Полтва - Андріяшик Роман

Юліан вимагає Верлена!..

Тішитись і спати — хочеш, дорога? Перша і остання буде в нас робота, Вада і чеснота, слабість і снага, І єдина думка, і одна турбота — Тішитись і спати — хочеш, дорога?

— Це вже занадто. Ти трохи безлична.

— То Верлен. Будь тихо. Потім...

Глава II

Досвіта Марта пішла на став. Тодосій Сліпчук уже порався на господарстві і докладно розповів їй, який перелаз треба переступити, де висунути заворітницю, якою стежкою не йти, бо там десь мочарі, а з якої перейти на доріжку і як доступитися до берега. На обличчі Сліпчука лежали сліди втоми, проте язик його працював як млинок. Белебенячи, він з тугою дивився на Марту і наприкінці сказав: "Ви знаєте, що я овдовів? Говорив пан Юліан?" Марта кивнула. "Вмерла моя Надійка. Я навіть не знав. Аж тепер довідався, коли приїхав з Аргентини. Вмерла, бідолашна, ще того року, як я подався за моря. Мала тяжкі пологи і..." Він рушив за Мартою на город, постояв у нерішучості й тільки спитав: "ТІан Юліан ще відпочиває? Нехай спить. Ночами щось пише, пише..."

Холодна, студениста вода сягала узбіччя дороги. Над ставом плили пасма туману, вдалині, мабуть на острівку, темніла купка дерев. На шлюзах шумів потік, переливаючись через заставки.

— Гарний ставок, великий, — озвався за Мартиними плечима Сліпчук. Він таки хотів прислужитися. — Але тепер його не обійдете ("Наче це так важливо!"). Луги затоплені, стежки розкисли. Коли ласка, проведу вас туди, де став упирається в ліс. Там хочеться посидіти. Я збив лавочку. З одного боку шелестять дуби, — листя хоч пожовкло, а тримається до снігу, — аз другого — вода похлюпує. Є чутки, що ставок спустять і розорють дно під коноплі. З конопель нібито більший зиск: лико купують за кордон на корабельні канати. Ой пані, якби ви виділи, що то в Аргентині з нашим соняшником! Я...

— Розкажіть, будь ласка, як добирались туди, як влаштовувалися, — перебила Сліпчука Марта, вважаючи, що вже не уникнути його спогадів.

— Добиралися? Плили пароплавом. А... Всі моря, пані, були спокійні аж до тих берегів. Світило сонце, неоо вночі зоряне. Лиш одна хмара нас не покидала — зграя чайок. Якось перед полуднем корабель наш став. Утихомирилися машини, впали прапори, все живе виструнчилося уздовж поруччя. Ніхто не сподівався, що з нами священик. Пройшов він на місток капітана і завмер у повному виві-нуванні, як для відправи. Довго дивився на море, тоді підняв, ніби для благословення, руки, і всі опустилися на коліна. Аж мороз, пані, поза спиною. За що молитва, до кого? Потому я допитався. У тій околиці, пані, затонув корабель з галицькими емігрантами. Кілька тисяч осіб... Ніхто не врятувався... Не можу забути тої заупокійної серед води. Навіть чайки перестали квилити. Тихо довкола, лиш молитва, лиш глухі баси — з нами жінок майже не було, — внизу гладке море, а над ним — море похилених голів, і сльози в кожному оці, і така прикрість на кожнім лиці!.. Рятуй нас, Боже, бо далі нема що казати.

— Ви про це розповідали моєму чоловікові?

— Аякже, пані. Було б гріхом... От тільки забув, як називається те місце. Пан Юліан нагадав мені, та й знову вислизнуло.

Вітерець уже розігнав туман і збирав поверхню води в схожі на покоси розмашні дуги зморщок.

— У воді лавочка, — з жалем промовив Сліпчук. — І в лісі калюжі. Чогось, пані, не пізнаю своєї землі. Чи то так здається?.. Колись як ранок привітний, то весь день гарний. А тепер лиш перед сходом сонця трохи приємно. Сонце на хвильку блисне — і насунуться хмари, мрячить дощ, тоскна мжичка, не кортить з хати вийти. Чи я вже звик до чужого гарячого неоа?..

О, там я довго мучився. Нашій партії поталанило — нас того ж таки дня, як приїхали, поставили до діла. Ніхто, як мовиться, не вимацував, чи груба кисть. Сорок хлопців, не питаючи, хто що вміє, забрав пан Костянтин. Дивно буває: спершу чоловік мені так не сподобався, що був гірш за вовкулаку. Ми довідалися, що теж галичанин, він і одягався по-нашому, і... Я потому скажу. Але ми — жилаві, худорляві, а цей гладкий, наоурмосений і якісь жирні вусики на товстій губі (на іспанський манір). Очі й не дивляться на людину, а якісь золотисті, прозорі, ніби ось-ось витечуть. Куди не піткнусь — весь час переді мною цей похмурий аргентинський галичанин, і вже буцімто я сам такий. Видко, паморочилося в голові від спеки. З місяць я знемагав від задухи. Руки важкі, ноги ледве пересуваю. Ну, думаю, сконаєш, Тодосію, не видіти тобі гаразду.

Але перший наш день у пана Костянтина. Вечоріло. Величезний маєток, огороджений дротяною сіткою на бетонних стовпах. У дворі чистенько. Управитель розмістив нас у робітницькій, видав білизну, запровадив до лазні, відтак кожному — скриньку, а там шаровари, жупан, чоботи, шапка зі шликом, широкий ремінний пояс з притороченим кинджалом. Одягайся — справжнісінький козацький курінь. Жартуємо, приповідаємо, регочемо.

Висипалися на подвір'я, а під шпихлірами, лиш тримаються оддалеки, теж козаки, ціла ватага, і молоді, і сиво-усі, і з поголеними маківками, і кучеряві, сидять на лавах лиш у малинових сорочках і синіх шароварах, обнявши руками коліна, з люлечками в зубах, і бринять бандури, і співають мексиканську пісеньку "Дрібку солі". Якось ми в'їхали, і — сорок осіб, та ніхто не звернув уваги, що маєток просто купається у плантації соняшнику. Головешки, пані, — як решета. Довкола вогонь, ніби розлилося сонце по землі. Отож, кажу, ніхто не завважив, ніби ми дома, ніби то не чужина і не обпаскуджені поганими пугачами соняшники, а наші понад тини, лиш не видно стріх і глечиків на кілках. Підступив я до огорожі, а ті святі наші соняшники кишать бридкими пугачами, гидко тиркають смердючі клубки злиплого пір я, і соняшники о)бліплені шкурою смердючого посліду. І впало мені серце, пані. Мерзенно, мерзенно, мерзенно...

Пан Костянтин розбагатів на готових статках, коли взяв за жінку безпутну доньку аргентинського фермера, що невдовзі помер. Була в них доросла панна, разом з мамкою знаджувала козаків-слуг. А пан Костянтин цілими днями розважався як не горілкою, то муштрованими пугачами, то слухав пісень, котрих співали його перелицьовані земляки. Господарських інтересів пильнував управитель, словом, що покинули, те й застали: той управитель дер з нас три шкури. До чого я вже не вмію сидіти без діла, та не давав мені вгору глипнути. Я, пані, не бунтівник, але якось не стерпів і пішов до хазяїна скаржитися. Кажу — хай би я осліп був ще в колисці, ніж мав побачити цю невольню. Пан Костянтин змінився на лиці і схопив мене тремтячими руками за вилоги жупана.

— Навіщо ти так сказав / — питає.

— Бо я зрозумів, що ліпше було вмерти з голоду на своїй землі, аніж ходити тут у чистоті з повним шлунком та знати, що нічого я не зароблю до самої могили.

— Навіщо? — затермосив мною хазяїн.

Я, пані, не знав, що він сліпне. Ще молодий, років сорок п'ять, але зір погіршувався в нього з кожним днем, хоч, правда, він це тримав у таємниці. Він посадовив мене просто себе, налив чарку, сам випив і розповів про свою біду.

—Я, — каже, — почав сліпнути давно. Либонь, з нервування, з туги. Я звелів засіяти соняшником поля довкола маєтку, весен десять підряд спроваджував і саджав то верби, то вишні, то бузок, але це небо, ця земля не приймають навіть рослини, то як їм прийняти нас з тобою/..

Розчулився, захникав. Крізь відчинені вікна хлюпнула мексиканська "Дрібку солі', але тут же її затлумила наша, котрою відповіли ті сорок хлопців, що я з ними прибув до Аргентини. Пан Костянтин рвав на собі волосся. А вони все голосніше виводили:

Ой у полі могила з вітром говорила:

"Повій, вітре буйнесенький, щоб я не зчорніла.

Щоб я не зчорніла, щоб я не марніла, Щоб по мені трава росла, та ще й зеленіла".

1 вітер не віс, і сонце не гріє,

Тільки в степу при дорозі трава зеленіє.

Ой у стену річка, через річку кладка,

Не покидай, козаченьку, рідненького батька...

Бо то ще як розійдеться наш чоловік у пісні, то все серце йому кров'ю стече. Спочатку гомін. Слізний чоловічий стогін.

Із Бережан до Кадри...

Пан Костянтин підступив до вікна і мене покликав. З гурту, що співав "Дрібку солі", малинові сорочки одна за одною перебиралися до ватаги, яка співала Бережанку". Тоді — разом (як вони, пані, співали!):

Як я, братчики, сконаю, Однесіть мене, благаю, Занесіте в Україну, Там родився, там спочину.

Там і мила спогадає, Хто в могилі спочиває, І заб'ється їй серденько, Впаде сльоза на личенько.

Відтак:

Човен хитається серед води, Плеще об хвилю весло...

Пан Костянтин каже:

— їдьмо, Тодосю, на рідну землю. Не знаю, коли мене наздожене вічна темрява, може, ще станеш провожатим, але, може, ще подарує мені доля одну секунду моїх незабутніх круч, пагорбів, ланів, мого солодкого світу. — Так вшьпані, і сказав, я ні слова не вигадав.

Його сите обличчя повила гнівна жура, дрижали білі і чогось (аж дивно!) сухі, як покошене вапно, руки. Мабуть, таки довадили йому хлопці піснями до пекучого, бо на ранок звелів управителеві поїхати до столиці по документи на подорож у Європу. По тижню часу ми відплили...

Як Бог дасть літо, пані, приїжджайте до мене з паном Юліаном відпочивати. Дивіться, що це за ліс: і малина, і суниці, і гриби — просто встелено довкола. Відійдуть черешні — починаються суниці, а тоді голубінки, козарі, справжні білі гриби, опеньки. Я хочу збудувати альтанку на узліссі і розвести бджіл. Всеньку весну і літо де-небудь, ось хоча б на отій поляні,— чи може бути більша приємність!..

На все це мені відкрив очі сліпий аргентинський дива к-багатій. В нас повелося, що кожен думає тільки про новий шматок землі, а з дарового, з того, що дає природа, навіть бідаки не користають. Так людину настроїли: морги, хатні статки і чвари. Хіба не це витурило мене світ за очі? А я міг би жити з того, що продавав би на ліки деревій і сосонку. Якби ж у мене був зір на цю землю, якби мене не зробили рабом пшеничного полукіпка, не замкнули мою надію в порожній кошниці! Як казав пан Костянтин, терпінням і балачками ми тільки злимо наших недругів, а їх треба ошелешити ділом... Я, пані, виріс при людях, сирота, поштуркувалися, коли дуже заболить — іду в поле, де був колись татів клинчик, так засіяний камінцями, що їх вистачило б збирати тисячу літ.