишилася з Марселлою?

— Я відвела її до Миросі Коваль. Юліаночку, це, мабуть, ще гірше. Дома Олеся чекала б рішенця, а в Мирослави почуватиме себе чужою і покинутою... І шкідницею... Не мовчи, Юліане! Скажи що-небудь!

— Я її бачив, Мартусю, хвилину-дві, але я цілком поділяю твою тривогу.

"Бога ради — що за слова: поділяю тривогу!" Марта прискорила крок, мельки думаючи: "Ці тюрми... Ці прокляті в язниці... "Поділяю тривогу!.."

— Юліане, чому ти не сказав про це одразу? Щось у тобі, видно, зламали. Чи то запідозрив лихе: що це моя дитина ще з часів війни? Я ж тобі наплела, що донька банкіра, розігрувала перед тобою легковажну дівицю-ма-некенницю. Чи образився на дівчинку і вирішив посмакувати це з холодком?

Юліан не відповів.

— Ні, я тебе знаю, — мовила за нього Марта. — Ти не повірив моїм вигадкам. Але чого ти промовчав, що був дома?

Юліан спохмурнів.

— Це неможливо пояснити, — промовив він, зупинивши Марту і дивлячись їй у вічі. — Здається, коли я уздрів тебе, мною заволоділа потреба піднестися з твоєю допомогою, завдяки твоїй присутності до того Юліана, якого від тебе забрали агенти. Хоч я себе примусив працювати, якась внутрішня порожнеча все-таки була... Повір, я не вмію це виправдати. Спонука долі. Зустріч з дівчинкою втратила для мене свій сенс, відколи ти в мене. Умислу не було, Мартусю.

— Не було, Юліане. Я просто здуріла.

До самого вокзалу жодне з них нездатне було спромогтися ні на слово. Перед відходом поїзда двоє людей, що мовчки, заглиблені у власні гадки, дивилися, як розгойдується над пероном одинокий ліхтар, раптом кинулися одне на одного, і, мабуть, в цьому русі затлумилося, розсипалося, як хвиля на зментреженому плесі, тяжке внутрішнє ридання, яке теж годі було б пояснити.

Глава IV

У сусідньому купе розмовляли упівголоса літній чоловік у старомодному фраку (він подав Марті руку, коли вона всідала до вагона: поїзд уже рушив з місця, вони з Юліаном ледве отямилися) і схожа на сільську вчительку молодичка в червоному півкожушку і рясній спідниці. Ліниво погримували на стиках колеса, але Марта чула кожну фразу з сусіднього купе. Похиливши на плече голову, Марта захистила одне вухо від гугнявого бубоніння чоловіка в старомодному фраку. Надійшов провідник.

— Вимкніть, будь ласка, світло, — попрохала Марта,

— Ви до Львова?

— Так.

— О, можете подрімати, прибудемо на світанку.

Заблимали полустанки, і поїзд викотився у тьмяно біліючі поля. Тепер здавалося, що голоси лунали з тьмяної пустелі.

— А вони самі себе видали.

— Як?!

— Од пригніту, мила моя. Борсалися, борсалися, а признаки в житті від того ніякої, стали виступати одверто — їх і переловили.

— Боже, Боже!.. Двоє дівчаток між ними. Ще до вінця далеко, а в катівню пішли.

— Мені шкода колекції старовинних гімнів, яку мав один із них. Колись я вблагав програти мені їх на костельному органі. О, яка сила духу, мила моя! Я гадаю, що прийде час — і ці гімни визнають так само, як Сікстинсь-ку Мадонну... Я вам скажу: гидко довкола, напевно, ті дівчатка вплуталися, бо їх принадив рух. Рух — то певність, то ясність. Навіть вони пожертвували собою — і це певність. Для інших. Бо щось робиться. Заарештували — значить, не тихо. Та й взагалі є люди, які, коли їм довкола гусне туман, самі йдуть на хрест з внутрішнього невдоволення. Це трагічні істоти. Якщо придивитися добре, то навіть можна завважити, хто позначений. А що з того вийде? Мій батько воював за революцію сорок восьмого року.