Князь Ігор - Малик Володимир

Але очі її були пройняті смутком.

— Не скоро ми поберемося, Жданку, — сказала сумно.

— Чому?

— Як же можна? Ще двох місяців не минуло, як убили мого дідуся... Має рік минути — тоді хіба... А раніше — ні...

— Я ждатиму скільки треба... Та все одно ми будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...

Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...

2

Залозний шлях починався в Києві і колись з’єднував його з Тмутороканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.

Через притоки Дніпра — Сулу, Псел і Ворсклу — виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки — давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А у весняний час, коли у ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.

Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором під Оріллю. Вози поставили в коло — для захисту від несподіваного нападу.

— Даю два дні відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі — до Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас...

Молоді київські кмети, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.

Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на всі боки.

Ген-ген на видноколі, в тій стороні, де сходить сонце, стоїть Голубий ліс, що тягнеться аж до річки Самари. Здалеку він справді здається голубим. З півночі, заходу і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них — Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі котить свої тихі води до гомінкого Дніпра.

Всюди тихо, ані душі. Однак тривога не полишає Ждана. Чужа земля! Половецька! Скільки люду з Русі — з Києва, Переяслава, Чернігова, Путивля — поглинула вона! Скільки сліз тут виплакано темними ночами, скільки крові пролито і нелюдських мук зазнано! Десь тут і він поневірявся, десь тут, у глибині степу, а може, й зовсім недалеко, і досі знемагають у неволі мати й сестриця! А скільки їх, безвісних жінок, дівчат, чоловіків, дідів і дітей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторі між Дунаєм і Дніпром, між Дніпром і Доном, між Доном і Волгою, а в інший бік, на південь, — аж до Тмуторокані, аж до Обезів! І не злічити! Він добре пам’ятає, що в кожному половецькому роді полонеників було стільки ж, скільки і самих половців, а після розбійницьких нападів на Русь — і більше. І кожен з тих нещасних мріяв про визволення, про повернення на рідну землю. Та рідко кому щастило в цьому...

Потім Жданові думки шугнули в Київ, у хоромину доброго благодійника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворіє? А якщо видужала, то чим займається? Що поробляє?

Він задумався і не зразу помітив, як з Голубого лісу виїхав загін вершників і попрямував до табору. А коли помітив, то враз скотився з дерева і почав будити сплячих:

— Вставайте! Вставайте! Гей, Самуїле, половці наближаються!

Табір миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю.

Самуїл вискочив на воза, глянув на вершників, що наближалися, підняв руки.

— Спокійно, хлопці! Спокійно! Не для того ми їхали сюди, щоб воювати зі степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держіть напоготові, а в діло не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половці зупинилися на пригірку.

— Хто ви? І куди путь держите? — спитав старший.

— Я купець Самуїл з Києва і держу путь на Тор, до стійбища хана Кончака.

— Що везете?

— Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також полотна, мед, віск, взуття, одяг, ножі, блюда... Все, що вам потрібно.

— Гм, і справді все це нам потрібно... А чому саме до Кончака, а не до Коб’яка, приміром?

— У мене тамга від Кончака.

— Покажи! — Половець під’їхав ближче. — Гм, справжня... І все ж таки ти поїдеш не до Кончака, а в стійбище Коб’яка!

— Але ж... Хто ти такий, що наказуєш мені?

— Я хан Алак! — випростався той гордовито в сідлі. — І ти не в землі урусів, а в Половецькій землі! І мусиш слухатися! Поїдеш до хана Коб’яка, а там — як уже він скаже...

Довелося підкоритися.

Переправившись бродом через Оріль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб’яка. І Самуїл, і Ждан відразу помітили, що між юртами зеленіла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп сміття, як це буває, коли орда стоїть на одному місці довгий час, і стежки до річки не вичовгані до блиску, а ледь намічені в траві. Це могло означати лише одно: половці отаборилися тут зовсім недавно. Отже, прибули десь з півдня, з пониззя Дніпра? Яка ж причина того? Адже паші для коней і худоби зараз усюди вдосталь......

Валка зупинилася недалеко від річки. Її відразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возів, до коней, до попон, якими були накриті товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з Орелі, довелося пустити в хід нагайки, щоб відігнати занадто цікавих.

— Не покрадуть? — затурбувався Самуїл, відбираючи подарунки для Коб’яка.

— Немає підстав хвилюватися, — відповів Алак. — Мої люди стерегтимуть... Ходімо!

Він повів Самуїла і Ждана до ханської юрти, що відрізнялася від інших розміром і кольором, — вона була не темно-сіра, а біла. Коло неї, на високій тичці, розвівався під вітром довгий кінський хвіст-бунчук, а поряд з ним, на другій тичці, майоріла золотиста корогва із зображенням змія-дракона з трьома головами. Трохи далі вишикувалися в ряд менші юрти — для ханських жон та дітей, а ще далі — для обслуги.

Біля входу стояли сторожові. Один з них, вклонившись Алакові, відкинув полог.

У юрті було прохолодно. Крізь відкритий верх вривався жмут яскравого світла, що вихоплював з напівтемряви барвисті килими на стінах та на долівці. Прямо проти входу, під протилежною стіною, на подушці сидів Коб’як, сухорлявий чоловік середніх літ, з вузькими чорними очима під важкими верхніми повіками, у червоному шепкені, підперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його і борода були голені, а чорні вуса, мов п’явки, підковою охоплювали міцно стулений рот. По праву і по ліву руку від нього півколом сиділи хани. Перед ними на великій бронзовій мисі лежали недоїдки тушкованої баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивів кумис.

— Великий хане, я з роз’їздом натрапив на тому боці Орелі на уруського купця Самуїла з валкою товару, — вклонившись, сказав Алак. — Він мав намір їхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.

— Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що завітав до нас, бо і нам, як і Кончаку, потрібні і жіночі прикраси, і зброя, і одяг. А наше золото та срібло нічим не відрізняється від Кончакового, — і Коб’як широким жестом показав на цупкі подушки. — Сідай, Алаку! Сідайте, уруси, будете бажаними гістьми! — Він плеснув у долоні і, поки гості всідалися, наказав охоронцю: — Хай ще принесуть м’яса та кумису! — А коли той вийшов, глянув у вічі Самуїлові. — Я слухаю тебе, урусе!

Самуїлові не вперше зустрічатися з ханами та беями половецькими, знав їхню пожадливість, хіть до подарунків. Тому й розпочав з цього. Ждан розв’язав торбу, і Самуїл дістав звідти шмат сукна, кілька разків янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений ніж у шкіряному чохлі — передав усе це по колу.

Хани захоплено цокали язиками.

— Тсе-тсе! Вай-уляй, які гарні подарунки, вай-уляй! Коб’якові очиці забігали, радісно заблищали.

— Бею Самуїле, ти дуже добре зробив, що завернув у мій стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поїдеш по моїх стійбищах, і, я певен, твої вози скоро стануть легкими, а кишені наповняться половецьким золотом та сріблом. Ти і від мене одержиш тамгу на вільну торгівлю у моїх володіннях. Сміливо можеш їхати, куди тобі забажається, — ніхто тебе і пальцем не зачепить!

— Дякую, хане, — вклонився Самуїл підводячись. Але Коб’як спинив його.

— Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис — вип’єш за моє здоров’я... Окрім того, хочу поговорити з тобою.

— Прошу, хане. Запитуй — я відповім на всі твої запитання.

Коб’як наморщив лоба, а вузькі, гострі, мов списи, очиці пронизали купця наскрізь.

— Скажи мені, Самуїле, що робиться в землі урусів, — чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падіж скоту?

— Зима була люта, але скот уцілів, бо тримаємо його не в полі, а в хлівах, і годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.

Коб’як похитав головою.

— Пай-пай! У вас, урусів, багато скоту... Це добре! Ми раді, що сусіди такі багаті. Ми теж зберегли свій скот, хоча зима була люта... А скажи мені, Самуїле, чи не було в землі урусів мору, пошесті якої? Чи живі-здорові князі Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру? Чи добре почуває себе Ярослав, князь чернігівський? А наш родич — князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся — то ж половецька князівна! О! Пай-пай! І диво мені, що він поклав гнів на родичів своїх, на свояків і погромив цієї весни хана Туглія...

Ця розмова насторожила Самуїла, і відповідав він обережно:

— Я рідко бачу князів київських.