Дитинство - Лев Толстой
Мазурка кінчалася; кілька літніх чоловіків та дам підходили прощатись до бабусі й поїхали; льокаї, оминаючи танцюристів, обережно проносили столове наряддя до задніх кімнат; бабуся вже, видно було, стомилася, розмовляла начебто нехотя й дуже розтягуючи слова; музики в тридцятий раз ліниво починали той самий мотив. Доросла панночка, що з нею я танцював, роблячи фігуру, помітила мене і, зрадливо всміхнувшись, мабуть, бажаючи тим догодити бабусі,—підвела до мене Софійку й одну З незліченних князівень. "Rose ou h ortie?" сказала вона мені.
— Ах, ти тут!—сказала, повертаючись у своєму кріслі, бабуш-ка.—Іди ж, друже мій, іди!
Хоч мені саме тоді далеко більше хотілося заховатись із головою під бабусине крісло, ніж виходити з-за нього,—як було відмовитись? Я підвівся, сказав "rose" і несміливо глянув на Софійку. Не встиг я отямитись, як чиясь рука в білій рукавичці опинилась у моїй і князівна, щонайприсмніше всміхаючись, пустилася вперед, ніяк не підозріваючи того, що я зовсім не знав, що мені робити з моїми ногами.
Я знав, що "pas de Basques" тут недоречні, непристойні і навіть можуть цілком скомпромітувати мене; але знайомі звуки мазурки, впливаючи на мій слух, дали певний напрям акустичним нервам, які й собі передали цей рух ногам; а ці останні, зовсім мимоволі і на диво всім глядачам, почали виробляти фантастичні круглі й плавні па навшпиньках. Поки ми йшли прямо, справа ще так-сяк ішла, але на повороті я помітив, що як я не вживу своїх заходів, то обов'язково випереджу свою пару. Щоб уникнути такої неприємности, я зупинився, маючи намір зробити те саме колінце, що його так гарно робив юнак із першої пари. Але в ту саму мить, як я роздав ноги й хотів уже підскочити, князівна, швиденько оббігаючи навколо мене, з вп-разом тупої цікавости й подиву глянула на мої ноги. Цей погляд убив мене. Я так розгубився, що замість танцювати, затупотів ногами на одному місці; це було так чудно, так не погоджувалося ні з тактом, ні з чим іншим, що я, нарешті, зовсім став. Всі подивились на мене: хто—дивуючись, хто — цікавлячись, хто—глузуючи, хто—співчуваючи, лише бабуся дивилася цілком байдуже.
— Il ne fallait pas danser, si vous ne savez pas!—сказав сердитий татків голос під моїм ухом і, злегка відштовхнувши мене, тато взяв руку моєї дами, пройшов із нею круг по-старовинному, заслуживши гучні похвали глядачів, і привів її на місце. Мазурка зараз же закінчилася.
"Господи! защо ти так страшно караєш мене!......
Всі зневажають мене і завжди будуть зневажати... Мені закритий шлях до всього: до приязні, любови, пошани... все пропало!! Нащо Володя подавав мені знаки, що їх усі бачили й що не могли допомогти мені? нащо ця осоружна князівна так подивилась на мої ноги? нащо Софійка... вона така мила, але нащо вона всміхнулася під той час? нащо тато почервонів і схопив мене за руку? Невже навіть йому було соромно за мене? О, це жах! От коли б матуся була б тут, вона б не почервоніла за свого Миколоньку..." І моя уява полетіла далеко за цим милим образом. Я згадав луг перед будинком, високі липи в садку, чистий став, що над ним літають хмари, запашні копи свіжого сіна, і ще багато спокійних, радісних спогадів поставали в моїй схвильованій уяві.
XXIII. ПІСЛЯ МАЗУРКИ
За вечерею юнак, що танцював у першій парі, сів за наш дитячий стіл і звертав на мене особливу увагу, що не мало б мене підлестило, коли б я міг почувати щонебудь після того нещастя, яке трапилося зі мною. Але юнак, здавалося, за всяку ціну хотів розважити мене: він жартував зі мною, називав мене молодцем і, як тільки ніхто з дорослих не дивився на нас, підливав мені в чарку вина з різних пляшок і неодмінно примушував пити. На кінець вечері, коли шафар налив мені тільки чверть бокала шампанського з загорненої в серветку пляшки і коли юнак примусив його налити мені повний, а мене—випити його одним духом, я відчув приємну теплоту в усьому тілі, особливу приязнь до мого веселого патрона і чомусь дуже зареготався.
Коли от в залі залунали звуки ґросфатера, і гості почали вставати з-за столу, приязнь наша з юнаком на тому й закінчилася: він пішов до великих, а я, не сміючи піти за ним, підійшов до Валахіної з дочкою і почав цікаво прислухатись до того, про що вони говорили.
— Ще півгодинки,—переконуючи говорила Софійка.
— Справді, моє серденько, не можна!
— Ну, для мене, будь така ласкава!., казала вона, підлещуючись.
— Ну, хіба тобі весело буде, якщо я завтра буду хвора?— сказала пані Валахіна і необережно всміхнулася.
— А, дозволила!.. Лишаємось?..—заговорила Софійка, скакаючи з радощів.
— Що з тобою поробиш! Іди ж танцюй...от тобі й кавалер,— сказала мати, вказуючи на мене.
Софійка подала мені руку, і ми побігли до залі.
Випите вино, присутність і веселість Софійки змусили мене зовсім забути нещасну пригоду з мазуркою. Я виробляв ногами всякі кумедні штучки; то, мов кінь, біг легенькою ристю, гордовито підіймаючи ноги, то тупотів ними на місці, як баран, що сердиться на собаку, при цьому реготався від щирого серця і аж ніяк не думав про те, яке вражіння я справляю на глядачів. Софійка теж сміялася, не вгаваючи: вона сміялася з того, що ми крутилися, взявшись рука за руку, реготала, дивлячись на якогось старого пана, що, поволі піднімаючи
