Царська охота - Чемерис Валентин
А яка нарада, бодай і наукова не закінчувалася… ну не пиятикою, то бодай пристойним бенкетом, га?
Але це друге значення слова симпозіум, теперішнє. А перше, первісне, було — увага! — таке: "бенкет з музикою, розвагами й бесідами". Простіше — пиятика. Застільні посиденьки, як би ми сказали, з добрячим узливанням.
Хоча — і тут треба віддати належна давнім грекам, — це не просто якась там пиятика, а — культурна. Але все одно гульня. Та власне, симпосій (від грецького слова, що означає гулянка, бесіда, вечірка) для того й збирався. Для все тієї ж гулянки, вечірки з бесідою. Зібравшись (в того чи того добродія — по черзі), учасники симпосія прикрашали себе квітами і вибирали верховного розпорядника гульок — сімпосіарха (як по нашому — тамада). За традицією симпосій починався жертовним узливанням богам, потім пили за присутніх, за третім разом — за відсутніх, співали сколіони — застільні пісні. Сімпосіарх, верховодячи на гульках, скеровував їх у потрібне русло — як випивку, так і бесіду, — слідкував за умовами змагань дотепників, визначав нагороди переможцям, нагадував, що пора вже й знову наливати. Він також у певний момент (як гості доходили до кондиції) розпочинав інтелектуальні ігри, розгадування загадок (в цей час шановне товариство розважали гетери, танцівниці, флейтисти, акробати, міми) і лише потім — розігріті вином та гарними жінками, гетерами й танцівницями чи флейтистками — переходили до бесід на філософські, літературні та інші теми, намагаючись сяйнути дотепом, каламбуром, інтелектуальністю взагалі.
У своїй книзі "Застільні бесіди" Плутарх згадує теми, що частіше всього ставали предметом для обговорення на таких симпозіумах: "Що з’явилося раніше — курка чи яйце?", "Чому жінки п’яніють мало, а діди — надто?", "Чому вночі звуки більше чути, як удень?", "Парне чи непарне число зірок у небі?" — ну і так далі і тому подібне. Головне, аби було що наливати, а побесідувати можна на будь-яку тему.
І все ж не скіфи сказали: "П’є, як грек", па навпаки, греки: "П’є, як скіф". А річ у тім, що варвари (так тоді називали ті народи й племена, які не належали до греко-римської цивілізації, стояли на нижчому рівні культурного розвитку і не говорили їхніми мовами) пили вино нерозбавленим — як-от і всі ми нині.
А втім, скіфам не було потреби розводити воду вином — вода у Скіфії завжди була здорова, холодна й смачна, її ще звали солодкою — на відміну від деяких джерел на Приазов’ї, де вода була солонувата. Тож пили вино нерозбавленим. Ну і звісно, п’яніли більше за греків, котрі за це степовиків не шанували. Звідси у греків і поговірка пішла:
— П’є, як скіф…
Це означало: вживає вино нерозбавленим.
Скіфи ніяких симпозіумів не збирали, пили без наукових диспутів чи дискусій. Збиралися в шатрі чи й просто неба, здіймали чаші з рідним бузатом чи привізним вином:
— Здорові будьмо!
— Вип’ємо за нас, щоб ми завжди були!
— За тих, хто в дорозі!
— За тих, хто в небі!
— Поїхали!
— Прощай, розуме, завтра побачимось!
— Щоб хотілось і моглось!..
— І-і-і… Гей!..
І ніяких тобі симпозіумів. А суть була та ж сама, що й греків.
Скіфи й навчили греків пити вино нерозбавленим. Власне, один скіф, мудрець їхній Анахарсіс, котрий мандруючи Грецією, зустрічався з її мудрецями і сам вражав їх мудрістю.
Так ось, Анахарсіс, бувало, казав грекам:
— Ми, скіфи, дивуємось, що ви, греки, розбавляєте вино водою. Вино — це молодий прудконогий кінь, а розбавивши його водою, ви ніби впрягаєте до нього вола. Що то за їзда, чи то пак випивка?
І греки звідтоді почали пити вино нерозбавленим — принаймні, частина їх, що все більшала й більшала. Казала в застіллі виночерпію:
— Ей, приятель, підскіф ще…
Себто налий ще нерозбавленого.
А пити вони любили і пили добряче — з вечора й до ранку. Часом зранку й до вечора лунало:
— Ей, приятель, підскіф ще!..
І про таких своїх співвітчизників греки осудливо казали:
— П’є, як скіф!..
Так і хочеться отут ввернути щось на кшталт того, що й ми п’ємо яко скіфи, мовляв. А втім, куди тим степовикам до нас та нашої оковитої, сиріч горілки міцністю 40–45 %, виготовленої з ректифікованого спирту з додаванням зм’якшеної води, яку скіфи й відати не відали й чути про неї не чули.
І давнім грекам до нас ой-ой як далеко!
Від слов’янських часів (тоді, правда, більше споживали мед-медок, хоча й горілка була відома на Русі з X–XІ століття) і до наших днів ніхто так не вміє посидіти, як ми, ніхто так не шанує горілочку, як ми і ніхто не стоврюбє таких пісень про ті хмільні застілля, як ми. А які симпозіуми ми влаштовуємо — гай-гай! Куди до них давнім грекам з традиційно-безневинним темами їхніх гульок на зразок вже згадуваних тут: "Що з’явилося раніше — курка чи яйце?", "Чому вночі звуки більше чути, як удень?" тощо.
Де ще, у якій країні народ хвастає — у своїх піснях, скажемо, небезталанних, — про те, що
Як засядем, браття, коло чари,
Як засядем, браття, при меду,
То най ідуть турки-яничари,
А я навіть ухом не веду…
І знаєте, правда — попри деякий наліт молодецької самохвальби. Правда, що не вели й вухом. Бо як утратили свою незалежність вісімсот чи й більше років тому, то ледь її повернули у 1991 році. Та й то… Або:
Наливайте, браття,
Кришталеві чари (дались вони нам, ті чари!)
Щоб кулі минали,
Щоб шаблі не брали
Голівоньки наші!
Красиво, правда? А про те, що в роки Другої світової найбільше гинуло наших вояк саме після прийняття "наркомівських ста грамів", що їх видавали перед атакою і згадувати не хочеться. Бо хміль навпаки, гнав вояків на убій під кулі, що в першу чергу й не минали голівоньки хмільні…
А чому наливаємо-п’ємо? Та буцімто ж із національно-патріотичних почуттів, буцімто вболіваючи за неньку Україну:
Щоби Україна
наша не зів’яла,
Щоби наша слава
Козацька слава
Повік не пропала…
А вона якраз і пропала. Як і саме козацтво. І однією з причин того були вище наведені рядки про те, що "Як засядем, браття, коло чари… То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…"
Та й чому не пити? З одного боку це як оберігання козацької слави й України, "щоб вона не зів’яла", а з другого:
Хіба в шинкарки мало горілки,
Пива і меду не стало?
До речі, про шинкарку. Поет Степан Пушик написав (а поет і бандурист Микола Литвин на музику поклав) пісню-зойк, пісню-застереження "Козак гуляє", у якій "шинкарка носить", а козак знай собі гуляє та й гуляє…
"Не пий, козаче,
Козачка просить, —
Не пий, козаче,
Коня проп’єш…"
Козак коня благополучно пропив ("Козак сміється, Шинкарка носить, Шинкар говорить: "Замало п’єш").
"Не пийте, хлопці! —
Вкраїна просить. —
Не пийте, хлопці,
Проп’єте Січ."
…"Не пийте, хлопці,
Я в вас одна…"
Пили і п’ють. Такі вже ми. А чого п’ємо? Та того, що (це вже з народної, зело "мудрої" пісні):
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!
Тепер втямили, чому п’ємо? Та щоб у світі краще жилося. І нам, і іншим. Інтернаціоналізм своєрідний. Пий побільше, щоб іншим краще жилося. Іншим, правда, живеться краще, нам — щось не дуже, хоча й п’ємо добряче. А втім сумнівно, що від того (як проп’ємо коня, козачку, Січ, Вкраїну) нам буде краще жити. Хіба що до пори, до часу, поки хміль не вивітриться, діє оте магічне: "Гей, наливайте повнії чари!" Тим паче й сама пісня про це мовби застерігає:
Пиймо, панове, пиймо, молодці,
Пиймо, покіль іще п’ється.
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще лихо сміється…
Воно сміється. Ще. Покищо. Бо потім ми будемо сміятися. На кутні. І сміємося. Теж на кутні, де вже й зуби повипадали.
Але все одно раз по раз перехиляємо: "Щоб наша доля нас не цуралась. Щоб краще в світі жилося!" Ми ще віримо, що бездонна чарка, якщо її частіше спорожняти принесе нам краще життя. Святі ми чи що? Чи вже надто увірували в магічну суть чарки? І такі гульки-фуршети влаштовуємо, що куди тим давнім грекам! Сказано ж бо колись було: "На Русі пиття — веселість. Не можемо без того бути". А раптом і справді після того, як ми засядемо коло чари (та ми, власне, од неї і не вставаємо!) життя наше кращим стане, га?
Як бідно не живемо (принаймні, нині звідусіль тільки й чути нарікання на трудне життя), а погукають тебе в гості — столи гнуться-тріщать од яств і питія. І сам, коли погукаєш, так теж так стараєшся. Не можемо інакше — широта слов’янсько-руської душі того вимагає, правічна наша гостинність. Багаті іноземці, потрапивши за такі столи, потім дивуються:
— Допомоги звідусіль просите, плачете, що погано вам в Україні, а по ваших святкових столах щось цього не видно…
А, може, це й добре, га? Мусимо й ми хоч чимось пишатися?
Дарма дехто оковиту називає зневажливо водярою — пхе! Дарма хтось там застерігає, що "горілочка-тума хоч кого зведе з ума". Бо сказано нами (як на віки): "Горілка не буває поганою, горілка буває лише двох сортів: гарна і дуже гарна!"
То чому б за це й не налити? Наливаємо. Повнії чари. Все з тих же добрих намірів: "Щоб краще в світі жилося". Такі ми уболівальники за світ білий!
Правда, краще чомусь не живеться, навпаки. Та ми вперті — вперто наливаємо — "Щоб краще в світі жилося!" — і вперто співаємо. Про що? Про те, що треба краще працювати? Гай-гай, то японці чи ще хто там хай краще працюють, а ми дотримуємось своєї лінії: "Гей, наливайте повнії чари, Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!" Проте життя наше не кращає. І чому б то? Мабуть, мало… наливаємо. Тож згадуючи далеку старовину, іноді хочеться вигукнути:
— Ей, приятель, підскіф ще!..
А чому б і ні? Як співається у все тій же народній пісні:
Кришталева чара, срібная креш,
Пити чи не пити — все помреш!
Ось у чому суть, панове-товариші й добродії була, є і буде!
— Ей, приятель, підскіф ще! Та й засядемо коло чари. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.
НАДІЙНЕ СЕРЦЕ БУВАЄ ТІЛЬКИ У ВІРНОГО ДРУГА…
Казочка
В одному царстві, що було не за дрімучими лісами, не за високими морями і взагалі, не в тридесятому государстві, як то в казках традиційно мовиться, а в тому царстві, що в душі кожного з нас, жив та був собі Лев.
Цар і повелитель наш, і батько наш рідний.
І хоч він на той час уже дещо постарів, але царський рик його все так же лунав грізно і ми, ледь зачувши його, все так же слухняно-покірно збиралися наслуховувати чергові мудрі повеління нашого владики.
Так було й того разу.
— Як я переконався, у нашому жорстокому світі (про те, що він сам же й робив цей світ жорстоким, владика наш не любив розпатякуватись) можна покластися лише на вірного друга — і ми з повагою подивилися на того, хто єдиний серед нас мав найвищий титул в нашому царстві: Вірний Друг Самого.
