Полтва - Андріяшик Роман

Треба довіряти. Горсточку змовників за одним махом стирають, а коли неспокійно довкола, пани панікують. Тим паче коли для настрашки скарають десять, а повстають тисячі. Зрозумійте нарешті, що загал не має в чому вибирати. Ті поодинокі випадки запроданства, які нас насторожують, погоди не роблять. Мені здається, на Юліана вплинула стихія тюремної конспірації. За Полянського я відповідаю головою. При першому підозрінні я кинусь у Полтву... Даруй, Мартусю, це вихопилося мимоволі. Прости, будь ласка. Марта похитала головою.

— Вас, отаких безшкірних, варто уникати хоча б тому, що ваші нерви на поверхні і ви палко говорите. Адже і Верес — людина розсудлива. Та зійшлися випити, наступного ранку — все кисляк, знову компанія і горілка,

Розгорілися пристрасті, і бамкнув недозволене просто енетові в зуби. До університетських корпусів жандармерія впустила кожного п'ятого викладача і кожного двадцятого студента. Май на увазі, що цей паскудний майор пнеться на Родзісадове місце і консультується з Варшавою, тим часом Родзісад не вдався до прямих арештів, а обійшовся півзаходами. Ренет збирає доноси.

— Перші лекції зірвали? — запитав Михайло.

— Університет сьогодні взагалі не працював — ні офіційний, ні таємний.

— Тоді це не провал. Марта посміхнулась:

— Але професура й слухачі переполохані. А ще комусь потрібно потурбуватися про приміщення, нишком повідомляти про це, вести документацію, ретельно її ховати від зайвих очей... Юліан мислив собі так: Найда, приміром, керує всіма справами з понеділка до четверга. Михайло Коваль заздалегідь готується і перебирає ці функції на решту тижня. І так далі. Словом, повинна діяти колегія ректорів, причому і Захар, і Михайло знають прізвища і з обличчя лише двох найближчих: того, від кого перебирає справи, і того, кому передає.

— Це слушно, — погодився Найда.

— Університет мусить діяти, хлопці. Завтра лекції відбудуться під виглядом прогулянки на Замкову гору. З наступного понеділка роботу всіх факультетів забезпечує Найда, а через тиждень — Коваль.

— Ти неймовірна жінка...

— Я цього не чула, Захаре. Запитання є? Обом — до побачення. Раджу не зустрічатися в одній компанії й утримуватися від палких промов, якщо цього за вами не помічали. — Марта осміхнулась. — А якщо ходили в сандалях апостолів, то вже їх не скидайте: зміни впадають у вічі.

Дома Марта застала Тодосія Сліпчука (відколи не стало Олесі, вона лишала ключ у дверях).

— Тамтого разу ви принесли мені погану новину, — сказала Марта. — І в мене стискається серце, коли я бачу вас знову. Добрий день, пане Тодосію.

— Доброго здоров'ячка, пані Марто. Новин не маю. Просто поманило до міста, — він звів на Марту щирі дитячі очі і зніяковіло потупився.

Тодосій не може втратити гідності, бо його захищає власна доброта, подумала Марта. Вона згадала, як силкувалася з'ясувати для себе цю його рису господиня. Невже пахне сватанням? Вона спитала:

— Щось не чутно пані Марти. Мабуть, її нема вдома.

— Не чутно, — сказав Тодосій, з тугою глипнувши на двері. Він був зодягнений у посмужений білими пасемка-ми гранатовий костюм і пов'язав краватку. На бильці крісла звисав брунатного кольору сукняний плащ і зелений капелюх. — А пан Юліан уже написав?

— Ще ні.

— Минув тиждень, як його забрали.

— Видно, листи притримують. — "Браконьєри намагаються примусити нас, щоб ми повірили в їхнє існування". — Ви давно приїхали, пане Тодосію?

— Вранці.

— ІДо-небудь гарного побачили в місті?

— Я й не ходив нікуди. — Тодосій злегка зашарівся, і його чисто поголене лице стало ще свіжіше.

"Отже, ситуація серйозна. Випадок став вимагати роз-вою. Випадок! Підозрілий випадок відкрив Бога і народив людину. Випадок — диво".

— Де ж це поділася моя господиня! — В Мартиних словах звучала доброзичлива посмішка.

— Життя, клопоти. — Тодосієве обличчя прибрало поважного і задумливого виразу.

Комедія. Щоб не розсміятися, Марта рушила на кухню готувати вечерю.

— Даруйте, — кинула з коридорчика, — я вас на хвильку покину.

— Прошу, прошу...

— Це "прошу" мене стосується? — запитала Мирослава, ставши у відчинених на кухню дверях.

Марта подумала: "Михайло ляпнув про свою місію щодо університету Миросі, Мирося — мамці, а далі зійшовся на консиліум весь клан і послав Миросю звільнити чесну галицьку сім'ю од небезпечних "функцій".

— Це Сліпчук, — сказала Марта, не зводячи на Мирославу очей. — Заходь, не стій у порозі.

— Я розшукую свого Михайла, — сказала Мирося. Марті відлягло від серця: "Виходить — гарячий хлопець, одразу взявся до роботи". — Казав, що йому конче треба тебе побачити. Не було?

— Ми розійшлися годину тому.

— Значить, я розминулася з ним.

— Кави вип'єш? — запитала Марта.

— Не відмовлюся. Сліпчук — чого? Марта засміялася.

— Здається, згубив серце.

— Не розумію.

— Уподобав собі мою Марселлу. Мирося аж сплеснула в долоні.

— Справді?

— Точно поки що нічого не можу сказати. Але чуєш: Марселла — теж у скруті. "От добрий, несхибно добрий чоловік! Жити з таким — горя не завважиш". Мабуть, згуляємо весілля.

— Це буде зворушлива пара.

— Марселла цілком змінилася з того дня, як побачила Тодосія.

Мирося схилилась на підвіконня, підперши рукою підборіддя, хвилю помовчала, стежачи за Мартою, що ДЗИҐОЮ вертілась по кухні, і почала про своє.

— Мартусю?

— Слухаю.

— Юліан не пише?

— Ні.

— Ти знаєш, що Вереса випустили?

— Не знаю.

— Усіх, певне, продав.

— А що знав цей п'яничка? — Марта випросталась і зиркнула на Мирославу.

— Колись Михайло часто заходив до Вереса... Як би тобі сказати — Верес його духовний батько.

— Слава Богу, що не зробив алкоголіком.

— Михайло не може пити, — поморщилась Мирослава. — Але річ не в цьому. Михайло дуже шанував цього Вереса.

— І що ж?

— Він шкодував, що пропадає чоловік.

— Припинимо діалоги, Миросю, кажи, що тебе непокоїть.

— Розумієш, цей п'яний Верес не дає мені спокою. Михайло розповідав, що це свідома людина. Але Вереса оточують підозрілі візники, асенізатори і жебраки, яким він проповідує високу матерію"...

— Ну і що?

— Верес напивається і патякає, що на думку прийде. Сьогодні він застерігає Михайла не водитися з тим-то і тим, а завтра тому самому типові відкриває душу. Знаєш, що Михайло розказував? Верес не нарозумиться. Якщо нема товариства, він сам п'є, сидить за столом і розмовляє про політику з темними вікнами. Впаде на руки, подрімає, відтак, прокинувшись, похмелиться — і далі читає вікнам молитву про те, як воно на світі ведеться.

"Голубонько, Михайло тобі щось сказав, — подумала Марта. — Ну що ж? Жінка трохи не надається для такої роботи. Може, я помилилася. Звичайно... Навіть сьогоднішня розмова з Найдою і твоїм чоловіком, Мирославо, мені не вдалася. Трішки таємниці, трішки претензії, трішки самовтіхи. Але університет буде існувати, якщо навіть Полянському доведеться когось притлумити з моїх милих, чесних земляків..."

— Я вже це знаю,— сказала Марта. Вона вирішила, що їй нема чого ховатися перед Мирославою. — Якщо ти, Миросю, хочеш через мене попередити людей, які займаються університетськими справами... Ти, безперечно, щось знаєш про це?

— Знаю, Мартусю. Від Михайла. Але не подумай, що в захваті Михайло розмовляв з темними вікнами.

— Тоді вибач, що я тобі про це сама не сказала. Я вважаю, що такої потреби поки що немає. — "Знову по-бабсь-ки, все беру на себе... Боже, як це важко!.."

— Я — маленька кирпата жіночка, що любить веселитися і всілякі витребеньки, — сказала Мирослава. — Ти мене давно знаєш. Я неврівноважена, пишу поганенькі віршики, не досить тямлю, в якому світі живу, але я дуже люблю Михайла і боюся Вереса. Десь за моїм качиним носом, незграбною фігурою і слабеньким розумом є страшна, ненаситна жінка, яка прагне кохання днями і ночами, кожної секунди, я хворіла, коли ми були в розлуці з Михайлом, і прожени мене з хати, як повію, я прийшла до тебе тільки заради цього. Я боюся за Михайла. Я давно здогадуюся, що не Юліан — йому, сердезі, руки скручені, — а ти, моя товаришка (я тебе дуже поважаю і люблю, Мартусю, навіть побоююся тебе, як батька), ти смикаєшся на всі боки, щоб у нас щось було. Якби ти знала, як тільки я заступалася за тебе, коли ти зникнеш з редакції, а Свид, мов щось відчуваючи, повзе в "цех": "Мар-туся кудись вийшла?" Кажу, пішла з якимсь паскудою на вулицю, придибав скаржитися на уряд, ми пирскали зі сміху, а Марта ж, знаєте, ладна б на гній поставити прапор Народної долі"... Я, Мартусю, боюся, щоб те, що ви затіяли, не перетворилося в романтику занепаду. Я боюся, чи це робиться з розмислом, серйозно.

— Приємне освідчення. — На Мартиному обличчі виступили рум'янці. — Я тобі, Миросю, не можу дати гарантій. Одначе Верес поплив.

— Я дурепа. Звичайно, я дурепа. — Мирослава схопила Марту за руки. — Та глянь же, відьмо, на людину, з якою розмовляєш. — Марта кинула до кошика недочи-щену картоплину. — Я дурепа, Мартусю?

— Чого тебе дідько наніс зіпсувати мені настрій? —. Ось бачиш — дурепа.

— Іди побалакай з Тодосієм.

— Ти мене зневажаєш?

— Ні, Миросю, ні. Дай подумати. Ну чого наставилася? Йди до Тодосія. Ти гадаєш, у мене не виникали тривоги? І мені деякі явища здавалися романтикою загибелі. Правда, після того, як я втратила доньку і відправила за ґрати чоловіка, стараюся бути серйозною.

— Ти зла, Мартусю, — глухо, зі стогоном мовила Мирослава.

— Зла — не те слово. Я стала жорстокою.

— Мабуть, я піду, Мартусю.

— Ану сядь камінчиком.

— Ой Боже! — зітхнула Мирослава. — Ми гірш ніж п'яні.

— Поговори з вікном. Мирослава жалісно усміхнулась.

— Мене того і вразив цей Верес, що я не раз балакала з вікнами. Чуєш, Мартусю? Ти лиш уяви собі цього п'яного чоловіка перед вікнами, за якими панує темінь. Великий плаский лоб, посічений злипками короткої мона-шої гриви, косі непевні очі, цупко стиснені, аж вивернуті губи, вперед випнулась важка щелепа, ходять жовна, він витягнув руки, стиснув кулаки і каже вікнам: "In vino Veritas'22. Каже: "Дозволь зробити тобі ревізію, Життя?" І починає ревізію. Темні провали вікон зіяють, як пащі потворного звіра. На вікна моторошно дивитися, не те що розмовляти з ними. Це межує з чаклунством. Тіло твоє стерпає, як грудка землі на морозі, ти його перестаєш відчувати, а в мізку ніби пролітає холодний вітерець.

— Щось я не дуже вірю в те, що з Вересом відбуваються такі складні перетворення.

— ...Ти усвідомлюєш, що розум твій ясний, як ніколи.

— Видаєш вікнам таємниці і забуваєш, що під стіною шпик.

— Замовкни, не перебивай.