Князь Ігор - Малик Володимир

Далеко в полі, за горбами чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді, князь у білій лляній сорочці сидів на пригірку, сьорбав з дерев’яної миски гарячий куліш і дивився, як піднімається над обрієм сонце.

День обіцяв бути спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла. Степове зілля на очах в’яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава про неї, безперечно, рознесеться по всій Руській землі. Та й здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За них виміняє таку ж або й більшу кількість переяславців!..

Його думки були перервані тривожним вигуком:

— Сторожа мчить! Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на ноги. Князь підвівся теж. Збиваючи куряву, з-за далеких горбів мчала сторожа.

— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бігли князі та воєводи.

— Що будемо робити, княже? Може, відступимо за річку?

Володимир окинув поглядом табір. З трьох боків його охоплювало русло Орелі. Глибокі ями і широкі плеса надійно захищали обидва крила руського війська. В тилу — брід, що давав можливість у потрібний час перейти на протилежний бік. Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два, аж поки не підійдуть на допомогу основні сили.

— Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців! Полон — на той бік! Дві дружини — Мстислава Володимировича та Гліба Святославича — теж на той бік, у закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб не зміг пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до князів Рюрика і Святослава — хай, не гаючись, поспішають на допомогу! — розпорядився Володимир.

Половці виринули з-за горбів, що обрамляли зі сходу небокрай, раптово. Широким півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до руського стану.

Тим часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід Оріль, зайняли указані їм місця на протилежному березі. Полон швидко перевели теж на руський бік. Залишилися тільки три тисячі дружинників, що перегородили вузький перешийок між звивинами ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у стійкості яких не сумнівався.

Бій розпочали половці. Не підозрюючи про подвійну засаду руських воїнів на тому березі Орелі, в заростях очеретів та верболозу, вони лавами ринули на Володимира. На цей раз без перестрілки — відразу пішли в атаку.

Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що внесли у ворожі ряди неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.

В той же час дружини Олега і Мстислава почали стріляти через річку, вихоплюючи з безладного кінного натовпу ворога немало жертв.

Половці зупинилися, завертілися на місці, як вода у чорториї. Несподівано сильний опір урусів охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де знайти захист від стріл, що виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися навтьоки.

Даремно Коб’як лаявся, погрожував, даремно хани періщили нагайками втікачів — ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні на ханські нагаї. Кожен хотів вирватися з кривавої колотнечі, що завихрилася на неширокому просторі приорільського степу.

— Назад, боягузливі ішаки, дурні барани! Назад, вошиві свині! — верещав Коб’як. — Від кого тікаєте? Вас у п’ять разів більше! Одними копитами своїх коней ви затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед — на ворога!

Його ніхто не слухав. Орда так же швидко відхлинула від Орелі до далеких пагорбів, як і нахлинула, полишивши після себе вбитих та поранених.

6

Володимир добре розумів, що Коб’як неодмінно нападе знову, і не гайнував часу даремно. Коли половці відступили і ледь мріли вдалині, на горбах, коли вляглися серед руського війська перші радощі від досить-таки несподіваної перемоги над переважаючими силами ворога, він надовго замислився. Це ж початок. А що далі? Як затримати Коб’яка до підходу Святослава? Як урятувати військо від розгрому? Що тут можна придумати — в чистому полі?

Він поволі їхав на високому гнідому скакунові вздовж щойно відшумілого бойовиська, звідки вої прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кінські туші білували, м’ясо рубали на куски і кидали до котлів, і думав: яку військову хитрість застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замішання? На цей раз Коб’як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила якої вранці потрапили під нещадний обстріл засадних полків, а піде клином, і засадні полки не зіграють тієї ролі, яку зіграли щойно. Отже, їх треба повернути назад, і вони зміцнять головний полк. Та все ж цього замало, щоб зупинити половецьку кінноту. Треба придумати щось таке...

Тут його кінь спіткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.

Від несподіванки Володимир аж підскочив у сідлі.

Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його удару!

— Князів і воєвод до мене! — гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом з десятком князівських молодших дружинників-охоронців.

Шварн підняв на списа шапку, і миттю з усіх кінців рушили до князя старшини. Стали півколом.

Промовив Володимир:

— Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успіхові нашому, здобутій перемозі, що прославила наші знамена. Зібрав я вас на раду, щоб спільно подумати, як відбити наступ Коб’яка, що, судячи по всьому, незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братіє, кажіть!

Усі довго мовчали. Ніхто не хотів говорити перший. Видно, кожного тривожила думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського війська фатальним. Але як відвернути це фатальне майбутнє — хто те знає?

Нарешті Шварн, як найближчий князів сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася:

— Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб’як не дурень, то пошле сильні орди на той бік, щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил. Тоді всьому нашому війську — кінець...

— Що ж робити? — спитав князь.

— Негайно відступити через брід у степ і швидко йти назустріч Святославові!

— Тобто тікати?!

— Чому тікати? Відступ — не втеча...

— Половці зразу ж кинуться за нами, наздоженуть — у чистому полі не врятуєшся.

Знову запала тиша. Всі сиділи на конях похмурі, заклопотані. Завдав князь загадку — не відгадати!

— Та кажи вже, княже, що надумав, — буркнув воєвода Хрущ, грубий голос, огрядність і високий зріст якого ніяк не гармонували з його найменням. — Бачимо по твоїх очах, що приготував Коб’якові несподіванку...

— Приготував.

— Яку?

— Друзі мої і братіє! — Володимир окинув усіх уважним поглядом. — Давайте гуртом поміркуємо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смерті? Справді, ми можемо відступити за Оріль і, з’єднавшись з засадними полками, піти назустріч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб’як, чи не оточить своїми незчисленними ордами на голій рівнині, де ні ліска, ні ярка, ні річки, на які ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою природою укріпленого місця, як він поженеться за нами. Ви запитуєте — а що ж робити? Залишитися тут? Так, відповідаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох боків половцям до нас не підступитися — річка, мочарі. Вони, як і вранці, можуть атакувати нас тільки в лоб. То давайте укріпимо цей перешийок так, щоб половецькі коні спіткнулися об нього! Щоб Коб’якові не пощастило одним ударом скинути нас в ріку! Тоді ми можемо протриматися до підходу князів.

— Як же укріпити перешийок? Рів копати? Не встигнемо!

— Навіщо рів? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лікоть, таких собі пасток для коней. Потрапить у неї кінська нога, як у ховрашину нору, — і полетить кінь разом з верхівцем шкереберть. А задній спіткнеться — та й собі...

— Скільки ж тих ямок треба! — вигукнув хтось. — Тисячі!

— Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п’ять чи й десять — от вам і тисячі! Одну минеш — в другу вскочиш! Вірю я, що це буде важка перепона для половецької кінноти.

Воєводи переглянулися. Гм! А князь діло каже! Всі схвально загули.

— Тоді до роботи! — повелів Володимир Глібович. — Попереду копачів поставте заслону зі щитів, щоб ворожі сторожі не запримітили, що ми тут затіваємо. Землю накажіть відносити в тил, а ямки — прикрити бур’яном, щоб не видно було. Утямили?

— Так, княже, так.

— Тоді до роботи, братіє! До роботи!

7

Сонце давно завернуло з полудня. Жовто-сірий степ, здавалося, заснув і млів у нестерпній спеці.

Пообідавши, руські вої вишикувалися на рівнині бойовим строєм. Після цього Володимир дозволив людям, не сходячи з місць, розслабитися, відпочити, навіть прилягти. Вої зразу ж поставили проти сонця щити, попідпиравши їх списами, — полягали під ними в тіні, щоб заховатися від пекучого проміння. Нікого не турбувало те, що їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всі мали достатньо часу схопити зброю і стати на свої місця, бо половці зупинилися не ближче як за версту.

Минали хвилини, збігали години. З-за Орелі прибули засадні полки, зміцнивши собою руську оборону. А половці все чомусь не розпочинали атаки.

Володимир і дивувався, і радів з цього: ось-ось мали підійти Рюрик і Святослав. Може, тоді Коб’як взагалі покаже хребет і дремене в степ? У всякому разі ця затримка хана Коб’яка на руку руському війську.

Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох із них або й для всіх закінчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб’як після ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв під щитом на теплій землі, а інші насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затінку і несподіваним відпочинком.

І саме тоді, коли їх майже не ждали, половці рушили в атаку. З-за горбів раптово виринула хмара куряви, потім показалися темні лави вершників. Над ними замайоріли бунчуки і довгі барвисті корогви з золотими зображеннями бичачих рогів, драконів, собак, різного гаддя. Чим ближче наближалися половці, тим яскравіше висвічувалися ті малюнки на широких полотнищах.

Руський стан враз заворушився. Різкі окрики воєвод підняли на ноги всіх.