Полтва - Андріяшик Роман

Звичайно, багато знайомих образилося, одні замкнулися, інших втрачено; і неможливо виправдати себе тим, що, коли в людини є тверді переконання, вона мусить бути послідовною; де в біса взяти тої послідовності? Все під наркозом, все німує, а люди, котрі щось роблять, тримають тебе на відстані...

Ясна річ, що це ознака слабкості і обмеженості руху. Схоже, що кілька десятків авантюристів вирішили присвоїти собі відтинок історії. Бач — новоявлені декабристи, наполеончики... Генерали без війська. Тому офіційній пропаганді легко зганьбити й знеславити навіть святе діло. Досить пустити плітку, що Юліан — пияк, неврастенік, живе на віру з молодицею, червоний шпигун, отримує 3-за кордону гроші, бенкетує в ресторанах, залякав своїх спільників і однодумців... О, тоді й натовп зацькує, нащо з ним морочитися слідчим, заводити атестати на харчування, виділяти окрему камеру в Бригідках і, зрештою, свідомо створювати йому ореол борця. Посадовити його до скляної в язничної клітки, нехай усі бачать, що це за пташок!

— Юліане.

— Слухаю тебе, Мартусю.

— Юліане, я несподівано відкрила найстрахітливішу обставину нашого буття. Ви, світлі голови, і не здогадуєтеся.

— Боже! Хіба так легко обняти розумом усе, що вони безтямно накоїли.

— За борт життя, Юліане, викинули людей середнього віку. На сцені діди і недолітки, політичні хулігани. Отак десь з двадцяти до сорока років — це ті, що населяють тюрми, концентраційні табори, на яких впала немилість, які не по своїй волі "вмивають руки" від сумнівної політики. Діди улюлюкають, недолітки гавкають, а невільники ярмують. Суспільство позбавлене серцевини. Тому воно невибагливе, всеїдне, для нього стравна будь-яка духовна пожива. Тільки ви дивитеся за обрій сьогоднішнього дня, але ж ви під ключем... Я не знаю, що ти встиг зробити, відколи тебе звільнили. Мені здається, можна починати... Чого ти мовчиш, Юліане? Він зітхнув.

— Я радий, Мартусю. Розумію, що тобі було нелегко, — майже божевільна ідея! — Він похилив голову і додав стиха: — Ти маєш рацію: нас перетворюють у внутрішніх емігрантів. А діди онде, недолітки-хулігани створюють військову організацію1 . Тому заснування підпільного університету матиме політичний резонанс. Але мене попередили, що власті вносять у чорні списки викладачів і студентів. Якщо комуністи продемонструють свою причетність до університету, якщо до тих списків приплюсують матеріали святоюрського процесу, цей заклад постараються скомпрометувати перед світом і зашлють усіх в концентраційні табори.

Марта відчула, які тіло її дерев'яніє.

— Цього не мохсна допустити.

Юліан ствердно кивнув і заходив по кімнаті.

— Я поїхав сюди, щоб не накликати на людей шпиків.

— Вони знають, що ти зупинився у Сліпчука?

— Безперечно.

— Коли ти вийшов?

— Два тижні тому.

— Тебе самого випустили?

— Ні, люба. З групою... .групою революціонерів. Пригадуєш Миколу Павлюка? Його схопили на похороні професора Кривов'яза... Хлопці геть виснажились, пішли в підпілля.

— А ти?

— Як бачиш, я при здоров'ї. Багато справ. Якраз минула пора утримуваних мудреців. Ці алхіміки нічого не створили. Незважаючи на подаровані сани й котеджі, їм на старість дошкуляє сумління, що могли б дещо зробити, якби не вислужувалися в наукових товариствах, як у яких-небуць чиновних. Ремства цих людей можна використати...

— Ти довго пробудеш у Золочеві? Юліан посміхнувся:

— У тихих болотах завелись чорти. Треба їх розбудити. — Серйозно додав: — Я відрекомендувався жандармам як член Наукового товариства імені Шевченка17. Вони посилено полюють за хлопцями, а мене тримають на оці, чекаючи, що до мене хтось з'явиться. А навідуються статечні князі чистої науки з бездоганною репутацією. Коли в Родзісада розсіється підозріння, що підтримую зв'язки з комуністами, переїду до Винників: ближче до Львова. Гра у гру, Мартусю... Тим часом таємний університет почне функціонувати. Ми ще в Бригідках спланували, хто з "незаплямованих" діячів керуватиме справами. На жаль, декому з них довелося жбурляти в обличчя всю історію: бояться. Поки що зупинилися на чотирьох кандидатах. Серед них — моя дружина, причому вона на себе візьме роль згодом: не сумнівайся, що й до тебе придивляються, хоч ти не входиш до жодної політичної організації.

— Якщо в тебе не буде змоги втрутитися, я можу покластися на людей, яких ти не досить знаєш?

— Будь ласка. Але я відчуваю за собою право ставити "діячів перед вибором: або допоможіть, або прокляте ваше ім'я. Для тебе цей, хай йому біс, метод не годиться...

— Вибач, Юліаночку: що — падає сніг? Юліан підступив до вікна.

— Мокрий недолугий сніжок. Вітаю вас, пані Зимо!

— Мені пощастило: я пройшлася в лісі якраз на переломі двох пір року. Ого, як завихрило! — марта наблизилась до вікна. — Ставок був ментрежний... Найважливіше, що все вже передчувало зміну, та чогось не здобулась думка, що то кроки зими.

— Небо рівного, сірого тону, як стеля в камері.

— Правда, химерно? Ніде ні хмарки, а земля вже біліє. Ніби проявляється безмежна фотографія.

— У такі хвилини, — мовив Юліан, — мені з якогось дива причуваються похідні сурми, увижається низка обозів, скачуть верхівці, бряжчить зброя, і мене самого охоплює хвилювання виступу, хоч зовсім невідомо, куди і для чого; мабуть, просто оживає предковічний інстинкт.

— А що я відчуваю? — з усмішкою сказала Марта, тулячись до Юліанового плеча.— Самітність. Може, і це — з тої ж опери? Чоловіки вирушали в похід, а жінки вдивлялися у порожні обрії, і було невимовно тоскно, бо в хижі ще не остигла зігріта чоловіком постіль, а його нема і довго не буде і ще не скріпилася звичкою надія: "Дасть Бог — вернеться..." Юліане, чого гуцули прозивають солдатів катунами?

— Тому, що не завойовували чужих земель, — осміхнувся Юліан.

— У Миросі Коваль є віршик "Ми не посягали". Якби ти знав, скільки гідностей вона нам відкрила! Мирося забула цю сентиментальну дурничку на столі в редакції, а Свид одніс складачеві і звелів видрукувати в день прийняття конституції. Приносять відбиток коректорці, та просить Миросю вичитати вірш... Я думала, що Свид зостанеться без очей. Мирося-щебетуха, Мирося-ластівка стрибала довкола нього, як пантера. "Яке ви мали право друкувати без мого дозволу? Фашист! Продажна свиня! Ви це зробили на прохання Івахова?1* Яку статтю вирішили приклепати — п'ятдесят восьму чи шістдесят п'яту?"19 А Свид наче проковтнув язика. Та що Свид! Ми всі отетеріли. Такого від Миросі ніхто не сподівався. Кричить: "Ви мене в "Атласі" пропили чи в "Брістолі?" Біжіть і повідомте свого Івахова, що з нього випустять погані нутрощі. — Пошматувала відбиток на клаптики і шпурнула Свидові на стіл. —У Галичині Івахов не дослужиться Бенкендорфової слави". Ми чекали, що Свид її звільнить, а він через півгодини став над її столиком: "Пані Мирос-лаво, підкоротіть, голубко, свій репортаж, не вистачає місця на текстівку".

Юліан посміявся, згодом запитав:

— Мирося пише?

— Бавиться. Все, що виходить з-під її пера, хибує на грубу заземленість.

— У тюрмі, — сказав Юліан, — я прочитав кілька цікавих рукописів. Є, Мартусю, прекрасні за змістом і за формою, актуальні і водночас з неперехідною проблематикою книги. Люди, що їх написали, не мають будь-якого бажання публікувати свої речі. Офіційне "духовне" життя настільки поглупіло, що вже ні в кого нема стремління зажити похвали. Є підпільна художня література, пісні, музика, живопис, домашні театри. Причому все це до такої міри скероване в завтра, таке значуще, що бракує критеріїв, щоб його оцінити. Словом, реальний світ лише гнітить, томить і переслідує, у глибокому підпіллі вже цілком визрів новий світ, коли б іще невеличкий революційний вулкан...

— Ой, чогось у політиці затяжна статичність.

— Без масового терору нинішні верхи не зуміють втриматися при владі, а розпочнеться терор — щось буде. Всі ці глибинні рухи — не рефлексії, їх не загальмують.

Глава ІП

Був молодесенький ранок. Я попрощався з Миколою Павлюком, зайшов до кав'ярні і замовив картоплю із смаженою ковбасою. За сусіднім столиком бенкетувала якась компанія. Кілька порожніх пляшок, а офіціантка щойно несла закуску. Подумалося, що вже, видно, півсвіту починає день з похмілля. Недарма більшість сучасних романів відкриваються ресторанними тостами. Я подумав, що це, мабуть, правдиві твори і їх варто колекціонувати. Компанія галасливо потрошила афішки, вибираючи страви.

— Індичина!

— Румунські чорби!

— ІІарапе? Мені увижаються підсмажені, крихкі налисники з шоколадним кремом і смаженим горошком, вистояним у ромі.

— Ні, варені яйця в майонезі.

— А підсмажені до золотистого кольору курчата з цибулькою, перчиком і галушками? Чи рум'яна печеня зі свинини? Та ще тушкована капуста, що хвилююче пахне кмином! Картопля, порізана кружальцями, посилана зеленою петрушкою... Ех!..

— Ворони не хочеш? Я з'їв би припеченої печінки із зеленим горошком.

— Пане Івахін!..

Я нагадав собі, Мартусю, що якось ти оповідала про цього типа. Між ними була дама. Коси вкладені справжнісінькою копичкою, малинова сукня, туфельки з позолоченими пряжками. Дуже вродлива жінка, і, коли ми стрілися з нею поглядами, я проказав самими губами: "Ви прекрасна". Дама опустила очі, усміхнулася, і усмішка закам'яніла, здавалося, дама бачить її і милується чи, може, відчуває її теплий промінь на рожевій щічці.

Найпаскудніше діло, Мартусю, шукати втрачену з арештом позицію. Пам'ятаєш, коли мене звільнили минулого разу і я чекав тебе під редакцією, я не тямив, що вільний. Привидівся сон, сниться вулиця, і люди, і гуркіт, і небо... Я вкусив шматок ковбаси — ніякого смаку. Замовив чарку коньяку. Теж не йде. Кортить до людей, просто кидався б кожному на груди, обнімав, сміявся б і плакав. Слухаю — про що вони гомонять за сусіднім столиком.

— О, ви вже тут! — хтось із них припізнився.

— З самого початку.

— А де у вас сьогодні початок?

— Про це краще знає пані Вероніка.

— Пані Вероніка?..

Офіціантка — надзвичайно мила дівчина, крихітне, незахищене створіння. Хочеться ущипнути, а коли виступлять сльози на очах — приголубити, приспати на руках... Не сердься, будь ласка.

— Pourquoi la regardes tu?20

— A що?

— Нічого. Закуси.

— Випий виноградного соку.

— Ти мене ображаєш, серце.