Полтва - Андріяшик Роман

Огрядна сорокалітня стара діва. Як не спить, то їсть, як не їсть — то спить. Нема людей! По сусідству мешкає чиновник. Рік тому, коли виходжу у двір, низенько вітається. Якось дивлюся — фіакр по нього. Чиновник ду-ду-д-ду, стриб на сидіння, покотили. Десь по місяцю часу фіакр півдня дожидає, чиновник сходить повагом, сердиться на візника, що погано застелив сидіння, що потертий килимок. Отакі люди. Нема, самі по-кидні. А ви що чули-бачили? Ой, — стукається в скроню.— Вас, либонь, щойно випустили! Боже, а тут порожньо, навіть пригостити не маю чим. Так-так...

І мене, Мартусю, не раз непокоїли сумніви, чи слід бути одвертим з людьми, яких заторкнула пошесть занапащен-ня, 6а навіть виродження. Та варто було побалакати з цими людьми, підняти перед ними завісу, — мабуть, таки доведеться скористатися поділом професора Ридана, — завісу боротьби — підпільної дійсності, і вони швидко знаходили себе. Дріб'язки, побутове паскудство — такі явища, що від них не враз одхаскаєшся. Але мало-помалу один відвикав, другий, третій... Я ще розміркую, може, нам придасться і Гамільтон Полянський; я особисто дотримуюся тої позиції, нам треба гартувати сили, та хочу закінчити побіжну характеристику осіб, з якими тобі доведеться працювати.

Верес. Його цехове прізвисько — Косоокий, колишній майстер, звільнили з посади за виступи проти мілітаризації залізниць. Не забудься і не звернися: "Пане Косоокий". Вересової амбітності вистачило б на кількох.

Це страшно доскіпливий чоловік. Я вже казав про його манеру розмовляти: посадить проти світла і вивчає, як слідчий, відтак: "То що вихитрували?!" Сидиш ні в сих ні в тих, далі Верес примушує тебе захищатися (мені здається, що йому завжди потрібно мати при собі слабодуху жертву, яку б він навчав жити і боротися, на якій міг би зігнати невичерпне пересердя).

— Нема чим пригостити, — повторив він, під'їхавши зі стільцем ближче до стола і струшуючи попіл з цигарки на клаптик паперу. — Біда, Юліане. Живу щасливим майбутнім. Може, і ви, вчені люди, щось пообіцяєте безробітному Вересові? Тицьніть-но, пане Юліане, яку-небудь зворушливу надію. — Гучно зареготав, здушив недопалок і запалив нову цигарку. — Що, книжники? Ех, книжники!.. Недавно одружився мій племінник. Від родичів забралися — жадоба самостійності, біологічна потреба. До-о-бре! Тиждень гризли весільні сухарці і тринькали кинені на віно гроші. Сухарці вичерпалися, гроші розпустили, вона не вміє зварити, він не вміє зарадити собі в житті, посварилися і розійшлися. Зате як уміли теревенити про майбутнє...

До Вереса треба йти в броні діловитості, бо це той же ж неодбалаканий Тодосій Сліпчук, тільки шорсткіший і неймовірно категоричний. Я здебільша або приступаю одразу до діла, або питаю: "Що це ви так подалися?" Вересові очі метаються врозбіж, і він бубонить: "Учора трохи випили... Поганий настрій, все валиться з рук..." Цього разу, після сутички з Івахіним, я пропустив момент. Затуркавши мені голову повчальними історіями, Верес дістав з-під стола чобіт, навоскував дратву.

— Латаю, хай йому грець! Коби вже якісь бунти, революції... Остогидло.

Це була слушна нагода розпочати бесіду про університет. Між іншим, дорослі сприймають таємниці з не менш бурхливими емоціями, ніж діти. Верес дав згоду допомагати, та по хвилі скривився, почухав потилицю.

— Вибачте, Юліане. Ото наче знову хмара насувається. Трохи одлягло від серця, та ви собі кудись біжите, в якусь безвість, я теж лишаюся в безвісті... Тяжко...

— Небезпечна, підступна безвість... — посміхнувся я.

— Атож, чоловіче. Кинеш по газетах оком — той продався, той...

До речі, Верес тої думки, що чим гірше, тим краще. Біда? мало! Арешти? Мало! Ото якби життя вже стало настільки нестерпним, щоб уже бунт... Похнюпився. Він стрижеться по-чернечому: спереду коротенька гривка над плитким широким чолом, на потилиці — ріденькі язички сивого волосся. Та міцний, аж пашить здоров'ям, гидко слухати хникання. Коли я пішов, Верес довго маячив на східцях — він знаходить якусь філософську розвагу в проводжанні. Одначе того ж таки вечора мені вдруге придалося до нього. На столі було прибрано, височів стосик книг, Верес зніяковів, одіпхнув книги до підвіконня, ніби його захопили за непристойним заняттям. Говорив спокійніше, з гідністю, не злорічив, хоч далі мрячив дощ, літо й осінь зосталися "кисляком", сестра повиносила з хати тарелі, а мама любила нишпорити по закутках.

Чудернацька бесіда з Шептарем. Треба було добиратися в шший кінець міста, я найняв візника. Вулиці запруджені перехожими, біля крамничок вишикувалися черги — з Че-хословаччини привезли взуття (наче в Галичині бракує шкіри чи шевців).

— Глумляться над народом,— спльовуючи, раз по раз бубонить візник. — 3 досвітку — шарварок. — Об'їжджає натовп посеред вулички.— Декотрі ще вчора прочули і стояли цілу ніч. А вранці крамар оголосив, що має лишень тридцять пар чобіт. Черги загомоніли, потиснули до входу, крамар зачинився зсередини. А поліцаї, дивіться, шнурочком на задні двері, несуть чобітки за ріг кам'яниці і з-під поли — за півтори ціни, їм чобіт не треба, їх взуває держава. Приступ мають, чого не вициндрити в міщанина на горілку?

Я подумав: якби сьогодні написати, що феодальні відносини лягли липким павутинням на епоху приватного і державного виробництва, засмоктали чиновні, наукові заклади, сферу обслуговування,— то, либонь, після стусанів не визбирав би кісточок. Навіть цей візник чув і повірив, що людська історія ступнула на вищий щабель. І він ошпарив би батогом авантюриста, що посмів одібрати від нього поняття "поступ", хоч сам скиглить і сам бурмоче: "Глумляться над народом".

Я спитав візника, як йому мається, тепер ліпше чи було до війни.

— Пане, якби не хитрував, то сконав би разом з родиною і оцими клячами. — В очах його зблиснула лутсави-на. — Кожна пташка своїм носиком живе.

Слово за слово, і він видав таємницю.

— А я, пане, маю владу над пасажиром. І візник, як усі грішні, мусить бути трохи артистом. Іду, приміром, з багатою дамою. Жартую чемно, забавляю її, вона сміється (скоріше з мене, ніж із того, що туркочу), та я раптом: тпр-р-ру! Дама міниться на лиці, дуже в неї пильні справи. 'Чіе поїду, — кажу, — в коня відривається підкова, — вона зумисне вільно прибита. — 3 надвередженок скоти-ною, пані, буду голодною смертю вмирати". — "Йой, — стогне дама. — Заплачу вам вдвічі більше, це вже недалеко, де я іншого візника буду шукати?!" Думаю: "Пошукай!" Дама дістає гаманець, я піднімаю батіг. Моє право — моє панство. Якщо ти людям потрібен, то вмій з цього трішки скористати. То, пане, лиш один секрет. Ото, скільки їх!

...Шептар немовби чекав мене, звісивши з балкона величезну кострубату голову. Він вітально помахав мені рукою і побіг відчиняти — у нього кільканадцять закамарків, займає весь поверх чималого будинку.

Довготелесий, як жердина, зігнувся, подаючи руку.

— Ну?!. Випустили?

— На власний хліб.

— Багатьох? Я кивнув.

— Юліане, даю слово, половину з-поміж вас купили і звільнили, щоб вивідати нові зв'язки.

— Ти ходив коли-небудь до вірменського собору? — запитав я.

— А що? Був.

— Завважив рельєф "Увірування Хоми"?

— Так. Чиє це?

— Вражений видінням воскреслого Христа, Хома впав на коліна. На обличчі жах і подив.

— Знову притчі! — посміхнувся Шептар і гукнув дружині, щоб принесла закуску.

— ...Подив і жах. Але головне не в цьому. Обидві фігури з непропорційно великими головами.

— Сприймати як натяк?

— Дай же сказати...

— Я тебе перебив на тому, що обидві фігури з моїми головами.

— З твоїми, чортяко. Художник зробив це, здається, зумисне, щоб показати, як від тупого недовір'я втрачають і Христос, і Хома.

— Галю!.. Юліане, вип'ємо по чарці, тоді побалакаємо. Галю!

Невеличка, моторна Галя накрила на стіл, Шептар вийняв з шафки пляшку коньяку і кілька сушених рибин, які, мабуть, притримував як делікатес. Налив, випив, ще одну перекинув, а за третьою цокнувся зі мною і, скривлений, показав на дружину, мовляв, запропонуй і їй, мене не послухає. Шептар працює інженером на електростанції, жінка дає уроки музики, нестатків не відчувають, але, коли страйкували робітники електротехнічних підприємств, він, ризикуючи добробутом, замкнувся на три доби на електростанції зі своєю зміною, позбавивши місто енергії.

— Значить, втратили і Христос, і Сома?..— Шептар подав мені газету із своїм поличчям. Його розхвалювали як прекрасного фахівця. — А мене намагаються ввести до кола "вибраних", і мені стало страшно, я підозріваю і себе, і друзів. Знаєш, як у нас ведеться? Якщо ти хочеш прислужитися державі, щось порадити, вдосконалити, цинічна чиновня дивиться з-під нахмурених брів: "Дивися, мудрагель! Що — йому більше, ніж іншим, треба? Нахаба. Хоче нас навчити керувати господарством". Можеш не сумніватися, що твоєї приноші не візьмуть. Якщо ти намислив щось собі виштукувати поза очима начальників, ти мусиш володіти талантом пройдисвіта і незворушністю розбишаки. Словом, висунутися нема змоги, але, якщо тебе висувають (а стали це робити не лише зі мною), чогось маркотно.

— Мабуть, це спосіб примушувати тисячі і тисячі кусати губи. Адже Шептар і ще десяток прудких галичан вибилися в люди, а вони нездатні на це. Тоді нема підстави гавкати на порядки.

Я познайомився з Шептарем ще до війни, на якомусь вічі. Тоді була політична відлига, нагода для самоз'ясу-вання, але й тоді він чогось побоювався і не довіряв. Щоб не показувати цього, представлявся язичником, не визнавав ні сім'ї, ні роду, ні племені.

— І тільки всього? — спитав Шептар, наморщивши лоба.

— Гадаю, що так.

— То нехай пишуть, нехай хвалять, мені наплювати. Щось почнеться в місті, я вимкну струм на цілий місяць — перестануть. Недарма кажуть: діти сміються з того, що їм важко збагнути, а дорослі — з того, що розуміють. Ти не допив, Юліане. Ну... — Він довго похрумкував сушену рибину і замислено дивився на мене. — Юліане, — підхопився раптом і заходив по кімнаті. — Тобі не потрібна Родзі-садова протекція? Може, придалися б документи, рекомендаційний лист з відповідними печатками, навіть дозвіл на виїзд за кордон? Це сміх і гріх, я натрапив, вірніше, Галя (знаєш — жінка з жінкою, поза жінкою, через жінку, попри жінку...) відкрила кілька темних ходів.

— Якщо справді щось серйозне...