Полтва - Андріяшик Роман

Тобі ж відомо: я жорстокий.

Слова "серце", "жорстокий", "пий", "закуси" трохи мене вговтують.

— Скіфи? Вигнали з Європи кіммерійців, погналися за ними в Азію, дійшли, здається, до Мідійських земель.

— Так, і побили мідійців, запанували над усією Азією. ...Поступово пригадую, хто я... Паскудство, Мартусю.

Звичайно, ті, хто тебе бачить чи розмовляє з тобою, навіть не допускають, що в твоїй душі казна-що твориться.

Компанія гамірно веселиться. Дама, піднімаючи до вуст чарку, підморгнула мені, мовляв: "За ваше здоров'ячко". Я випив свою порцію, та, за намовою дами, до мене наблизився, як потім з'ясувалося, один з ваших редакційних "г" — Георг Івахін, поставив переді мною повен келех.

— Ви знайомі s Веронікою? Ні?

— Ми вчилися в одній школі, — відказав я. (О, як мені бракувало форми!)

— Вероніка була першою ученицею, феноменальна пам'ять... А мене заледве переводили із класу в клас. Тепер, одначе, я цим пишаюся. Присядьте, будь ласка.

Івахін лише переступив з ноги на ногу.

— Шкільна муштра не наклала на мене пута, — сказав я. — Я остаточно переконався, що наші вчителі були невігласами, і добре, що жодного не брав за взірець. Я вперто не хотів вчитися розуму, як вони казали. Вже тоді мені здавалося, що це означає — догоджати і вислужуватися. Згодом я до цього додав ще один пункт: бути лояльним до того, що не повинно мати місця в житті, а є результатом погано побудованих стосунків між людьми... Вероніка була відмінницею,— сказав я, киваючи дамі.

— Пане Івахін, ви не Івахов, не комісар поліції, чого ви повисли над чоловіком, сідайте пити.

Мене вразила гостроверха лисина цього Івахіна і закопилена верхня губа, що немовби повідомляла: "Ми з моїм господарем про щось скандальне довідалися". Але й це мене цілком влаштовувало. Коли Івахін пішов, мені знову все здалося сном. Проте цей сон був приємніший за тюремні мріяння, що зогрівали не більше, ніж сонце в росі. Я став думати про тебе. Чогось про те, чого ти, розмовляючи, ніколи не дивишся на співбесідника, навіть на мене, мовби ти — той світ, у котрий ніхто не повинен зазирнути.

*— Прошу, про вас це забувають.— Івахін поставив пе-реді мною чарку. — А пошесть самовдосконалення,— спитав він, — теж вас обминула?

Я дивився на нього, не второпаючи, чого він хоче.

— Ви казали, що не шкодуєте...

— Що не був пильним учнем? Абсолютно. І самовдосконаленням не займався.

Івахін опустився на стілець. Якусь мить ми мовчки вивчали один одного. У нього квадратне чоло, тупі, пересичені очі, м'ясистий ніс і важке підборіддя. Ще — пародія на вуси: ріденьке, руде, покручене і пригноблене, мов з-під пахви, волоссячко, пристебнуте невидимою ниткою до закопиленої губи.

— Прошу випити.

— Дякую, взагалі я не п'ю, — сказав я. — Сьогодні в мене особливий день.

Івахін гучно покликав офіціантку.

— Як тебе звуть, доню? — спитав, коли дівчина підійшла до столика.

— Вам це дуже потрібно?

— Дозволь почастувати тебе...

— Відтак поцікавитеся, о котрій іду додому і чи маю власний куток.

— Атож, — Івахін засміявся.

— А якщо не вип'ю — не одчепитесь?

— Щира правда.

— Добре, я вип'ю. — Вона майнула за перегородку і вернулась з чвертковою пляшкою.— Французький коньяк. Недавно в нас гостювали закордонні дипломати, ми замовляли цей коньяк спеціально для них.

— Золотко! Хто тебе народив такою щирою? Ти — ангелятко.

— Кажіть це своїй нареченій.

— Кажу. А де, справді, мешкаєш? Дівчина посміхнулась.

— Навіть не чекаєте, щоб я випила?

— Не люблю воловодитися, — відказав Івахін. Він підсунувся ближче. — Де мешкає панна? — і погладив їй зап'ястя. — Власний куточок, найманий?

— Мене кличуть клієнти...

Ні, я не подумав, що з мене шкилюють. Навпаки, я не побачив би в усьому цьому нічого підозрілого, якби навіть мене попереджували (наче я більш нічого не бачив у житті, тільки п'яне залицяння).

— Пане Івахін!

Офіціантка ковтнула коньяку і побігла за перегородку. Івахін махнув позад себе рукою, мовляв, чого вам треба, і пояснив:

— Ми святкуємо офіційне призначення Поніковсько-го головою уряду. — Вицідивши принесений офіціанткою коньяк, він спитав: — Це смішно?

— Ні,— відказав я.

— Мені здалося, що ви посміхнулися.

В цю мить, Мартусю, мене щось спонукувало зіграти жарт. "Поніковського? Він велемовно висловлює свої думки, правильно вимовляє слова, пластично жестикулює, з фотогенічним обличчям і невідпорним осміхом, з енергійним рукостисканням і почуттям гумору..." Якби Івахін запитав, чи я його особисто бачив, я відповів би, що вчився з Поніковським в одній школі, в нього феноменальна пам'ять і таке інше. Але цього не було, і все-таки Івахін зарепетував:

— Панове, цей чоловік щойно обізвав нового голову уряду нікчемою!

Мене зусібіч оточили якісь парубійки...

— Чого ти вважаєш, що між ними був Полянський? — запитала Марта.

— Ти змалювала його зовнішність, і я пригадав, що поруч з дамою в малиновій сукні сидів рудий інтелігент з виразом відсутності на обличчі і мовчки смакував коньяк. Зрештою, якби його того дня і не було з ними, та, якщо він і Найда пиячать разом з Івахіним, я радив би уникати усіх трьох.

— Добре, Юліане. До біса Полянського, Найду та Іва-хіна! Ти, горенько моє, мав милу пригоду в день звільнення...

— Виплутатися було нетрудно, бо вони всі заточувалися, а я був цілком тверезий. Та потім мене гнітили сором і образа за панів державників, які вдаються до настільки гидких провокацій. Як не кажи, а ще в кожному з нас живе ілюзія, що вони не зовсім обезуміли. Од Івахша важко вимагати порядності. Найда мав рацію, коли заявив йому у вічі, що його примусили втікати з батьківщини не тільки через поміщицьке звання, а й через те, що, будучи поміщиком, він не вмів господарювати і пильнував батрацької посіченої батогами спини. Івахіна вигнали, але й це його не навчило. Білоемігрант Івахін, маніяк Івахін не перестав бачити дводзьобого орла над Варшавою, над Балканами, над цілими континентами. Він тремтить при словах "більшовик" і "комуніст".

Сівши, Юліан пригорнув Марту і усміхнувся.

— Що таке, Юліане:

—Людей взагалі, дорога, нелегко схаменути. Коли впав Тунгуський метеорит, церковники твердили, що це Боже застереження, але світова війна все-таки почалась. Маленький унтер Карасик якось признався мені, що вважає Тунгуську катастрофу Господнім знаменням, і прострілив ногу солдатові, який перед атакою заховався у бліндажі. Бальзакові дорікали за соціологічні дослідження в пору жорстокої соціальної боротьби. Мертвих у всі часи грабували, хоч кожен шукач скарбів знав, що теж помре. Між упертістю і гонитвою ніколи не було густо. Хай буде розсудливий той, хто ні на що нездатний!.. — Юліан на хвилю замовк, потому, усміхнувшись сам собі, сказав: — Щоб ми, Мартусю, не були схожими на ходульних бунтарів, я, мабуть, дещо зауважу одній прекрасній дамі, і на цьому покінчимо із визначенням нашого місцезнаходження у просторі і часі.

— Прошу.

— Які стратегічні чи тактичні мотиви спонукували бойову галичанку підписати спростування діячів культури про те, що не здійснюється полонізація?

— Це сталося по-дурному.

— Марта Чорнеза, либонь, знає, що народ Галичини не визнає польської окупації? Зрештою, питання про долю Галичини ще вирішуватиме Ліга націй. Ця ледача Ліга поки що "досліджує" становище. Безумовно, Галичину відсудять Польщі, але ми робимо все для того, щоб серед нас не знайшлося півтора десятка йолопів, яких польські пани могли б послати до Парижа з проханням од населення краю прилучити Галичину до Польщі. Правда ж?

— Так.

— Окупаційні власті мають можливість переконатися в цьому, того квапляться з полонізацією і колонізацією Галичини. Тим часом група диваків забула про законне право на опір і, щоб привернути увагу до факту полонізації, виступає в пресі з заявою, у якій цей факт заперечує. Як це розцінювати? Та, якщо навіть Ліга закріпить окупацію відповідною ухвалою, ми спробуємо добитися перегляду вироку. Ми — комуністи, і ми будемо боротися. Між іншим, крім Ліги націй, є Комінтерн, який відкидає посягання Польщі на територію України. То в чому річ? Психологічна поразка? Невже я не казав, що Комінтерн вважає українське питання одним з найважливіших питань класової й національно-визвольної боротьби на Європейському континенті?

— Я розгубилась, Юліане.

— Не треба виправдань. Я так само людина, і теж мені деколи страшно, але треба думати.

— Ти певний, що Комінтерн, що СРСР врятують Галичину від знищення?

— Так! — сказав він і запитав: — Скажи щиро, Мартусю: це походить від Полянського?

Марта кивнула.

Юліан у задумі перегортав сторінки "Сімпліцісимуса".

— Ти обіцяв сказати про людей, до яких я можу звернутися у Львові, — нагадала Марта.

— Мартусю, ти не бажаєш пройтися по свіжому сніжку?

Марта ствердно закивала.

Халепа в кав'ярні враз розворушила мене. Я зиркнув на світ тими самими очима, якими дивився на нього перед арештом, і побачив, що нічого в ньому не змінилося.

Косоокий, відчинивши мені, вигукнув:

— О, гості!

Він і цього разу не зрадив звичці. Посадовив мене проти світла, вперся нерухомим поглядом і через хвилину з міною Пілата пробурмотів:

— Чим стурбовані хитрі галичани?

Проте він спохопився, що я, мабуть, щойно зі стін тюрми, погляд його сумовито завис; він застебнув ґудзик на одвічній сірій сорочці, висунув уперед підборіддя, скрутив цигарку і зробив кілька затяжок підряд.

— Я ненадовго, — попередив я.

— Ми вчора трохи теє...— сказав понуро Верес. Ти його не знаєш? Послухай. Верес сказав: на серці кисло. — Передивляюся газети... Даруйте, не прибрано... Хмариться. Буде дощ?.. Казна-що. Літо пропало — дощі, осені нема. Непривітно, кисляк. Я собі гадав: ну цього літа поїду на місяць до річки. Завезлося, як навмисне. Та й помешкання ні на кого лишити. Покинув на сестру. Вертаюся — ні тарілки, ні чашки. Каже, що побилося. Не вірю, додому відтарабанила. Ну й люди! Брата заарештували, а вони, ріднесенькі родичі, накинулися, як сарана, ніби лиш цього чекали, геть пограбували хату. От погань! Оце приїде мама. Розумію — старість і все таке... Та живіть. Є хліб, є до хліба, оповідайте дітям байки, до роботи не силую. Еге! Я з хати, жінка з дому — стара вверх дном все поперекидає, нишпорить, нюхає. Чого!.. Злиднюки. Взимі жінка взяла служницю.