Діти Безмежжя - Бердник Олесь
І коли на сто двадцять першому році життя пролунав у серці поклик смерті, дід Заграва здивувався.
— Хм, — сказав він. — Знайшла все-таки. Ну що ж, піду збиратися в дорогу…
Він облишив діжку, на яку набивав обручі — правнучка Маруся збиралася маринувати помідори, — і, похитуючись, пошкандибав до хати. Зупинившись на ґанку, він подивився на кружало сонця, що саме заходило, урочисто сідаючи в гарячий обрій, всміхнувся лагідно.
— Йдеш спочивати, — прошепотів дід. — Піду і я… Прощавай, ясне моє…
Тримаючись за одвірки, старий Заграва дошкандибав до кімнати. Правнучка Маруся — літня, але ще жвава жінка — злякано поглянула на нього. Вона кинула поратися біля печі, підтримала прадіда за плече, пове-ла до ліжка.
— Що з вами? Може, лікаря?
Дід Заграва випростався на ліжку, склав руки на грудях, лагідно всміхнувся.
— Гай-гай. Про якого лікаря ти говориш, Марусе. Оце ж він і прийшов — лікар… Всі хвороби забере з собою.
— Таке говорите, — схлипнула, правнучка, витираючи сльозу рукавом. — Треба побігти сповістити ді-тям, онукам!
— Не треба! — злякано підняв руку дід. — Марусенько… Дайте мені спокійно піти звідси… Пора і честь знати… Ось хіба тільки Іван… Івана я б хотів бачити. А ти витри сльози. Не треба плакати. Радіти треба. Я йду, а на моє місце… приходять інші…
Він заплющив очі, щось бурмотів, а на блідому висхлому обличчі з’явилося сяйво, ніби відблиск неви-димого світила.
Тихо згасав літній день.
Так же тихо й урочисто згасав дід Заграва.
В його свідомості пливли події довгого бурхливого життя. Він згадував їх з дивовижною чіткістю. З па-м’яті виникали події, про які він назвіть забув. Вони набували зримих обрисів, оживали, поєднувалися в те, що звалося життям Свирида Заграви.
Життя… Сто двадцять років. Багато це чи мало? Близькі і рідні, сміючись, казали, що він безсмертний. Мабуть, багато? Але чому ж він охопив своє життя в кілька коротких секунд чи, може, хвилин? І таким воно здалося незначним порівняно з океаном вічності, який насувався на діда Заграву, що він сам собі здавався хло-пчиком — босоногим і пустотливим, перед яким попереду ще бовваніють в мороці долі довгі роки зростання, праці і пошуків.
— Марусе, — знову покликав дід.
Вона з’явилася, ждала, сумно дивлячись на згасаюче обличчя.
— Так де ж Іван? Я хочу бачити його…
— Іван у небі, — відповіла правнучка. — Ви ж знаєте, діду.
— Хм, — осміхнувся дід. — У небі… Немов святий… А коли ж він повернеться?
— Обіцяв через десять днів.
— Не діждуся, — прошепотів дід Заграва. — Не буде сили… Тоді… включи мені радіо… Може, я перед смертю що-небудь почую про нього.
Маруся одійшла від ліжка. Почувся голос диктора. Одразу ж прозвучало ім’я "Іван Заграва". Дід радісно заворушився.
— Я ж казав… казав… Це про нього…
Він заплющив знову очі, забув про смерть, яка стояла поруч. В кімнаті урочисто звучав голос життя, дій-сності, великої творчої боротьби. Він говорив про великий подвиг учених Землі і про Івана — коханого прапра-внука діда Заграви.
— Люди Землі! Міжзоряна траса відкрита. Експеримент приніс нашій науці безцінні відкриття. Переві-рено метод управління кораблями на відстані з використанням психічної енергії, розроблено ряд нових конс-трукцій, які будуть застосовані для майбутніх польотів.
Та найзначнішою подією можна назвати відкриття на другій планеті зірки Тау Кита розумного життя. Несподівана катастрофа при зустрічі автоматичного робота з невідомими істотами припинила вивчення далеко-го світу. Але сам факт наявності в сусідній системі іншої цивілізації є разючим підтвердженням наукового по-гляду на Космос як на істинну безмежність, що не вкладається в рамки вигаданих у кабінетах теорій.
Для ширшого вивчення системи Тау Кита Вищий Пленум Вчених Землі незабаром споряджає в політ другу автоматичну ракету "Сонце-2". Це дозволить через десять–п’ятнадцять років послати до інших зірок ко-раблі з людьми.
Маруся раптом вимкнула радіо, прожогом кинулася до вікна. Дід Свирид занепокоєно поворушився.
— Що там? Чому воно замовкло?
Маруся тремтячим голосом сказала:
— Іван… Чи це мені сниться, чи ні?
Дід відчув, як тепла хвиля залила груди, на якусь мить сповнила силою слабіюче тіло. Він звівся на ліж-ку, поглянув на вікно.
— Де він? Клич його сюди… Як гарно… Слава богу, останнє бажання моє… почула доля…
Двері широко розчинилися. На порозі виросла висока постать Заграви, пролунав гучний голос:
— Мамо, діду! Здрастуйте! Не ждали так рано?
Мати кинулася до сина, пригорнулася до нього. Дивилася знизу вгору на мужнє, таке рідне лице, беззву-чно плакала радісними сльозами. А син, взявши в долоні її обличчя, ніжно цілував змарнілі Щоки, затуманені очі, дивуючись, запитував:
— Що з тобою, матусю? Чого ти плачеш? Адже все добре! Все гарно! А я не сам… Я з нареченою при-їхав. Ось, знайомся. Марія… А це моя мама.
Мати ніяково всміхнулася, докірливо сказала сину:
— Спинищем своїм затулив дівчину, я й не побачила. Пробач, голубонько. Іди поцілуємось. А де ж ви познайомились?
Марія перезирнулася з Іваном, запаленіла.
— В небі, мамо, — сміючись, заявив Заграва. — Де ж іще знайомитись мені? А де ж дід Свирид? Чому його не видно?
— Тут, — озвався дід з кутка. — Ледве діждався тебе… Ідіть же сюди, ангели небесні… Покажи свою зоряну царівну.
Іван і Марія, запитливо глянувши на матір, підійшли до діда. Передчуваючи недобре, Заграва тихо запи-тав:
— Що, в дорогу, діду?
— А що ж? Хіба не пора? — бадьорим голосом відповів дід Свирид. —— А дівчина гарна і сердечна… Благословляю вас, діти мої… Присядьте… погомонимо… Тільки не треба пісних виразів. Щира бесіда, а не сум — ось що потрібне перед… далекою дорогою… Чи надовго ж додому?
— На один день, діду, — сказав Іван. — А завтра — знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули — ракета вже закінчила політ…
— Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не ди-вуються…
Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, ва-жку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.
— Вам не важко говорити, дідусю?
— Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…
Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полег-кість.
А дівчина шепотіла:
— Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?
Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.
— Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.
В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було ді-да, не видно Івана, — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?
Невимушено звучали запитання. Тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.
— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?
— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема.
— Чи хочеться ж вам жити ще?
— Старе як світ запитання… Нащо жити такому старому пеньку, яким я став? Життя цікаве тоді, коли воно в творчості, в труді… Я не боюся смерті, я радію їй, бо це зміна форми… В цьому радість життя. Якби не було смерті — не було б розвитку. Хіба не все одно, в якій краплині відіб’ється сонце? Воно ж єдине… Так і життя. Хіба не все одно, в кому воно проявить себе… в тобі, в мені, в тисячах інших. Ми його частина, а части-на завжди входить в ціле… Що ти посміхаєшся, Іване? Мабуть, думаєш — розвів дід філософію? Еге?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Іван. — Я, навпаки, заздрю вам. Я подумав: як би собі перед смертю збере-гти таку ясність, думки, такий оптимізм.
— Збережеш! — хитнув головою дід. — Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…
— І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?
— Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?
—— Так, дідусю!
— Найповніше відбити світ, дочко, — ось мета. Я часто думав над такими явищами. Існує гарний крає-вид. Один байдуже проходить мимо, а другий завмирає в захопленні перед цією красою. Те захоплення є най-вище щастя. Або, скажімо, музика… Для одного вона блаженство. Для іншого — набір незрозумілих звуків… В світі є все, щоб людина була щасливою. їй лише треба настроїти себе, щоб звучати на красу, а не проходити мимо.
— А наука, техніка?
— Так це ж і є відбиття світу, — здивувався дід. — Все глибше і глибше. Тільки дехто бачить в науці са-моціль або єдиний шлях… А шляхів безліч. І найголовніший — служіння людям. Служіння, а не прислужуван-ня…
Дід Заграва заплющив очі, замовк. Він дихав ледве чутно. Іван тривожно схилився до нього.
— Вам погано, діду? Може, не треба говорити?
— Говори, запитуй, — прошепотів дід. — Ще… востаннє, доки думка працює…
— Люди Землі вже міцно стоять на власних ногах, діду, — сказав Іван. — Ми сягнули іншого світу, від-крили там планету. А на ній — життя. І не лише життя, а розумних істот. Вони не схожі па нас, але, напевне, дорога в них попереду така, як в нас позаду… Вони ще темпі і дикі, діду. Ви чуєте?
— Чую, синку, — озвався дід. — Я зрозумів тебе… Коли сліпий стоїть на тротуарі — зрячий допомагає йому перейти вулицю. Коли спраглий приходить до джерела — йому дають пити. Коли дитя виходить з колис-ки — мати вчить його ходити…
— Мати вчить його ходити, — ледве чутно повторила Марія.
