Морозів хутір - Самчук Улас

Вона вміє цікаво молоти язиком. Але вона непрактична. Взагалі ми всі непрактичні, інакше ми б уже давно мали дім, а не цю ось шопу.

— А ваш сад… Просто чудовий…

— Батькова пасія, і тому він чудовий. Тепер батько займається чотирома, чи, пак, трьома речами: пацієнти, політика, Ольга. Влітку додається сад… А взагалі у нас не скучно. Я дивуюся, що російські письменники виводять нашу провінцію скучною… Я цього не сказала б… Ми кожний день зайняті… Читанням, біганням, плаванням, їждженням… Взагалі безліч справ. Давніше я половину свого життя проводила у поїзді між Петербургом, Києвом і Каневом… Я це не вважаю за погане. Я помітила, що великі простори дуже розгортають людину, а особливо жінку…

— Чому особливо жінку? — ставить питання Іван і виймає цигарку. — Дозволите закурити?

— Дуже прошу… Ось цигарки, попільниця… А ось чому жінку: по-моєму, жінка сприймає речі більше оком, ніж вивчанням… Кіно — ось ідеальна лектура жінки… І подорожі… Тільки подорожі втомлюють… Але невимовно цікаво, коли їдеш і бачиш нові краєвиди, нових людей… Правда, що Росія мене, як слушно каже Оля, не виповняє. Нам тут чогось дійсно бракує, і тому ми рвемося за кордон…

— Це цілком зрозуміло, — каже Іван. — Західня Європа (бо закордон, ми якраз так розуміємо) має право нас цікавити. Там є багато такого, чого ми дома не знайдемо… Тільки одно треба пам’ятати: краще, як у нас, ніде немає…

— Я не можу нічого сказати… Я не могла порівняти. Я ніде, крім Росії, не була…

— Я не хочу сказати, що нема кращого життя. Ні. Але у нас життя цікаве. Ми маємо простір для того. У нас безліч проблем. У нас стільки різноманітних питань… Я був у Німеччині. Німець весь скупчений в межах своєї території. Від Катовиць до Страсбургу. Це страшно мало, і спасає їх тільки їх глибина. Вони йдуть углиб. Вони не мають куди розростатись. У них забудовані вулиці, вковані мости, вичищені клямки. У них ситі коні, у них все добре. І прекрасно. Але їх ситість, м’ясо і товщ, їх порядок, навіть чистота, скажу вам — все те мене тиснуло. Є люди чисті, німці ж — вискребані. У них жінки день і ніч труть помоста. Ступить — і вже стирає. А це творить педантизм, а педантизм — вузькість… З другого боку, вузькість жене в педантизм… Німець уважає трагедією, коли у нього розбивається тарілка… Це жах, це дослівний жах, і він від того кричить так, ніби в світі потоп.

У нас людина свобідна від цього рабства в собі. Маємо, правда, інші, чисто наші клопоти, але коли брати Росію з усім — її державність, мистецтво, літературу — це колосально. Без сумніву, Ґете — великий, глибокий, мудрий поет, але Пушкін чарівний. Коли я дивлюся на наше мистецтво, у мене холоне від трепету серце… А наша політика! Тисяча літ грандіозного будування. Ми йдемо до Америки не тільки по преріях Сибіру, а і по сопках Алеутів… Ми пробираємось в Індію, і тільки сліпі не бачать, що там уже падає тінь нашої державності… Я можу рівняти з нами хіба бритів… Більше нікого… От цим самим мені цікаво бути у нас…

— А як, по-вашому, Франція? — питає Мар’яна.

— Я не знаю досить Францію. Я там не був, а те, що чув, не було варте уваги… Франція, по-моєму, це бувша річ… Франція була, але Франції нема…

— Але вона виграла війну… А ми програли…

— Вона виграла війну — це так. Мені здається, що виграти чи програти війну — це не значить ще виграти чи програти життя. Франція, можливо, колись програвала — от хоч би за Наполеона Третього, але вона й вигравала. Я не знаю, що виграла Франція тепер. Хіба те, що вигнала німців зі своєї території. Всі війни ведуться на її території, і вона мусить битись тільки для того, щоб виганяти від себе чужинців… Ну… Розуміється… Франція живе великими запасами накопиченої культурної енергії… Але що буде, коли та енергія вичерпається? А це може бути.

Мар’яна його уважно слухає. На обличчі в неї повага. Очі її скеровані на його уста. Вона бачить і чує речі, які її цікавлять. І коли він кінчає свою мову, на деякий час постає тиша. Перерва. Хочеться зупинити на хвилину думку, щоб вона встигла усвідомити висловлене. Торкнулися багатьох речей, і тільки перед самим обідом Іван з жахом помітив, що він повів розмову зовсім не так, як цього вимагала його ситуація. Пригадував собі, що він був надто поважний і зовсім забув, що розмовляє з молодою дівчиною. Щоб затерти це вражіння, він перейшов на інші речі…

— Але досить з цим, — сказав він. — Ви нічого не сказали про себе. До речі, запрошую вас на проїздку саньми… Згода?

— Згода, — каже Мар’яна.

— Я люблю початок нашої зими. Сніг, чистота… Трошки поезії в природі не зашкодить… Ах, Мар’яно Миколаївно… Маємо таку безодню цікавого, що хочеться шаліти..

— Так. Це дійсно. Я весь час так думаю. Щось діється неймовірне… А тут ще й наше особисте. Я страшенно цікава сама собою. Аналізую себе, як лікар. Мене цікавлять речі в світі. Наприклад, мода. Ну, чому ми, Іване Григоровичу, не можемо жити широко. велико, гарно, сито… Гарні коні, диявольськи блискучі авта, щось велике… Так треба б, і я цілком переконана, що ми так якраз повинні жити. Чи не думаєте?…

— Думаю, Мар’яно Миколаївно. Думаю. У мене ці думи вже давно…

— Це чудово…

— І не тільки думаю. Я переконаний, що ми маємо на долоні всі козирі. Я маю колосальні ідеї якраз такого порядку. Тут помогла мені трохи Німеччина, їдучи звідти, я задумав перевести у нас реформу. У мене є план перебудови господарства, розширення, удосконалення. Я переглянув весь наш реманент, всі наші можливості.. Не погано, але всього того, як на наші можливості, невимовно мало. Ми з цими засобами можемо безконечно йти вперед… Маємо землю, добру землю… Маємо ринок збуту. Маємо сирівці… Чого ще треба? Рук, мозку… І все. Я хочу заложити фабрику… У мене безодня намірів…

— Я переконана, що ви це зробите, — сказала Мар’яна. — Вам це вдасться. Це можна вичути.

У їдальні приготовлено накриття на вісім осіб. Обід зачався не о другій, як це у Лоханських заведено, а о першій. Марія Олександрівна також зайнята на кухні. На стіл виложено найкращу порцеляну, кришталь, нові серветки, які не вживалися протягом війни. Все то речі, яких тепер ніде не знайдеш і які хоронять, як нагадку про те, що були часи дещо кращі від теперішніх.

До першої години звільнився і Микола Степанович. Він сьогодні відступив дещо від прийнятих звичок. Пацієнтів своїх оглядав не так уважно, відпускав швидко, не заговорював про події, не викладав теорій про те, що то буде, коли в світі запанує соціалізм і демократія. Коло першої він сказав нікого більше не впускати, відпустив останнього пацієнта, нашвидку помився, скинув халат, одягнув чорний костюм, причесався і появився у вітальні…

— Ну, Іване Григоровичу! Мали ви сьогодні досить жінок, що? У мене все жінки. Кругом. А бачили ви мою Ольгу? Ну? Що скажете? — заговорив Микола Степанович живим басом.

— Вона тут нам наговорила. Виложила всі свої теорії, — зазначила Мар’яна.

— Цікава дівчина, — сказав Іван.

— Хо-хо-хо! — сміється вдоволено Микола Степанович. — Вона у мене філософ… А як же… Хо-хо-хо! Ну, а чули ви, Іване Григоровичу, що у нас сталося? Переворот. Цілу міську, повітову, волосну — всі управи геть. Україна. Соколова погнали, прийшов Квашенко. Соціаліст. Вся земля націоналізується… Так, так… Діло йде… Бідний Афоген Васильович переживає.. Прийшов наказ вчити історію по-українськи… Що ви на це?

Увійшла Марія Олександрівна. — Прошу, панове, до столу… Тані нема, а де ж твоя Лариса? — каже Марія Олександрівна.

— Підемо, підемо… Лариса напевно прийде. О! Вона вже є.. — каже Микола Степанович…

До вітальні ввійшла розчервоніла панна в чорному котиковому манто з пакунком. Вона кинулась до Мар’яни і почала її обціловувати. — Багато щастя, успіху!.. — Потім панна почала вітатися.

— Давно хотіла вас бачити, — сказала вона Іванові.

— Чому так пізно? — каже Мар’яна до Лариси.

— Пізно? Точно, — подивилась на ручний годинник. — Перша година. Німецька точність. Іван Григорович може переконатись, що і у нас є диваки з німецькою точністю…

— І відразу до їдальні, — каже Марія Олександрівна. Всі переходять до їдальні. Лариса в коридорі роздягається.

— У нас сьогодні зовсім не так сталося, як сподівалося, — казала Марія Олександрівна. — Наші не приїхали, Таня не приїхала, навіть дядько Дмитрій прислав тільки телеграму… Такі часи… Ну, нічого… Буде так, як є. Шкода тільки, що у нас таке невелике товариство мужчин…

— Нічого, нічого… Будете їх більше цінити, — каже Микола Степанович.

— Тату! Мовчи! Ти у нас і так на вагу платини, — обізвалася Оля.

Вона зайняла крайнє місце. Іван сидів між двома дамами — Марією Олександрівною і Ларисою. Мар’яна сиділа напроти Івана, між батьком і Ольгою.

Випили по чарці чистої, закусили щупаком з помідорами. Потім прийшов борщ, смажені кури зі сметановою підливою, тістечка, торти з чаєм… Шумно і багато говорили. Микола Степанович поривався оповісти про все, що чув від пацієнтів. Йому страшно перешкоджали. — Досить нам тієї революції, — казала Марія Олександрівна. Микола Степанович регоче: — Досить нам т-і-є-ї ре-во-лю-ції! Ха-ха-ха! Моя шановна Маріє Олександрівно… Революція тільки що починається. Тепер щойно скидають погони… А до сорочки ще далеко, го-го-го! Пригадайте, що робили французи….

— То було сто літ перед тим, — зауважила Марія Олександрівна.

— Ми потрапимо не рахуватися з часом… Головне — ідея. Французи нас трошки випередили — нічого. Наженемо, переженемо… Пан Крапоткін сказав нам виразно, що російська революція переставить усі стовпи і камені. Я кажу більше: російська революція потрапить переставити Тібет з Гімалаями… От ще побачите… Вип’ємо, Іване Григоровичу… Я ніколи не був ворогом революції… Хай! Дай, Боже!

Іван відповідав уникливо. Він не хотів поглиблювати такої розмови, але оминути цю тему не було можливості. Говорили про погоду, зиму, про наступаюче Різдво, про Дніпро, який все ще не збирається замерзати. Обід скінчився, і гості перейшли до салону. Мужчини закурили. Мар’яна сіла до роялю і взяла кілька акордів "Місячної сонати" Бетховена. Потім перейшла на вальси Шопена. Грала втомлено, без енергії. На неї музика наводить мрійний настрій. Іван почуває випите. Світ видається йому дивним. Люди, речі, меблі… Він сидить ось тут, у цьому затишному, теплому місці, але його істота чує весь неуявно великий простір, де твориться велика, страшна подія, незрозуміла в історії його краю…

Всі слухають музику, але видається, що вони її не слухають, що їх думки зайняті чимсь іншим.