Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

— Це я сон змалював! Дивний такий сон, яскравий, нав’язливий — мовби віщий якийсь.

— Там же — точнісінько такий замок!

— Невже? Якось поїдемо зі Сніжаною подивимось!

Рушник охолоджував чоло, пальці перебирали муркотливо-сонну Чорнобілчину шубку.

"Шукати в межах Вишнополя"? Недаремно, отже, занесло столичного Пустельника в їхню провінцію! Ніколи б не подумала, що Казимир перевтілиться в Сергія! Хоча... Що знає вона про свого дядька? Так, його рідну київську хрущівку теж заливали сусіди. Так, Сергій ніколи не палав любов’ю до математики. Його батько зветься не Сергієм, але якщо рахувати, що має таке ж прізвище — Кавун? Зате його батько не товстий! Ху-дий-худющий: Софійка при першому знайомстві ще й дивувалась, що в хрущівках живуть люди-хрущики!

Чорнобілка вп’ялась кігтиками в Софійчину руку, і дівчинку наче промкнуло істиною. Вона дослівно згадала ту Казимирову фразу про Павлика: "Він — як мій тато!" Софійка сприйняла її як свідчення, що майбутній тато Завтрашнього

буде товстим, як Павлик. А що, коли йшлося про Павликове уміння малювати? Адже Пустельників батько — теж художник! І те, що в Дашківського часом підсвідомо проявлялось бажання малювати, — ще одне підтвердження зв’язку із Сергієм!

Оце наробила рідному дядькові!

Усім іншим підказкам — про білу сукню, гувернантку, "Місячну сонату", істину на початку жовтня, пошук між чорним і білим — поки що не знаходила підтвердження, але вже нічому б не здивувалась. До того ж у Софійки сильно розболілась голова, і вона, згорнувшись калачиком навкруг коханої киці, задрімала.

75. Леськовичівські вісті

Вітин лист, здавалося, світився ще зсередини. Бо ніс таку новину, таку новину!

Павлик написав листа! Перепрошував за довге мовча’: по-перше, готував роботу до чергового конкурсу, а по-дру’... Він таки намалював портрет Ві-ку-ку! У вигляді квітки, як просила Соф’! Соф’ ніколи не вгадає, хай Соф’ приї’ і поди’: Павлик намалював її у вигляді... всюдисущої, простої і прекрасної... кульбабки!!! Але ж як гарно намалюва’, щоб усі тільки ба’!

А ще — свою нову виставку в Будинку школяра Павлик назва’ на честь леськовичівської адресат-

ки: Вікторією! Бо, каже, багато ідей саме Ві-ку-ку йому підказа’ своїми цікавими листами!

Ой, якщо Ві-ку-ку не збожеволіє від щастя, то підка’ йому ще бата’ пречудових ідей! А ще — занесе і цю історію до майбутньої своєї кни’!

Софійка тішилась так, наче це на її честь назвав Павлик свою виставку. Молодчина Ві-ку-ку! Молодчина й вона, Софійка, що так гарно придумала їх із Павликом подружити!!!

Софійка має для Ві-ку-ку ще один сюрприз: нарешті вона докладно зможе розповісти історію матері Казимира Дашківського — теж для її майбутньої краєзнавчої книги. Чи, може, приберегти цю історію для себе? Непогана б вийшла... Ні, подружці, то вже подружці!..

Але на цьому леськовичівські новини не вичерпувались. Адже учора до їхнього замку над’їхала ціла столична комісія! Ходили, міряли, вираховували, складали кошторис... Чималенька вийшла сума, але французький гість запевнив, що це його не зляка’.

Постановили, що з весни в замкові почнуться відновлювальні робо’, а поки що вирішено дещо одягти в спеціальні коробки, "законсервувати" на зи’! Тим часом хо’ відшукати ескізи колишнього оформлення кімнат: вони є в секретних

військових архівах. Бо хочуть зробити все, як було. Це буде й музе’, і дитячий санато’! І все те — на честь якогось Яна-Казимира (мабуть, короля?)!

Софійка із задоволенням додасть до майбутнього інтер’єру кілька Павликових ескізів. А ще — через Віту попросить його намалювати для замку великий розкішний портрет Завтрашнього! А ще там повісять Пустельникову картину! А ще — там звучатиме часто "Місячна соната"! А ще — на вежі читатимуться вірші! А ще...

А ще — татів патруль перенесуть у табірне приміщення! — це вже знов із подружчиного листа. Тато і радий, бо там теплі’ й світлі’, ніж у замкових руїнах. Лиш, каже, запривидом буде скуча’.

Далі йшов традиційно докладний перелік Вітаних домашніх і господарчих справ, сусідських та інших, дрібніших сільських новин. Вони були менш цікаві, але зовсім не затіняли перших Софійчиних сонячних вражень.

76. Вишнопільські вісті

Сьогодні Софійка знову лежить із мокрим рушником на чолі й Чорнобілкою біля калатаючого серця.

І є чого!

Після уроків до Софійки підійшла Ірка, трусонула своїми фіолетовими патлами і заявила:

— Вад просив переказати, що відтепер він — тільки мій! На тебе, Софко, він більше й не гляне! А ще в нас увечері побачення. Біля

однієї акації в скверику!

Господи, вже хоч би не біля акації! Яка гірка, яка підла зрада!

— Ти чого сумна? — наспів через хвилину Дмитрик. — Хочеш, проведу тебе додому? Поділишся своїми бідами. А ще я давно хочу, щоб мене хто поводив містечком і розповів про нього...

— З радістю розповім, що знаю, — усміхалась не то в Дмитриків, не то у Вадимів бік. І вони рушили в парі через парадний хід. Залишивши Завадчучку й Кулаківського фіолетовіти від заздрості.

Було б дуже добре, якби дорогою не стрівся їм Сашко. Чого його носить вічно по цих ближніх вулицях? Ні, все відбулось пристойно: зустрілись, познайомились, розійшлись. Вони з Дмитром —

своєю дорогою, Сашко — своєю... Ніхто й не думав когось ображати, але... але в Софійчиній душі чомусь тяжко шкребли коти. Чого б то? І нарешті, добив Софійку наразі... той-таки дядько Сергій! Він прийшов до тата питати, чи немає в того записів "Місячної сонати"!

— Сніжана вже замучила мене, — пояснював. — Подавай "Місячну сонату" і годі! Без неї вона, мовляв, погано почувається!

Як? Її прагматична тітонька, окрім того, що вивчила колись двох художників, тепер ще й музику полюбила?! "Місячну сонату"?!

Люди добрі! Якщо хтось бодай щось розуміє в цій головоломці, терміново поясніть Софійці! Бо в неї, їй-богу, розколеться обв’язана рушником голова!

77. Прощання із замком

— Сашку, ти не подумай, будь ласка, нічого такого...

— Про тебе й того твого новенького? Я й не збирався щось думати!

— Як? Ти навіть не ображаєшся?

— За що? За те, що ти без вагань готова була його душу проміняти на Казимирову? Та він же не в кращому становищі, ніж я!

— Атож, ми з ним просто... сидимо за однією партою!

На Сашковій точці шумували вітри і пролітало запізніле жовте листя. Сам продавець кутався у благеньке пальтечко, Софійка поправляла ковдрочку в Ростиковому візочку.

— Та й у його очах я не побачив глибини почуттів! — додав раптом хлопець.

— Чого-чого не побачив?

— Глибини почуттів! — Сашко зашарівся. — Він занадто чемний, занадто гладенький, щоб., щоб любити!.. Зате отой рудий красунчик — не безпечний! Ти остерігайся його, Софійко!

Теж іще психолог! Он баби Валі радив остерігатись — і чим закінчилося? Тільки сорому набралась, а цей горе-порадник вийшов сухим із води!

Любити, бачте, Дмитрик не здатний! Вадима, бачте, остерігатися!.. Зрештою, вона прийшла сюди не сваритись. А сказати, що завтра Сніжана з Пустельником уперше вирушають до замку і хочуть узяти Софійку й Сашка за екскурсоводів.

Звичайно, Сашко готовий!

Тітонька Сніжана літала замковими сходами, як навіжена. Вона прагнула залізти в найменшу шпарку, і дядько Сергій час від часу виловлював її з вельми небезпечних ділянок.

— Господи, я наче віднайшла тут свій другий дім! — захоплювалась тітонька. — Я наче проживаю тут якесь нове життя! Здається, усе це я колись бачила!..

Вона з ліхтариком облазила весь підвал, поривалась особисто перевірити, чи справді напівза-валений підземний хід закінчується десь аж по той бік ставка. В хащах довго шукала залишки клумбочок, які, на тітоньчине переконання, мали 6 тут зберегтися. З острахом зазирала в круглі заґратовані вікна колишньої псарні, довго нишпорила в шафі, задивлялась на ванну...

— Тут начебто жив колись хтось дуже вразливий і хтось дуже нещасний! — постійно повторювала Сніжана, чим до сліз зворушувала свого Пустельника. Що вже казати про Сашка й Софійку, які тільки здивовано перезирались?!

— А тут наче сталося щось жахливе! — щулилась у колишній Маріїній кімнаті.

На вежі Сніжана довго милувалась краєвидами й бідкалась, що забула всі вивчені у школі вірші. Мовляв, тут вони звучали б так доречно!

У вітальні все не могла відірватись від рояля: білий! Ціле життя мріяла про такий! Для лікарняного інтер’єру — як навмисне зроблений! Ще ж якби хто вмів зіграти зараз на ньому "Місячну сонату"!..

— Вважайте, це ви вже попрощались із замком на цілу зиму! — розправляючи вуса, догідливо пояснював зачарований Сніжаниною красою Вітин тато.

— Як це — попрощались? Я із цим дивом щойно познайомилася! — заперечила тітонька.

— Навесні замок буде вже іншим. Одягнеться в риштовання і почне перетворюватись на прекрасного принца!

Ще не чула, щоб Вітин тато розмовляв так поетично!

— Може, наше село після цього почне процвітати? Якщо в ньому й не з’явиться окрема лікарня, то в таборі відпочинку чи в санаторії точно знадобляться медичні працівники. Запрошуємо!

Ого, як розтав! Е, видно, недарма Віта контролювала батькові телефонні дзвінки!

Софійка і Сашко й собі озирнулись на будівлю. Добре чи погано, що такого замку, як нині, вони вже не бачитимуть?..

— Як гарно, що ти змалював його таким, як він є! — вдячно усміхнулась до чоловіка Сніжана.

Дорогою додому тітонька з загадковим виглядом дістала з рукава тонкого пагона з корінням.

— Як добре, що я вирвала на башточці дубочка, — хвалилась, — все одно будівельники не дали б йому там рости!

— Дубок? Як ти його дістала? Що ти з ним робитимеш? — не міг вийти з дива Пустельник.

— Спочатку посаджу в горщику на вікні, а навесні пересаджу надвір! — Сніжана раділа, як дитина. — Хай завжди нагадує мені про цю чудову поїздку!

78. Місячна соната-3

Одного разу, коли Софійку зморило і звалило на подушку після нерівного поєдинку з алгеброю, у двері подзвонили. До квартири, наче справжній сніговий вихор, увірвалась тітонька. Слідом, загадково усміхаючись, ступав Пустельник. Тітонька внесла великого торта, дядько Сергій ззаду волік ще цілу торбу гостинців.

— Святкуємо, друзі мої! — Сніжана вхопила на руки Ростика й закружляла з ним по кімнаті.

— Тобі не можна піднімати важкого! — марно вигукував Пустельник.

— Дітей можна! — сріблясто сміялась тітонька. — Уявіть собі, сьогодні в лікарні мені сказали, що у нас із Сергієм буде дитина! Досі ніяких ознак, ми вже й переживали.