Полтва - Андріяшик Роман

Лягаю собі в траву над узвозом і бачу батька, діда, прадіда в білій сорочці з опалкою через плече — збирають ті прокляті камінці, один в одного важким духом дихають на чоловіка, що бричкою об'їжджає пухкі, як хліб, лани, але ні один не стає від того на більшій силі, а почувається ще слабше. А що вже говорити про мене, сироту? Вижебониш до вітру свою прикрість і сунеш, як дрімак, комусь достаток підносити. Працюєш мовчки, ходиш самотиною, дивишся вовком, а як розів'ється те, що ти комусь посіяв, як зацвіте, як розколоситься, як ляже на токи теплим сонцем — та й тобі збуруниться надія. Теліпаєшся з опалкою на засмічений камінням родинний клинчик... От що недоля підстроює. Нема в людини розваги. Хіба не так, пані? Де тепер той Костянтин? Оповім, пані, оповім...

Чоловік він, пані, був несталий. Нині самоволець, а завтра безпомічна дитина. То він для бадьорості чогось собі наговорить, щось таке вроїть у голову, чого не було і не може бути, то так себе потіпає докорами, притлумить, що нема права розрадити.

У дев'ятнадцятому році, коли посунули пілсудчики, наш Костянтин з гуртом переодягнених по-козацькому наймитів приплив англійським кораблем до Туреччини, а звідти по Дунаю, через Румунію, прибився до Галичини. Згодом він розповідав мені про це по дорозі до його села, яке він тоді думав захистити від галлерків.

На всяк випадок я документи закопав. Якби пілсудчики чи галлерки взяли мене в полон чи забили і знайшли документи — міг би статися клопіт моїй родині там, в Аргентині. А тут: на Станіслав повалили румунські війська, з Кам'янця наскакувала денікінська кіннота, а із заходу — білополяки; довкола пекло...

А він мене питає: "Кажеш, Тодосію, село вже видні-ється? А я не бачу... А видолинок на околиці села? Журавель? Так, там була криниця. А скажи, Тодосію, за селом з північного боку повинна бути купка дубів? Бачиш? Далеко від них перша хата? Ага, тут же, біля них. Не під бляхою? Ні... Так, так... А з півдня за селом — балка, обсаджена акаціями? Балка далеко від села? З троє гін? Чому? Угу, господарі, видно, загинули. Село сягало аж до балки, Тодосію. Міркуй, що половина села знищена і нескоро відродиться. Половила села... Розглянься довкола. Тодосію, десь тут має бути шмат скелі, що виступає з землі? Є. Ходімо. Отут я сидів, Тодосію, коли догорало село, над полем стелилися пасма чорного диму, а з видолинка, там, де тепер стирчить журавель, ще долинали постріли. Потім постріли припинилися і я бачив, як добивали багнетами трьох оборонців села. Чим я міг зарадити? Я міг бути лише свідком. Та з того часу в мене став псуватися зір..."

— Він осліп?

— Так, пані.

— І де він тепер? Знову поїхав до Аргентини?

— Помер, пані. Половину прибутків з маєтку заповів на сільську громаду. Вже збудували школу, зводять читальню.

— Ви сказали, що в дев'ятнадцятому році він приїхав зі жменькою емігрантів. Вони покинули його?

— Розійшлися. Може, він намислив собі зібрати ватагу і повоювати, але спізнився... І мені, пані, на згадку дав який-небудь доброжиток. Туди... додому... мені вже не схотілося їхати. Живу собі без озирків, як умію. Ніхто мене не торкає, і я нікого. Часами прикро, самота, та що вдієш!

Серце моє, пані, не витримує того, що діється в світі. Тримаюся оддалеки, бо не маю сили дивитися, як люди мучаться. Пан Костянтин розказував, що ті троє, яких гал-лерки добивали в обнесеній муром криничці за селом, боронилися багнетами, доки їм не пошматували карабіни, тоді хапалися голіруч за багнети, щоб відвести від грудей, відтак і руки їм посікли-поламали... Отак, мені здається, і люди голіруч бороняться від біди. Пані, а я вам не надокучив? — несподівано з міною каяття запитав Сліпчук. — Знаєте, якщо в мене хтось буває, я в хаті стараюся не перешкоджати. Але коли людина йде прогулятися, то можна побалакати.

— Не надокучили, — запевнила Марта. — Одначе ми давно перетнули ліс, вертаймося. — Вона на секунду взяла замисленого Сліпчука під руку, і він прискорив ходу, мов намагався швидше одійти від того місця, де йому виявили приязнь.— Юліан нас, мабуть, уже розшукує.

Безперечно, цей селянин у гранатовому костюмі в білу смужку мав цнотливу душу. Його шия вкрилась білими і червоними плямами.

— Пан Юліан ще спить,— сказав він, мовби виправдовуючись. — Ми йдемо не більше півгодини, ліс неширокий, ми за десять хвилин будемо дома...

"Коли ж випустили Юліана,— подумала Марта, — якщо Сліпчук так впевнено говорить про його режим?" Питати про це Сліпчука було ніяково, вона вирішила, що Юліан сам розкаже.

— Як у місті з продуктами, пані? — поцікавився Сліпчук.

— Взагалі невтішно у місті. Нема палива, погано з продуктами, дорожнеча, безробіття, за нещасні мідяки мусиш продавати розум, якщо проданий розум можна називати цим словом. Несолодко, пане Сліпчук.

— Я це розумію,— відказав той після паузи.— Я переконався на власні очі, що в світі з такими дрібницями набагато легше. У світі вони лише клопіт, а тут від них залежить, жити чи сконати. То зумисне, пані, для того, аби люди жерлися, як звірі, і ні про що не думали.

— Авжеж,— з посміхом зітхнула Марта.

— Але я чув багато суперечок, пані, навіть деякі вчені люди цього не тямлять. Спихають на повоєнну розруху, на нерозторопність підприємців, на те, що п'ясти не дають волі єн декам, а ендеки пепеесам.

— Авжеж, не тямлять, пане Сліпчук. Життя — це деб-риця.

— Але вони собі ж на гірше роблять, — не вгавав Сліп-чук. Марта подумала: "Як чогось наївно виглядає український селянин, коли заходить у бесіду, до якої не доріс становищем". — Собі ж на гірше, пані. Нахваляються своєю міццю, військом, а почнеться яка-небудь заваруха—спом'янете неписьменного Сліпчука: оця Польща розпадеться за кілька днів, ще смішніше, ніж Австрія...

"Хоч хто, коли не селянин-бідолаха, краще знає, почому ложка солі і хто має більше права про це судити? Тим часом який-небудь недорікуватий талмудист з докторським званням на десять меридіанів рикатиме, що він нездатний розрізнити, чим дерево спинається вгору, і відмовить йому в праві на слушне слово".

— Не пошанує, пані...

"Нічого. Поки що слово — лише знак пробудження".

— О, пан Юліан уже дожидає нас.

— Рання, рання пташка, — засміялась Марта. — Так можна проспати і дружину, і все на світі.

— Дарма ти думаєш, що я щойно встав. Я вже був на ярмарку і приготував сніданок. — Юліан звернувся до Сліпчука: — Ви з нами поснідаєте, пане Тодосію?

— Дякую, — зніяковів Сліпчук.—Я звик попити молока натщесерце і можу протинятися до вечері.

Юліан зодягнувся у спортивний светр і був схожий на борця, навіть риси обличчя ніби стали грубіші. Сліпчук запрошував на подвір'я. Марта взяла Юліана за руки.

— А сьогодні як на серці?

— Сказати правду? — Юліан зміряв Марту лукавим поглядом.

— Погано? У світі чогось не вистачає?

Він кивнув, одначе не зміг стримати усмішку.

— Можна відповісти словами Верлена? "Люба, не треба розмов..."

— І це все, що ти пам'ятаєш?

— Я завжди боявся, що той нещасний томик на мене вже не розрахований: з нього все виколупали ніжні рожеві кігтики. А ще як спадало на гадку, що до нього звертаються як до заклинання, щоб виворожити болячку, мною опановував забобонний страх.

— І ти не намагався пересилити себе і розгорнути книжку?

— Скільки раз!

— Ну й щог

— Літери ряхтіли перед очима, як роса на сонці, напливало суголосся якихось звуків... Верлен мене загіп-нотизовував.

— Мене твій Сліпчук мало не загіпнотизував.

— Розповідав про невдаху Костянтина?

— Сліпчук змалював його як рефлексійного дивака.

— Мабуть, він будує свою сагу відповідно до статі, зовнішності і гумору слухача. Тобі він, очевидно, хотів показати відчайдушну романтичну фігуру.

— Можливо, бо були і пісні, і ліричні відступи, і слово самого горе-лицаря.

— Між іншим, постать цікава.

— Я не стверджую, що пересі і іа, але, мабуть, така вже я засушена вашими, чоловічими, інтересами жінка — мене вразив лише не знаний досі вияв жалю за батьківщиною, ностальгія, конвульсія туги, якщо можна так висловитися.

— А мене вразили соняхи.

— Символи, символи?..

— Будь я Трушем, я додав би їх до циклу "Про самоту".

— Ти чув, що Труш вийшов з "Товариства для розвою руської науки"? Ні? Мабуть, це таки в характері наших братів по крові. Тихесенько собі малювали щось було, та лиш заговорили про шляхи розвитку українського мистецтва — посварилися, стали паплюжити один одного — і не треба було спеціального урядового розпорядження про скасування товариства, само розпалося. У студіях засіли ремісники та іконописці. Труш малює дома при свічці. Пильнуй, Юліане, щоби й університет не спіткала така доля.

Юліан нахмурився, після паузи сказав:

— Либонь, це буде не моя турбота.

— Що ти маєш на увазі? Юліан не відповів.

— Юліане?

— Гаразд, Мартусю, побалакаємо потім. Сьогодні мені повідомили про арешт Осипа Маковея.

Марта помітила, що він викручується і зволікає з бесідою про справи. Він наче не міг себе знайти. Весела самопевність ще перебувала у в'язничному сповитку, спалахувала іскорками, він сидів, задуманий, на стільчику біля її колін і мовчки гладив її руки. Вона вирішила не неволити його розпитуваннями.

На гадку спливали розмови і зустрічі, про які Марта хотіла розповісти Юліанові. Вона перебирала їх у пам'яті і відкидала. "Це краще сказати при нагоді... З цього можна було б просто посміятися..." Відпадали тижні, місяці, шматки життя. Біль, що допікав їй, коли її минали не вітаючись після того, як Юліана заарештували, став дріб'язком. Було й інше. їй не довіряли. Через людей, що мають доступ до Родзісада, вивідували, які в неї "стосунки" з офіційними колами; підозрювали за те, що її не звільнили з роботи; шепотілися за спиною, бо Свид дозволяв собі патякати про політику, коли розмовляв з нею. Ой, несолодко почуваєш себе, коли на кожному кроці натикаєшся на мур стриманості, недовір'я і недомовок! Вона навчилася співчувати людям, яких сама свого часу відшивала. Правда, не через недовіру. Були клопоти, які не потребували свідків і помічників. Людина тупцяє довкола тебе, щось несосвітенне бубонить, сипле категоризми, щоб показати, що не боїться й готова на все, або дивиться таким жалісним, зацькованим поглядом, що огортає досада. Тим часом ця людина тобі зайва і остуджуєш її холодною ввічливістю, згорда кинутим жартом чи повернешся і підеш пріч.