Дитинство - Лев Толстой

— Що таке, друже мій?

— У нас рукавичок немає,—повторив я, присуваючись що-дали ближче й поклавши обидві руки на ручку крісла.

— А це що? — сказала вона, раптом схопивши мене за ліву руку.—Voyez, ma chère,—говорила вона далі, звертаючись до пані Валахіної,—voyez comme ce jeune homme s'est fait élégant pour danser avec votre iille.

Бабуся міцно тримала мене за руку й серйозно, але запитливо позирала на присутніх доти, поки цікавість усіх гостей не була задоволена й усі почали сміятись.

Мені було б дуже прикро, як би Сержик бачив мене тоді, як я, скривившись з сорому, даремно намагався вирвати свою руку, але перед Софійкою, яка так сміялася, що сльози навернулись їй на очі й усі кучері почали стрибати навколо її почервонілого личка, мені аж ніяк не соромно було. Я зрозумів, що сміх її був надто гучний і природній, щоб бути глузливим; навпаки, те, що ми посміялися разом і дивлячись одне на одного, ніби зблизило мене з нею. Пригода з рукавичкою, хоч і могла закінчитись недобре, прислужилася мені тим, що дала мені змогу вільно почувати себе там, де мені завжди було найстрашніше—у вітальні; тепер я не помічав у собі ніякої несміливості! в залі.

Несміливі люди страждають від того, що не знають, що інші люди думають про них; коли ж вони довідуються про це, то Заспокоюються, однаково—чи хороше, чи погане вражіння вони по собі лишили.

Яка мила була Софійка Валахіна, коли вона проти мене танцювала французької кадрилі з незграбним молодим князем. Як мило вона всміхалася, коли в ((chaîne" подавала мені ручку. Як мило, в такт, скакали на її голові русі кучері і як наївно робила вона "jeté-assemblé" своїми малісінькими ніжками. У п'ятій фігурі, коли моя дама перебігла від мене на другу сторону^ і коли я, вичікуючи такта, готувався робити сольо, Софійка серйозно стисла губки й почала дивитись убік. Але даремно вона за мене боялася: я сміливо зробив chassé en ayant, chassé en arriére, glissade і, коли я підходив до неї, жартівливим жестом показав їй рукавичку з двома пальцями, що стирчали на ній. Вона зайшлася сміхом і ще миліше задріботіла ніжками по паркету. Ще пам'ятаю, як, коли ми утворювали коло й усі взялиса за руки, вона нахилила голівку й, не виймаючи своєї руки з моєї? почухала носик об свою рукавичку. Все це я наче зараз бачу, і ще вчувається мені кадриль з "Діви Дунаю", під звуки якої все це діялося.

Прийшла й друга кадриль, яку я танцював із Софійкою. Сівши поруч неї, я відчув надзвичайну ніяковість і зовсім не знав, про що з нею говорити. Коли мовчанка вже аж надто затяглася, я почав боятись, щоб вона не мала мене за дурня, і вирішив за всяку ціну розкрити їй очі на мене. aVous êtes une habitante de Moscou?"—сказав я їй і після позитивної відповіді говорив далі: —"et moi, je n'ai encore jamais fréquenté la capitale", на особливий ефект сподіваючись від слова: "fréquenter". Я відчував, проте, що хоч цей початок був дуже блискучий і цілком доводив, що я досконало. володію французькою мовою, вести далі в такому дусі я не зможу. Ще не скоро мала прийти наша черга танцювати, а ми знов замовкли: я тривожно позирав на неї, бажаючи знати, яке я справив вражіння, і чекаючи від неї допомоги. "Де ви взяли таку кумедну рукавичку?"—раптом спитала вона, і це питання дуже полегшило моє становище. Я по" яснив, що рукавичка належала Карлові Івановичу, розвів про те, який він буває смішний, коли знімає червону шапочку, про те, як він одного разу в зеленій бекеші упав з коня просто в калюжу і т. інш. Кадриль минула непомітно. Все де було добре;

але нащо я так глузливо говорив про Карла Івановича? Невже Софійка гірше почала 6 думати про мене, коли 6 я змалював їй його з тими любов'ю та пошаною, з якими я ставився до нього.

Коли кадриль скінчилася, Софійка сказала мені a merci" так мило, наче я справді заслужив цю подяку. Я був у захваті, не тямив себе з радощів і сам не міг пізнати себе: звідки взялися в мене сміливість, упевненість і навіть зухвалість, а Немає нічого, що могло б мене законфузити!—думав я, безжурно похожа-ючи по залі:—я на все готовий".

Сержик запропонував мені бути з ним vis-à-vis. "Гаразд,— сказав я,—хоч у мене немає дами, я знайду". Обвівши залю рішучим поглядом, я помітив, що всі дами булп взяті, опріч однієї дорослої дівчини, що стояла коло дверей до вітальні. До неї підходив високий юнак, маючи на меті, як я бачив, запросити її; він був від неї за два кроки, а я—на протилежному кінці залі. Як оком змигнути, я граціозним підтюпцем перелетів усю залю і, човгнувши ногою, твердим голосом запросив її на контрданс. Доросла панночка, поблажливо всміхаючись, подала мені руку, а юнак лишився без дами.

Я мав таку свідомість своєї сили, що навіть не звернув уваги на досаду юнака; але потім довідався, що юнак цей питався, хто такий отой розкуйовджений хлопчик, що проскочив повз нього і з-під носу вихопив даму.

XXII. МАЗУРКА

Юнак, що у нього я відбив даму, танцював мазурку в першій парі. Він схопився з свого місця, тримаючи даму за руку і, замість робити "pas de Basques", як нас учила Мімі, просто побіг уперед; добігши до кутка, зупинився, роздав ноги, стукнув закаблуками, повернувся і, підскокуючи, побіг далі.

Дами на мазурку у мене не було, тому я сидів за високим бабусиним кріслом і дивився.

"Що ж це він робить?—думав я собі.—Це ж зовсім не те, чого учила Мімі; вона запевняла, що мазурку всі танцюють навшпиньках, роблячи плавні й кругуваті