Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

А зближував їх алкоголь. Причому і Германсдерфер, і Солнцев належали до того типу людей, які починали з п'ятдесяти грамів і пили до останнього, тобто вже не пам'ятали, що з ними відбувається, але все одно за інерцією продовжували цей процес.

Найганебнішим для Германсдерфера під час таких пиятик було те, що він у розмові з Солнцевим ставав ще більшим антисемітом, ніж той. Льоня не знав, звідки у нього на алкогольному рівні береться це печерне людиноненависництво саме до жидів, але нічого з цим не міг зробити. І все це відбувалось не на побутовому рівні, а йшло вглиб, до ідеології. В інших п'яних компаніях Германсдерфер не дозволяв собі казна що патякати про жидів – можливо, тому, що не допивався до чортиків, як із Солнцевим. А самому Солнцеву страшенно подобались вулкани слів про ненависть до жидів, які вилітали із Германсдерфера. Для цієї оказії він навіть каламбурчик придумав, обігруючи прізвище Льоні, – "Герман здрейфив", натякаючи на те, що жид, тобто чоловік, який таким себе вважає, виступає проти жидів. Ця насмішка з його прізвища ще більше розпалювала Льоню, і зі збільшенням кількості випитого у всьому, що відбувається на білому світі, були, звичайно, винні кляті жиди, а особливо Солнцев. Солнцев реготав і плескав у долоні, коли Германсдерфер називав його жидом, а той ще більше кричав і бризкав слиною. Нарешті це починало набридати Солнцеву, бо все-таки звинувачення у жидівському корінні видавалося йому образливим, і він починав кипіти, бо ніхто, крім Германсдерфера, не відносив його до жидівського племені. Справа могла дійти і до бійки, але у змучених алкоголем Солнцева і Германсдерфера для цього вже не вистачало сил.

Приходячи наступного ранку до тями, Германсдерфер давав собі слово вже більше ніколи не пити з Солнцевим, аби не ганьбити самого себе, ображаючи євреїв, але Солнцев ніби випадково вимальовувався на горизонті – і все починалося з п'ятдесяти грамів, а закінчувалось… Ну, ви вже знаєте, чим це все закінчувалось.

Солнцев ще жодного разу не був у помешканні Германсдерфера. Льоня й не хотів його тут бачити, як і будь-кого іншого, а особливо в день свого шістдесятиліття. Але він знав, що Солнцев дуже настирний і може стерти ґудзик дзвінка, але доб'ється того, щоби йому відчинили двері. До того ж, ще вчора Льоня подумав, що добре було би на своє шістдесятиріччя випити не горілку, а правдивий закарпатський коньяк. Солнцев ніби прочитав його думки, так що Германсдерферу не залишалося нічого іншого, як відчинити двері.

38

Путін оговтувався від сну. Ніби розмовляв з якоюсь українською жінкою і пообіцяв їй незабаром припинити війну. Говорили по-українськи, і він був здивований, як легко дається йому ця чужа мова і як добре він усе розуміє.

Від цієї жіночки віяло чимось домашнім. Згадалося дитинство, хоча й не прив'язував цю розмову з жодним спогадом із минулого життя. Дитинство видавалося йому саме минулим життям, а доволі часто – й зовсім іншим життям, не пов'язаним із сьогоденням.

Але найбільше його дивувала оця обіцянка незабаром припинити війну. Причому з цією українською жіночкою він говорив щиро і думав про те, що слід справді припинити війну. Дивився їй прямо в очі, хоча зазвичай, коли розмовляв з іншими людьми, відводив погляд, бо брехав і сам вірив у свою брехню.

Десь до обіду, коли сон ще остаточно не розвіявся, почував себе незручно, ніби якийсь миролюбний чоловічок поселився у нього всередині. А потім попустило, ніби нічого й не було. Вже до вечора не пам'ятав свого сну й назавжди забув українську жіночку, якій обіцяв припинити війну.

39

Те, чого він найбільше боявся, сталося. Американець натякнув Дональду, що може організувати йому зустріч з донькою. Незабаром із Парагваю вона повертається до Москви. Ну, звісно, Москва є надто небезпечною для Дональда, він і сам це повинен розуміти, це лише наші друзі китайці могли пообіцяти йому що завгодно, аби вийти на китаянку, яка їх цікавить, хоча зрозуміло, що в Дональда нема жодних даних, де вона зараз знаходиться. При цьому американець пильно вдивлявся у нього, шукаючи підтвердження своїх слів, ніби все-таки сумнівався, чи справді Дональд не знає, де знаходиться ця клята китаянка, яка і його цікавила. Але полонений не реагував на його словесні викрутаси, і тоді американець казав, що зустріч з донькою можна організувати в Чехії чи, скажімо, Швеції. Чи Дональду більше підходить Таїланд? А як щодо Мальдівів? Чи був він у Монако? Може, в Україні?

Дональд відчував, що американець, перераховуючи різні країни, каже про це серйозно, без знущань, заодно вивчаючи його смаки, схильність до перебування в тій чи іншій державі. Комфортніше йому було би у Росії, але про це навіть не можна думати і тим більше казати американцеві. Водночас він розумів, що американець хоче, щоби сам Дональд виявив свою зацікавленість у зустрічі з донькою. Не можна ж справді постійно вдавати з себе байдужого батька?

Звісно, Дональд найменше сподівався, що йому запропонують зустрітися з донькою, хоча, бачить Бог, дуже хотів побачити її, але все ж домашня заготовка була в нього і на цей випадок. Він сказав, що не знає, як донька сприйме його нове обличчя. Іншими словами це не було "ні", хоча ще не було "так". Дональду здалося, що американець був готовий до такої чи подібної відповіді з його вуст, але зобразив на своєму обличчі задуманість, ніби переварюючи сказане полоненим. Дональду ж у цій ситуації було важливо, щоби американець не тиснув на нього, не вимагав уже негайної згоди на зустріч з донькою. Це давало йому можливість ще на декілька днів відтермінувати свою смерть.

Уже коли Дональд залишився віч-на-віч зі своїми думками, в голові випливло слово "Парагвай". Що там робить донька? Звісно, в нього й раніше були припущення щодо роду її діяльності. Тепер залишалося лише з'ясувати, на яку розвідку вона працює. І чому про це знає американець? Десь у глибині душі Дональдові було приємно, що ось так несподівано для нього донька пішла його шляхом, тільки на більш професійному рівні. Водночас лише підсилилась тривога за її життя. Про небезпеку для себе Дональд, здається, вже перестав думати.

40

Звичайно, міський голова не забув про компромат на батька, який йому підсунули. Проте час минав, а ніхто не телефонував. Можливо, не хотіли насідати на нього у зв'язку з тим, що Соломія потрапила до психіатричної лікарні. Втім, навряд чи цим людям властиве милосердя, якщо вони вирішили використати його у своїй брудній грі. Дев'яностолітнього батька вже нема сенсу рухати. А ось попити крові синові мають нагоду.

І коли йому зателефонував невідомий, сказавши, що хоче зустрітися, міський голова зрозумів, що це саме той чоловік, який підкинув йому компромат на батька. Будь-які питання були зайвими. Незнайомець диктував умови. Сьогодні. Восьма вечора. Міський парк культури і відпочинку. Друга лавка на лівій алейці від пам'ятника Степанові Бандері.

Зв'язок перервався, а міський голова сидів у глибокій задумі ще хвилин п'ятнадцять. Мав сильне бажання зателефонувати в СБУ і про все розповісти. Але якщо ця контора затіяла небезпечну гру, то він сам себе і спалить. З іншого боку, в нього від самого початку зародилася підозра, що нинішнім юним есбеушникам не під силу ні отримати подібний компромат, ні тим більше використати такі матеріали з метою шантажу міського голови. Йому вже навіть здавалося, що він знає, хто насправді стоїть за цим всім, але навіть самому собі не міг у цьому зізнатись. Як би там не було, але тим більше не піде в СБУ, бо навряд чи в разі чого ці хлопці зможуть його захистити.

Несподівано думки перекинулись на Дзвінку. Здавалося, вже майже не думав про неї. Не міг сам собі пояснити, чому так різко порвав із закарпатською художницею. Ніби якась небезпека виходила від неї. А насправді загрози чатували в інших місцях. Компромат на батька. Донька в лікарні.

Ґвалтівник! Ось хто винен у всіх його бідах. Принаймні така думка зараз зароджувалась у його бідній голівоньці. Дрімала собі і вистрибнула, як Гриць з конопель. А за цим потягнулись й інші біди. Що було спочатку, а що потім – уже не мало жодного значення. Цей чоловік повинен відповісти за все. Але як його знайти, якщо Соломія не подала заяву до поліції? Він сам на цьому настояв. Мовляв, нічого ганьбитися й гуляти вечірнім парком.

Зателефонував начальникові Дрогославського міського відділу поліції, але той не порадував його чимось новим. Ґвалтівник Соломії продовжував спокійно жити в їхньому місті.

41

Поринувши у вир військового життя, Андрій нарешті зрозумів, що це його. Цивільне життя видавалося далеким минулим, з яким його пов'язували Марина і сини. Свого часу йому подобалася тупа армійська дисципліна, тож коли йому запропонували залишитися в армії, не дуже й вагався. Але тоді до лікарні потрапила мама, довелося відмовитися від своєї затії. Коли біда була позаду, аж такої тяги до війська вже не відчував, тож він цілком віддався цивільному життю.

Майдан дещо нагадав армійські будні, а коли зустрів у Києві колишнього свого командира Букатюка, знову відчув себе у рідній стихії. Тепер вони були на "ти" і на рівних, без звань і підпорядкувань, і справді здружилися за цей час.

Коли розпочалась війна, Сашко покликав Андрія в добровольчий батальйон, але знову завадили сімейні справи. Цього разу в лікарні опинився батько. Коли він трохи оклигав, в Андрія згас войовничо-бойовий дух, хоча десь внутрішньо розумів, що ця війна без нього не обійдеться.

Коли прийшла повістка із військкомату, Андрій уже був морально готовим до того, що доведеться відмовитися від мирного життя. Звісно, усвідомлював, що буде без Марини і синів, але далі його думка не злітала. Якби в нього запитали, чому він готовий іти на війну, навряд чи зміг би дати відповідь навіть самому собі. Розмови про патріотизм чи навіть націоналізм були супротивні його внутрішньому єству. Він просто жив так, як підказували йому серце й розум, а протиріч між ними не було. Якби Андрієві сказали, що він патріот чи навіть націоналіст, особливо не сперечався б. Назвали так, то нехай і тішаться, а він знає що має робити.

42

Бездіяльність розслаблювала. Мирон рвався у бій, але складалося враження, що керівництво забуло про його існування.