Дитинство - Лев Толстой

— Ні, — відповідав він сонним голосом, — а що?

— Я закоханий, Володя, цілком закоханий у Софійку!

— Ну, то що? — відповідав він, потягаючись.

— Ох, Володю, ти не можиш собі уявити, що зі мною робиться!., от я зараз лежав, загорнувшись у ліжник, і так яскраво бачив її, говорив із нею, що це просто дивно. І ще знаєш що: коли я лежу й думаю за неї, — бозна чого робиться сумно й хочеться плакати...

Володя поворухнувся.

— Тільки одного б я хотів, — казав я далі: — це — щоб завжди з нею бути, завжди її бачити, й більше нічого. А ти закоханий? признайся по щирості, Володю!

Дивна річ, мені хотілося, щоб усі були закохані в Софійці і щоб усі розповідали про це.

— Тобі яке діло? — сказав Володя, повертаючись до мене обличчям, — може й так!

— Ти не хочеш спати, ти удавав лише! — закричав я помітивши з його блискучих очей, що він аж ніяк не думав про сон, і скинув із себе ліжник. — Краще говоритимемо за неї. Правда ж, вона чудова?., така мила, що скажи вона мені: "Миколонько, вистрибни у вікно або кинься у вогонь", ну от, присягаюся, — сказав я, — зараз стрибну, радо!.. Ах, яка мила! — додав я, яскраво уявляючи її перед собою, і, щоб мати з цього цілковиту насолоду, рвучко перевернувся на другій бік і засунув голову під подушку. — Страшенно хочеться плакати, Володю"

— От дурило! — сказав він, усміхаючись, а потім трохи помовчавши:— Я так зовсім не так, як ти: я гадаю, що, коли б можна було, я спочатку хотів би сидіти поруч неї і розмовляти...

— Ага! так ти теж закоханий? — перебив я його.

— Потім, — говорив далі Володя, ніжно всміхаючись, — потім обцілував би їй пальчики, оченята, губки, носик, ніжки — всю б обцілував.

— Дурниці! — закричав я з-під подушок.

— Ти нічого не розумієш, — зневажливо сказав Володя.

— Ні, я розумію, а от ти не розумієш і верзеш дурниці,— сказав я крізь сльози.

— От тільки ревти вже й не треба. Чисте дівча!

XXV. ЛИСТ

16 квітня/ майже через шість місяців після описаного дня, тато увійшов до нас нагору підчас навчання й оповістив, що сьогодні вночі ми їдемо з ним на село. Щось защеміло мені в серці, коли я це почув, думка моя зразу звернулась до матусі.

Причиною такого несподіваного від'їзду був такий лист:

Петровське, 12 квітня.

"Оце тільки, о десятій годині ввечері, я одержала твого доброго листа з 3 квітня і, як завжди, відповідаю зараз же. Федір привіз його ще вчора з міста, але як було нерано, то він дав його Мімі сьогодні вранці. Мімі ж не давала мені його цілий день, бо я, бач, нездорова була й знервована. У мене справді був маленький жар, і сказати тобі правду, от уже четвертий день, що я не така то здорова і не встаю з ліжка.

((Тільки ти не лякайся, милий: я почуваю себе досить добре, і, якщо Іван Васильович дозволить, завтра думаю встати. .

((В п'ятницю на тім тижні я поїхала з дітьми кататись; але коло самого повороту на битий шлях, коло того містка, що завжди наганяв на мене жах, коні зав'язли в болоті. Днина була чудова, і мені заманулося піти пішки до шляху, поки витягали коляску. Дійшовши до каплиці, я дуже стомилася й сіла спочити, але, поки збирались люди, щоб витягти екіпаж, пройшло щось із півгодини; от мені й зробилося холодно, особливо в ноги, бо на мені були ботинки з тонкою підошвою, і я їх промочила. По обіді я помітила, що мене кидає то в жар, то в холод, але за заведеним порядком усе ж ходила, а після чаю сіла грати з Любочкою на чотири руки. (Ти її не пізнаєш тепер, вона великі 'має успіхи!) Але уяви собі, як я здивувалася, коли помітила, що не можу тримати такту. Кілька разів починала я знову, але все мені в голові поплуталося, і я чула страшенний шум у вухах. Я говорила: раз, два, три, а потім ураз: вісім, п'ятнадцять, і головне — бачу, що брешу, а ніяк не можу поправитись. Нарешті, Мімі прийшла мені до помочі, й майже живосилом поклала на ліжко. От тобі, друже мій, докладний звіт про те, як я захворіла і як сама тому винна. Другого дня був у мене жар досить великий, і приїхав наш добрий Іван Васильович, що й досі живе у нас і обіцяє незабаром випусти ги мене на світ божий. Чудесний дідуся цей Іван Васильович! Коли був у мене жар, і я марила, він цілісіньку ніч, не заплющивши очей, просидів доло мого ліжка, а тепер, знаючи, що я пишу, сидить із дівчатками в диванній, і мені чути З спальні, як він говорить їм німецькі казки, і як вони, слухаючи його, регочуться до плачу.

"La belle Flamande, як ти її називаєш, гостює у мене другий тиждень,—її мати поїхала кудись у гості, — і своїм доглядом доводить те, що вона справді дуже прихильна до мене. Вона звіряє мені всі свої душевні таємниці. З її вродливим обличчям, добрим серцем і