Діти Безмежжя - Бердник Олесь

Розмаїтими вогнями дивилася на них зоряна прірва, кидала райдужні промені на задумані обличчя.

— Попереду — роки, десятиліття, — тихо сказав Іван. — Тобі не буде сумно в нескінченному польоті?

— Хіба можна сумувати на безмежній дорозі? — просто сказала Марія. — Або треба зійти з неї, або вічно творити. Творчість і сум — несумісні.

— Як ти схожа на свою маму, — прошепотів Заграва. — На Таню. ",, "

— Я дочка її, Іване милий. Я завжди пам’ятаю її.

— А пам’ятаєш останній вечір? Коли мене викликали в Москву. Я тоді не дослухав її. Пам’ятаєш? Вона мандрувала на тисячі і навіть мільйони років. Чи ти запам’ятала те, що вона розповідала?

Марія похитала головою, всміхнулася.

— Звичайно, ні… Куди маленькій Мані до таких абстракцій!

— Шкода, — сказав Іван. — Такого польоту думки як у неї, важко знайти.

— Ти не дослухав, — з жартівливим докором заперечила Марія. — Я не запам’ятала дитячих вражень, але зберегла мамині записи.

— Про що? — з подивом запитав Заграва.

— Про те, що тебе цікавить. Про її видіння в машині часу. І багато іншого. Хвилинку, зачекай…

Марія відчинила свою шухляду біля ліжка, дістала старий товстий зошит у шкіряній палітурці, подала Івану.

Він взяв зошит, розгорнув його. Знову оживає минуле, шумить дніпровська течія, тонко видзвонюють сосни на піщаних горбах і чути палкий, переконливий голос Тані Райдуги — худенької, гарячої жінки, серце якої проникло в таємницю мільйонноліть.

На жовтих сторінках — напівдитячі рядки. Але за ними — видіння космічного Безмежжя, грандіозних шляхів Еволюції. Іван, хвилюючись, читає такі прості і такі незвичайні слова, що народилися в сміливому серці жінки більше десяти років тому:

"Я не пам’ятаю постатей, облич. Не пам’ятаю будівель і творень тих неймовірно прекрасних істот. Це не під силу моєму обмеженому розуму. Але я зберегла в свідомості суть їхнього буття, мету і шляхи творчості…

Я жила серед них, я була ними. Там не було "я". Там навіть не було "ми". Там були "вони". Все було в єдності, в гармонії, як У прекрасних симфоніях великих композиторів.

Ті істоти жили творчістю. Вічною, безупинною. Вони жили красою. Вони жили пошуками і вдоскона-ленням, а вдосконаленню нема кінця, отже, вони жили Безмежжям.

Вони пізнавали найглибші закони стихій, матерії. Вони наказували їй.

Вони творили сонця і планети, вони творили нове життя і давали імпульси новим еволюціям.

Не було в далекому світі нездійсненних завдань. Вони обов’язково здійснювалися в Безмежжі.

Знання того світу було просте і ясне. Воно висловлювалося без слів, бо Знання грядущого користувалося незрівнянно вищими символами, ніж мова. Але нашими словами його можна висловити так:

— Не треба містичних вигадок. Не треба пошуків особистого безсмертя. Воно неможливе. Особисте без-смертя — страшна химера. Хіба може бути вічною конечна форма? Хіба можна затиснути безмежне в обмеже-не? Ні.

Світ — це Велика Єдність. В Часі і Просторі, в будь-якій сфері, в будь-яких координатах. У всьому Без-межжі він — Єдина суть і ми — його частина.

Кожна частина відбиває цю єдність, йде до її розкриття. Тим шляхом йде людство, тварини, рослини, вся матерія. Буття — це всеохоплюючий процес прагнення до Єдності, до Синтезу. Це закон Буття, основа Еволю-ції, навіть смисл Часу, бо матерія не рухається в часі, а розвивається.

Розвиваючись, Всесвіт синтезується через самопізнання в особі розумних істот. Охопивши в Безмежжі повністю певний матеріальний ступінь, синтезувавши його, Всесвіт стає своєрідним зерном, яйцем, яке, засвої-вши досвід попередньої Еволюції, розгортає нову Еволюційну спіраль. І так без кінця".

Заграва закрив зошит, зітхнув. Деякий час сидів мовчазний, прикривши долонею очі.

— Важко сказати, що вона винесла звідти, з майбутнього, а що народилося в ній, — тихо сказав він. — І в мені вирують такі думки… І, звичайно, найголовніша з них, істинна — це відчуття Єдності…

— Хіба минуле і майбутнє не взаємозв’язані? — заперечила Марія. — Хіба Всесвіт не є одна мить і віч-ність?

— Може, й так, — засміявся Іван. — Може, й так, моя дорога опонентко. Попереду ще багато років супе-речок і праці. Попереду — підготовка до зустрічі з далекими істотами. Хто скаже, що нас чекає на цьому шля-ху?

— А навіщо думати про це? — з посмішкою заявила Марія. — Треба готуватися до найстрашнішого. Це єдино правильна тактика.

— Гаразд, — миролюбно згодився Заграва. — Приготуємось до найстрашнішого. А зараз — до роботи. Зв’язок із Землею, з Сонячним Островом. Будемо щодня передавати їм інформацію польоту, досліджень прос-тору.

— Іване, — хитро всміхнулася Марія. — Ти забув дуже важливу річ.

— Яку? — здивувався Заграва.

— Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?

— Ні, ні! — жартівливо підняв руки Іван. — Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…

СТРАШНА РОЗЛУКА

Минали роки.

Корабель невпинно мчав до своєї мети.

Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.

Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в прос-торі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатомільярдною вітчизною.

Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури просто-ру, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому прово-дили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коли-вання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.

Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асо-ціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї:

— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на сво-їй!

— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.

— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.

— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.

— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними.

— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.

— Давай.

І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою сприймав її дитячі враження. Зелені луки, барвистіші, ніж у житті, чудові квіти. Хвилюючий ритм життя, який людина губить в повсякденні. Невловима мелодія існування — безперервна торжествуюча нить, яка проходила, ніби вогняний промінь, крізь всі уявлення, крізь всі відчуття. Він ще глибше пізнавав свою ко-хану, її душу, її серце, її розум. Він слухав Моцарта в її сприйнятті, бачив блакить неба так, як бачила Марія, відчував аромат квітів, як вона його відчувала. У такі хвилини психічної близькості йому здавалось уже не ро-зумом, а всім єством, що вони — одне ціле, що це лише гра природи, випадок еволюції, тимчасове явище — їхнє окреме існування. Ще трохи, ще одна мить, ще якийсь порив — і знову наступить єдність, вони зіллються в торжествуючому акорді Великого Синтезу.

Нарешті минула вічність.

Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.

Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.

— Земля вітає вас, рідні паші! — сказав він. — Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами. Я кажу — до побачення. Не десятки років летітиме лайнер до вас, а три роки… Ти чуєш, Іване? Три роки за земним часом.

— І ми знову побачимо Землю? — щасливо прошепотіла Марія.

Зорін почув її голос. Він сумовито, ніжно хитнув головою:

— Ми зустрінемося. Земля шле вам любов!

Почалося прискорене гальмування. Марія лежала в ніші, на антигравітаційному ліжку, а Іван Заграва впевнено вів корабель по крутій спіралі, прокладаючи курс до орбіти другої планети. Кібернетичні математики блискавично розрахували всі деталі курсу, вони всі найменші зміни узгоджували з автопілотом, миттю виправ-ляючи неточності.

Минав тягучий час. Дрібно вібрував корпус корабля, тихо дзвеніли, ніби могутні джмелі, двигуни, плав-но зупиняючи політ.

І ось в оптичному отворі з’явилася планета. Її куля швидко виростала, ставали чіткішими обриси хмар, прогалини між ними.

Заграва вивів корабель на кругову орбіту, поступово знизив швидкість до семи кілометрів на секунду. Тепер вони перетворилися на штучний супутник планети.

Іван розбудив Марію, підвів її до оптичного отвору.

— Поглянь, Маріє, — радісно сказав він. — Вона під нами.

— Вона схожа на нашу Землю, — відповіла дружина, і чорні очі її ніжно засяяли.

— Вона буде колись така, як наша Земля, — додав Іван.

— А чому ти не йдеш на посадку?

— Треба спочатку вивчити планету згори. Це здасться потім.

Його слова перебив легенький поштовх. Корабель похитнувся. Марія здивовано глянула на чоловіка.

— Що це?

— Не знаю.

Він занепокоєно кинувся до пульта, ввімкнув систему аналізаторів. На екранах замерехтіли сигнали. Іван зблід.

— Що? — майже нечутно прошепотіла Марія.

— Катастрофа! Винятковий випадок. Астероїд ззаду. Зруйновано корму, порушено систему управління. Зачекай… Назріває конденсація позитронного потоку. Можливий вибух.

— І нічого не можна зробити? — простогнала вражена жінка.

— Нічого. Це відбудеться за п’ять хвилин, — суворо відповів Іван.

Він рішуче відкрив шафу, дістав скафандри. Один подав їй. Другий миттю одягнув на себе.

— Хутко. Вирішують секунди.

— Що ти хочеш? — помертвілими вустами запитала вона.