Царська охота - Чемерис Валентин

— Дожилися! — вигукував він вже обурено: — Жодного хворого, недужого чи хирлявого на увесь праліс!.. Що скаже його величність?

Нагально, як на пожежу, було зібрано актив.

— Допоки мешканці вашої Пущі будуть здоровими? — Лис Лисовин ще і ще ставив своє питання — то руба, то ребром: — Куди ми так взагалі, дійдемо? Я вже не кажу про те, що сьогодні це не модно. Бути здоровим… Ей, ей, хто там писок верне? Чия мордяка, даруйте, захотіла гостинчика?! Це не мною, наукою доведено. Крім того, це завдає нашому Лісові Темному величезних збитків. Та й Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич, його величність Бурмило Перший постійно турбуючись за наше, так би мовити благополуччя, невтомно закликає нас частіше слабувати й хиріти. Для нашого ж з вами блага та процвітання. В тім числі й фінансових успіхів. А ми?..Ігноруємо історичні вказівки самого Михайла Потаповича??! Застерігаю: комусь це може вилізти боком!! — вигукував Лис Лисовин вже загрозливо і здавалося, що ось-ось той актив похапає грець. — Треба спішно виправляти становище, що вже стало загрозливим. І взагалі, це якась… якась нездорова ситуація. Що всі здорові. Ви вже й забувати почали, коли востаннє заходили до аптеки купувати ліки від болячок, яких у вас чомусь все немає і немає! До тих аптек, над якими невтомний Михайло Потапович невтомно здійснює особистий контроль, суворо слідкуючи, аби в них були в наявності всі ліки від будь-якої трясці. А ми… По причині того, що не кволі, обминаємо аптеки, які вже й так затоварені дорогими ліками. Це не що інше, як замах на нашу вітчизняну фармацію! Саботаж і протидія. Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич день і ніч трудиться, наповнюючи аптеки все новими й новими рятувальними бальзамами, а ми й не думаємо хворіти! Чим ми йому віддячуємо? Та тим, що ми… що нам лінь занедужати! Забуваємо головне: кошти, виручені від продажу ліків, поповнюють державний бюджет. Сподіваюсь, ви хоч не проти того, аби поповнювався наш бюджет?

Ніхто, звісно, проти цього не був.

Мобілізований Лісовином актив одноголосно прийняв звернення до всього народу Лісу Темного, що під керівництвом Його Величності Бурмила Першого семимильними кроками йшов до світлого завтра: з першого числа всім негайно розпочати хворіти! А хто залишатиметься, як і раніше здоровим, кого не братиме трясця, той — не патріот Лісу Темного (в ту мить, той Ліс ще дужче, ще загрозливіше потемнів) — з усіма наслідками, що звідси витікають!

Бурмило Перший гаряче схвалив звернення активу до лісового народу, а представника свого Лиса Лисовина за організацію цінного почину "Хворіймо всі разом, хворіймо постійно для нашого ж блага!" нагородив орденом "За заслуги". І заодно видав на гора чергову свою національну (в ранзі, звичайно ж, історичної) директиву: "Здоров’я нації — у її безздоров’ї!"

І мешканцям того Лісу Темного (а він уже був аж чорним) нічого не залишалося робити, як негайно розпочати всезагальне хворіння. І звідтоді двері аптек вже не зачинялися, бо всі бігли туди купувати пігулки. Кажуть, що бюджет Лісу Темного нарешті почав наповнюватися прибутками.

Щоправда, поповзли чутки, що лише кожна тринадцята продана пігулка доходила до бюджету Лісу Темного. А куди перші дванадцять проданих пігулок ішли? Справа темна. Як і все в тому Лісі. Але перешіптувалися ледь чи не під кожним кущем, що перша продана пігулка йшла на рахунок першої леді, чарівної Бурмилихи, друга — чадові Мишкові Бурмиловичу, третя — невістці Бурмила, четверта — братану Бурмила (він же міністр внутрішніх і всіх інших справ), п’ята — вуйку Бурмила, шоста — вуйні, сьома — тещі, восьма — діверу, дев’ята — швагеру, десята — швагарині, одинадцята — свату, дванадцята — своякині і лише тринадцята буцімто потрапляла в бюджет, але так це чи ні (щодо тринадцятої) — спробуй розберися! Та й чи варто ризикувати? Тож мешканці Лісу Темного ще завзятіше, ще завзятіше хворіли й хворіли й хворіли, силкуючись будь-що не видужувати. (Для заохочення ще і ще недужати встановили звання "Заслужений хворак", "Кращий хворак тижня… місяця… року".

Всюди були повивішувано плакати: "Чим більше ми хворіємо — тим здоровішим ставатиме наше життя!", "Хто пластом лежить і на ладан дихає — той наш найбільший патріот найсвітлішого у світі Лісу Темного!" І нарешті з головного транспаранта братан Бурмила Першого, міністр внутрішніх та всіх інших справ загрозливо тикав товстим волосатим пальцем у кожного, хто мав необережність глянути на транспарант: "А ти хоруєш, неборако?! Якщо ти ще чомусь зоровий, негайно занедужай, допоки ще не пізно!"

ХОЧУ СТАТИ ОДІНАХОМ

Почув один чоловік, що є одінах, і захотів ним стати. З першого разу. Отим самим ОДІНАХом. Та зрештою — у нас демократія.

Ну й пішов він по інстанціях: так і так, каже в кабінетах, я — такий-то, хочу стати ОДІНАХом.

А там, звісно, бюрократи — один на одному! — почали його відмовляти, аби він не став отим самим… ОДІНАХом.

— Ні, — затявся на своєму чоловік. — Хочу і — край! Іншого виходу в мене немає — таке життя.

— Життя воно й справді… е… таке, — м’яко почали з ним бесідувати.

— Але ж чи знаєте ви, з чого починається абревіатура ОДІНАХ? Із слова одиниця. То ви хочете стати одиницею?

— Коли не можу бути першим, то хай хоч одиницею. Я, наприклад, колись усе життя був гвинтиком — за старого режиму. І нічого! Не злиняв. То чому б мені не побути одиницею? Та, зрештою, ким я тільки не був у дотеперішньому житті. Навіть ударником…

— В оркестрі, чи де? — не второпали.

— Ага, в отому, що звався СРСР. Був ударником отієї самої праці… Як його? О, згадав! Комуністичної! І, як бачите, живий. Навіть членом Товариства книголюбів був, і теж живий. То чому б мені не побути ще й одиницею?

— Воно й так, — мовби погодились бюрократи і терпляче-ласкаво так йому радять: — Ударником — то ще нічого. Тоді всі були ударниками. Але зараз, коли в нас воля і ніяких перешкод? Зрештою, чоловіче добрий, це ж не просто одиниця, а — одиниця інвестування…

— Ну й що ж? — не губиться настирний прохач. — То ви мене й інвестуйте, як одиницю бодай. Бо все одно життя катма. Тридцять вісім гривень пенсії, і ту не завжди виплачують. Та й інфляція її пожирає. А ОДІНАХ — це ніякої інфляції! Це не проста одиниця інвестування, а така, що захищена від інфляції. І я теж хочу бути захищеним від інфляції. Бо ніхто мене не захищає: ні защітнікі трудящіхся, ні оті самі… народні. Ну, в смислі депутати. Ні уряд, ні… А інфляція мене щотижня їсть поїдом. От і хочу бути бодай одиницею, але захищеною від інфляції.

— Зрештою, ОДІНАХ — це всього лише специфічний фінансовий термін, не більше.

— То ви мене специфічним терміном і зробіть, аби тільки був захищеним.

І так він у солідних установах набрид отим сакраментальним "Хочу стати ОДІНАХом", що й бюрократи — вони теж, виявляється, люди — не витримали.

— Гаразд, — кажуть, — є в нас одна… е-е… організація, яка всіх охочих робить ОДІНАХами.

— Так би й одразу, — зрадів чоловік. — Давайте швидше її адресу. Я зараз до них поїду. А йому:

— Для чого вам зайві клопоти? Крім того, ви — ветеран, тож вас обслужать за вищим розрядом… Ходімте в приймальню. Вип’єте мінеральної, розслабитесь, журнальчики погортаєте. Зараз по вас приїдуть…

І справді, невдовзі й приїхали. Двоє здорованів.

— Котрий тут хоче ОДІНАХом стати?

— Я…

— Тоді їдьмо, гражданін…

Ну, їде він і думає: от сервіс! От так обслуговування! Дожив. Діждався. Як у Європі… Нарешті й ми піднялися до світового рівня. Давно б так.

Привозять його кудись там, заводять до кімнати. Нічого, біле все, як в аптеці. Ліжка, тумбочки. На вікнах, правда, ґрати добрячі.

"Правильно, — думає чоловік, — ґрати — аби який бандюга, рекетир чи мафіозі сюди не заліз".

У кімнаті — четверо. Нумо вони знайомитись. Один, який на голові мав якийсь трикутник із старої вигорілої газети, одну руку за спину заклав, другу собі під вбрання на грудях засунув і каже:

— Я — Бонапарт Наполеон!

— Дуже приємно, товаришу… е-е… добродію Наполеоне, — чоловік йому. — Зізнаюсь, я вже десь чув ваше прізвище.

Підходить другий, через плече перекинув простирадло, одна рука гола, став у позу і так ефектно:

— Олександр Македонський!

— О-о!.. — радіє чоловік, — усі тут, бачу, відомі. Я теж десь чув ваше прізвище, товари… е-е… добродію Македонський.

Аж тут третій ноги суне.

— Я, панімаєш, Єльцин. Панімаєш, цар Борис.

Чоловік хотів було сказати, що і його прізвище десь чув, як зненацька до нього дійшло, і він позадкував до дверей. Але його встиг перехопити четвертий.

— Ти що? З усіма перезнайомився, а мене ігноруєш? Ти хоч знаєш, хто я?

— Н-не знаю, — трохи аж злякався чоловік.

— Я Третій президент України!

— Але ж третього ще, здається, немає…

— І ти — туди ж? Мене вчора достроково обрали. Я теж на букву "К".

Вирвався новоприбулий з його обіймів та до дверей. Гатить кулаками, кричить, аби негайно відчинили.

Двері й відчинилися, до кімнати зайшли два гевали. В одного в руках якась мотузка, другий шприцяку тримає, з голки якого аж капає…

— Хто тут буянить?!! Н-ну?!!

Бонапарт Наполеон, Олександр Македонський, Борис, панімаєш, Єльцин і той, Третій президент України, який теж на "К", — як добре треновані прусаки — до своїх ліжок і повкривалися з головою.

— Новий? — гевали до чоловіка, котрому вже нікуди тікати. — В’язати будемо, чи сам штани скинеш?

— Ви мене з кимось переплутали, — чоловік розпачливо забігав поглядом. — Я хочу стати всього лише одиницею, але захищеною від інфляції. Себто ОДІНАХом. Мене влада не захищає.

— Ось дамо укол — відразу ж і станеш захищеним. У нас тут і не такі… одінахи лежать. Навіть із самого Наполеона штани запросто скидаємо.

Що вдієш? Чоловік сам скинув шатни, прийняв укол і невдовзі, умиротворений та щасливий, заснув. І заздрили йому в тій кімнаті з ґратами і Наполеон, і Македонський, і Борис, панімаєш, Єльцин, і той, третій президент України, який теж на букву "К". А заздрили через те, що той чоловік так легко став щасливим.

А щасливим їхній новий колега став, бо йому снилося, що нарешті він-таки ОДІНАХ, хоч і одиниця, так зате захищена! І він навіть плямкав уві сні: мабуть, цілував своїх захисників…

В ГУСЯТИНСЬКУ ВШАНОВУЮТЬ КРАДІЯ…

Минув усього лише рік звідтоді, як у славному Гусятинську було врочисто відкрито збудований за світлими стандартами наймодерніший супермаркет "ВСЕ.