Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

"Не мытьём, так катаньем". Ще попросять, щоби взяв Україну під своє крильце, і Польщу з прибалтійськими республіками підкинуть.

Але сьогодні йому, здається, підготували подарунок із подарунків. Начальник особистої охорони доповів, що впіймано харківського футбольного фаната, який придумав гасло "Путін – хуйло!". Якщо Володимир Володимирович хоче, його доставлять до нього. Чи хотів він? Він мріяв виколоти йому очі, видерти серце з грудей, вирізати печінку, засмажити і з'їсти її. Чоловіча печінка з оливковим маслом – такий делікатес можуть дозволити собі лише декілька людей на планеті Земля. Ага, зверху обов'язково має бути скибочка лимону.

Коли через декілька годин до нього привели нещасного, він уже й забув про цього фаната. Чи тішив себе тим, що перестав думати про нього, розв'язуючи глобальні світові проблеми? Коли глянув на хлопчину, то пригадав себе, молодого. Майже такий же зріст і приречений погляд загнаного у безвихідь вовка. Пацан, уздрівши Путіна, перелякався. Звісно, йому казали, що зараз він постане перед живим Богом на землі, але все це видавалося нереальним, потойбічним.

Як учили, привітав його з днем народження і побажав міцного здоров'я. Путін чемно і скромно подякував.

Розмова не клеїлась. Однотипні відповіді на запитання Путіна: "так" чи "ні". І лише коли запитали в нього, чи хоче жити, спромігся мало не на ціле речення: мовляв, хто ж не хоче. Путін розсміявся, за ним – усі присутні. Не витримав і юнак. Мабуть, вперше повірив, що житиме. Йому сказали, аби брав на себе відповідальність, ніби це він придумав гасло "Путін – хуйло!". Якщо виконуватиме все, що йому скаже Путін, – житиме.

Путін різко обірвав сміх, ніби йому перехопило подих. Навчені підлеглі зорієнтувались вчасно і теж перестали сміятись. Товстенький генеральчик на якусь мить запізнився. Всі подивилися на нього, як на приреченого.

Запала гнітюча тиша. Футбольний фанат чув як б'ється його серце. Путін запропонував викрикнути йому це гасло. Хлопець завагався і подивився на старшого, який останнім напучував його перед візитом до Путіна. Той кивнув головою: мовляв, роби, що кажуть.

– Путін – хуйло, – тихо сказав футбольний фанат, опустивши голову.

– Не вірю! – крикнув Путін. – Хіба так на стадіоні скандував?

Футбольний фанат подивився на нього. Його вразив блиск очей Путіна. З них ішов неземний смертельний холод, ніби сам Диявол спустився на землю. Але одночасно ця космічна енергія не лише поглинала його, а й додавала нелюдських сил.

– Путін – хуйло! – вже сміливіше вигукнув футбольний фанат і сам здивувався своїй хоробрості й нахабності.

Неземна смертельна космічна сила, яка пломеніла з очей Путіна, затягнула його у свій потік, і він раз у раз все голосніше вигукував:

– Путін – хуйло! Путін – хуйло!! Путін – хуйло!!!

У своєму запалі футбольний фанат навіть не помітив, що Путін блискавично вихопив пістолет у найближчого до себе охоронця і всадив хлопцеві кулю в рот. Останнє "хуйло" не встигло пробити собі дорогу до світла.

Путін був задоволений подарунком. Звичайно, він розумів, що ефесбешники – ще ті вигадники. Навряд чи цей хлопчина був автором гасла "Путін – хуйло!". Але задоволення він отримав незвичайне. Знають, чортяки, як дарувати йому радість.

Ще би хтось подарував безсмертя.

48

У командирському кабінетику було напрочуд затишно і пахло по-домашньому. Пузатий полковник виявився не таким агресивним, як здавалося, а після третьої чарки став, мов батько рідний. Коли ж йому натякнули, що тут є одна молодиця, яка може задовольнити будь-які його бажання, спочатку насупився, і думали, що попередній запас довіри втрачено назавжди. Але так завжди бувало, якщо пузатий полковник приймав правильне рішення. Коли він усміхнувся, стало зрозуміло, що попередній запас довіри не лише не втрачено, а й поповнено цінними бонусами, на які вже ніхто не сподівався.

Втім, пузатий полковник явно переоцінив свої сили, бо коли пиятика пішла по другому колу, він уже пив без закуски в очікуванні приємної нічної забави, але все закінчилося тим, що його фактично кудись несли, а він і не чинив спротиву, бо страшенно хотів спати, і був би навіть вдячний, якби його кинули ось тут, під кущем.

49

Здається, нічого не змінилось у житті Річарда Блейка після повернення із полону. Його тричі викликали на допити в одне престижне відомство, задаючи майже одні й ті ж запитання щодо перебування на Донбасі. Блейку нічого було вигадувати. Він розповідав усе як було. Низка випадковостей, неузгодженість у діях українських спецслужб і американського посольства призвели до того, що він потрапив у полон до бойовиків. Йому не розповіли, хто його насправді визволив, один з тих чоловіків непогано розмовляв англійською, українська влада відразу ж відправила його до США, причому посольство, здається, не заперечувало.

Після цього його залишили у спокої, й Річард повернувся до своєї звичної роботи шостого аналітика Центру стратегічних досліджень. Його амбіції назавжди були поховані в одному з підвалів Донецька, так що він уже не прагнув просування по службі, як раніше. Зрештою, й так було зрозуміло, що це відрядження абсолютно нічого не додало до його аналітичних здібностей і розуміння того, що ж насправді відбувається в Україні.

Кіт Смоллі, який свого часу прилучився до створення Річардом Блейком знаменитої аналітичної записки про початок кінця Путіна, стримано сприйняв його повернення додому. Білосніжний красень з різнокольоровими очима турецької породи ван, здавалося, взагалі не помітив його відсутності.

Мама зауважила, що після відрядження її син приїхав із пасмом сивого волосся. Коли Річард Блейк дивився на себе в дзеркало, то не бачив його, бо сивина була на потилиці.

Як і раніше, він щодня думав про Вікторію Юджин, але тепер йому здавалося, що він точно бачив її в полоні бойовиків у Донецьку.

50

Левко працював секретарем сільської ради. Щоразу, вибираючись по роботі до Дрогослава, мріяв зустріти Соломію. Картав себе за те, що не набрався сміливості й не попросив у неї номера телефону. Софійка під'юджувала його: "Дати номер? Дати номер?". Але він був гордий. Міг би взнати, коли Софійка спала. Тягнуло взяти її телефон і переписати номер Соломії. Але ж це буде нечесно. Та й сама Соломія, якби хотіла, попросила би в Софійки його номер і зателефонувала. А так доводилося мучитися й чекати на кращі часи.

Цього разу він мав побувати в земельному відділі, районній раді й банку. Вибрався пізно, бо голові сільради зранку треба було підготувати якісь папери. А тут ще не доступишся до начальства, черги всюди. Коли впорався, була вже третя година. Ноги самі несли його до філологічного факультету, де навчалася Соломія. Розумів, що пізно. Пари, мабуть, закінчились. А раптом? Раптом випадково побачить її і скаже, що теж випадково пробігав мимо, бо ж у нього стільки роботи… Але Соломії не було. Не наважився зайти всередину. Кого шукатиме? Соломію? Навіть прізвища її не знає. Та й що йому скажуть? Пари закінчились, дівчина вже давно пішла додому. А де її будинок? Покрутився би там. Може, побачила б його із вікна, вибігла. Та де той будинок шукати?

Змучений, голодний і злий сам на себе підвівся з лавки біля філфаку і пішов. Нічого, поталанить іншим разом. Ще цього тижня мав знову їхати в Дрогослав на якусь нараду. Тоді й часу матиме більше.

Не ступив і декількох кроків, коли побачив Соломійку. Але серце Левкові, здавалося, зупинилося на місці. Соломія була на протилежному боці, через дорогу. Поруч з нею йшов високий хлопець. Вони про щось жваво говорили і сміялись. Хлопець обійняв Соломію, ніби хотів її поцілувати. Вона відскочила від нього, але продовжувала сміятись. Пішли далі, не звертаючи уваги на людей. Щасливі…

Тепер Левко зрозумів усе. Соломія має кавалера. Навіщо їй такий старий, як він?

Може, це й на краще. Принаймні знає, на чому стоїть. Тепер їздитиме до Дрогослава лише по справах. Забуде дорогу до філологічного факультету.

Закусив губу і широкими кроками пішов на автобусну зупинку.

51

Андрій таки знайшов те, що шукав. Поки їхні командири пили з обласним начальством, новоприбулі вешталися по полігону, не знаючи чим зайнятись. Правда, спочатку ними захотів покомандувати якийсь прапорщик, але він швидко заспокоївся, коли його десь покликали, бо на горизонті замаячила пляшка оковитої.

Біля медпункту було порожньо, і Андрій опинився в потрібний час і в потрібному місці. Двері відчинились – і на нього глянули нахабні зелені очі рудавки. Жіночці було вже під сорок, але фігурку мала яку треба.

– Боєць, вільний? – запитала вона грайливо, але тоном старшого за званням.

– Так, – несміливо відповів Андрій, озираючись навкруги. Товариші були трохи далі, так що питання стосувалося його, а не когось іншого.

– То заходь! – безапеляційно сказала рудавка, а її зелені очі зловісно блиснули. – Допоможеш!

Звісно, в Андрія не було вибору. З'ясувалося, що треба закрутити лампочку замість тієї, що згоріла. Рудавка була невисокою, тому Андрій вчасно потрапив у поле її зору. Вона поставила табуретку, постелила на неї газету, і Андрій дотягнувся руками, аби викрутити лампочку. Мимохіть їхні руки торкнулися, коли рудавка передавала йому нову лампочку, й Андрієві здалося, що вона спеціально стиснула йому мізинець, хоча це могла бути випадковість.

Коли справа була зроблена, рудавка простягнула йому руку:

– Марина!

Щось кольнуло йому в серці. Він дивився на неї згори, а зелені очі проникали в душу.

– Боєць, маєш ім'я? – запитала рудавка весело, бавлячись його пальцями.

– Андрій, – сказав він і думав, що всміхнувся.

Потім усе було наче в тумані. Марина-рудавка налила йому спирту, і поки він смакував, змайструвала великий бутерброд з ковбасою і сиром. Він їв, а вона замріяно дивилася на нього.

Ідилія швидко закінчилась. Зеленоока рудавка когось побачила у вікні й заметушилась.

– Андрію, зайдеш колись потім.

Вона мало не виштовхала його в плечі. Він нічого не розумів, а вже перед ним виріс широкоплечий капітан. Андрій на собі відчув, що таке погляд ненависті.

52

Ярослав Солнцев зробив одну дуже велику помилку. Якщо пірнути глибше в його життя, то таких великих і дрібних помилок було, звичайно, набагато більше, але про них принаймні знав лише він, а в тій великій помилці публічно зізнався, про що потім жалкував.

Він уже точно не знав, чи це був 1989 або 1990 рік.