Дитинство - Лев Толстой
— Ну, Сергію!—сказав я йому,—нащо ти це зробив?
— Ото добре... Я ж не заплакав сьогодні, як розбив собі ногу майже до самої кістки!
аТак, це правда,—подумав я,—Ілінька—рева та й уже, а от Сержик—так оце молодець... Ну й молодець же!.."
Я не зрозумів тогОд. що бідолага плакав, мабуть, не так через фізичний біль, як од тщі думки, що п'ятеро хлопців, які, може, подобались йому, без ніякої причини погодились ненавідити його й проганяти.
Я ніяк не можу пояснити собі жорстокости свого вчинку. Як я не підійшов до нього, не захистив і не заспокоїв його? Куди поділося почуття жалости, що змушувало мене, було, ридма ридати, побачивши викинуте з гнізда ґавеня або цуценя, яке несуть, щоб викинути за паркан, або курку, яку несе кухарчук на суп.
Невже це прекрасне почуття заглушила в мені любов до Сержика й бажання здаватися йому таким самим молодцем, який був він сам? Незавидні ж були ця любов і бажання здаватися молодцем! Вони лишили по собі єдині темні плями на сторінках моїх дитячих спогадів.
XX. ЗБИРАЮТЬСЯ ГОСТІ
З особливої метушні в буфеті, з великого освітлення, що надавало якогось нового, святкового вигляду всім, уже давно мені знайомим, речам, і особливо з того, що не даремно ж прислав князь Іван Іванович свою музику,—видно було, що чимало гостей має бути ввечері.
Як, було, прогуркотить якась бричка повз наш будинок, я підбігав до вікна, приставляв долоні до скронь і до шибки і нетерпляче — цікаво дивився на вулицю. З пітьми, що спочатку приховувала всі речі у вікні, показувалися потроху: напроти— давно знайома крамничка з лихтарем, навскоси—великий будинок з двома внизу освітленими вікнами, посередині вулиці— лкийнебудь Ванько з двома їздцями або порожня коляска, що пустою повертається додому; але от до ґанку під'їхала карета, і я, цілком певний, що це Івіни, які обіцяли приїхати рано, біжу зустрічати їх до передпокою. Замість Івіних, за ліврейною рукою, що відчинила двері, з'явилися дві особи жіночої статі: одна велика в синьому салопі з соболевим коміром, друга— маленька, вся закутана в зелену шалю. Не звертаючи ніякої уваги на мене, хоч я й узяв за свій обов'язок уклонитись цим особам, коли вони ввійшли, маленька мовчи підійшла до великої й зупинилась перед нею. Велика розкрутила шалю, що закривала всю голову маленької, розстібнула на ній салоп, і коли ліврейний льокай узяв £І речі, щоб сховати, і стяг з неї міхові —ботинки, — з закутаної особи вийшла чудова дванадцятилітня дівчинка, в коротенькому, відкритому серпанковому платтячку, білих панталончиках і малісіньких чорних черевичках. На біленькій шийці була чорна оксамитова стрічечка; голівка вся була в темнорусих кучерях, які спереду тай хороше приставали до її вродливого личка, а ззаду—до голих плічок, що нікому, навіть самому Карлові Івановичу я не повірив би, що вони в'ються так тому, що з самого ранку їх загортали в клаптики "Московских Ведомостей" і що їх припікали гарячими залізними щипцями. Здавалося, так вона й народилася з цією кучерявою голівкою.
Найдивніше в її обличчі було те, що її опуклі, напівзаплющені очі були надзвичайно великі, і це становило якийсь чудний, але приємний контраст із малісіньким ротиком. Губки складалися, а очі дивилися так серйозно, що загальний вираз обличчя був такий, од якого сподіваєшся усмішки, і усмішка якого буває від того ще більш чарівна.
Пильнуючи, щоб ніхто мене не помітив, я шмигнув у двері до залі й визнав за краще похожати туди й сюди, удаючи, ніби я замислився й зовсім не знаю про те, що приїхали гості. Коли гості вийшли на половину залі, я начебто отямився, вклонився й сповістив їх, що бабуся у вітальні. Пані Валахіна, обличчя якої дуже мені вподобалося, особливо через те, що воно видалося мені дуже подібним до обличчя її дочки, Софійки, ласкаво кивнула мені головою.
Бабуся, здавалося, була дуже рада бачити Софійку, покликала її блшкче до себе, поправила на голові в неї одну пуклю, що падала на чоло, і, пильно придивляючись до її облпччя, сказала: "qnelle charmante eniant!" Софійка всміхнулася, заша-рілась і зробилась така мила, що я теж почервонів, дивлячись на неї.
— Сподіваюся, що ти не нудьгуватимеш у мене, дитинко,— сказала бабуся, взявши її за підборіддя,—прошу ж веселитися й танцювати щомога більше. От уже й є одна дама та два кавалери,—додала вона, повертаючись до пані Валахінової й торкаючись мене рукою.
Це зближення було таке мені приємне, що змусило почервоніти ще раз.
Помічаючи, що несміливість моя збільшується, і почувши грюкіт ще одного екіпажу, що під'їхав до будпнка, я за потрібне визнав вийти. В передпокою побачив я княгиню Корнакову з сином і неймовірним числом дочок. Дочки були всі на одне обличчя—подібні до княгині й негарні; тому жодна з них не звертала на себе уваги. Знімаючи салопи й хвости, вони всі разом говорили тоненькими голосками, метушились і сміялись чомусь, мабуть тому, що їх було так багато. Етьєн був хлопець років п'ятнадцяти, високий, м'ясистий, з засмоктаним обличчям, запалими посинілими внизу, очима і з надто великими, проти його віку, руками та ногами; він був незграбний, голос мав неприємний і нерівний, але здавалося, що він дуже з себе задоволений, і був він саме такий, який, на мою думку, й мав бути хлопець, що його б'ють різками.
Ми досить довгф стояли один проти одного і, не кажучи й слова, пильно роздивлялись; потім, присунувшись ближче, хотіли, здається, поцілуватись, але, подивившись іще в очі один одному, чомусь роздумали. Коли плаття всіх його сестер прошуміли повз вас, я, щоб чимнебудь почати розмову, спитав, чи не тісно їм було в кареті.
— Не
