Діти Безмежжя - Бердник Олесь

Багато гіпотез. Треба думати, шукати. Ми взагалі мало що знаємо про енергію. Про її взаємозв’язок з видимим світом. Ми створили формули про еквівалентність маси і енергії. Ми кажемо про збереження енергії. А що вони значать —і формули, і гіпотези? Ми вже знаємо про інші світи поруч з нами. Антисвіт, світ п’яти, шести вимірів і так далі. Які енергії там діють? Безумовно, основа одна! Але які співвід-ношення нашої енергії і тієї, яка діє в інших вимірах? Яка масштабність? Хто може сказати, яка енергія витра-чається при мисленні? Яка енергія веде в бій народи? Потрясає Землю, сягає інших планет? А в майбутньому творитиме світи, системи, нових істот, нові цивілізації? Принцип резонансу, який нині розробляється, обіцяє неймовірні перспективи. Необмежені джерела енергії поруч з нами, в нас… Але я захопився. Ви запитували про паш випадок. Такий зв’язок, як у нас, можна пояснити однаковою, близькою психікою. Єдність душ. Це особ-ливо цінно для науки.

— Для науки? — якось дивно запитала Марія.

— І… для науки, — раптом запаленівши, уточнив Заграва. — Якщо ви не будете заперечувати, я позна-йомлю вас з деякими вченими Пленуму. Працюватимемо разом.

— З вами? — зраділа Марія.

Космонавт мовчки нахилив голову.

Дівчина теж замовкла. Чи потрібні були тепер звичні слова? Хіба у них не одна доля, не єдине серце і ро-зум? Хіба можуть бути для них різні шляхи? Може, згадати? Може, сказати про маленьку дівчинку Маню? Як він подивиться, як поставиться до дитячих мрій, які тепер втілюються в життя? А може, не треба? Хай буде по-ки що таємниця. Хай буде казка.

Заграва відштовхнувся від свого стільця, підплив до дівчини, взяв її за руку.

— Ну, досить розповіді. Нам пора.

Він поставив зачаровану Марію на магнітну доріжку. Важкі черевики прилипли до металевого покриття. Дівчина жартівливо сказала:

— Ви мене поставили на ґрунт реальності, витягнувши з світу химер!

Обоє засміялися. Заграва відчинив люк у сферичне приміщення Пульта, ввійшов туди. Марія обережно попрямувала за ним, вже наперед передчуваючи щось незвичайне, що мало статися за мільярди мільярдів кіло-метрів від системи Сонця.

За ромбовидними оптичними отворами сяяв сліпучий диск Тау Кита, чорніло зоряне небо, а зліва набли-жалася до ракети зеленкувата куля чужої планети.

Марія причаїлася в кріслі поряд з Загравою. Вона втратила почуття часу і простору. Був лише швидкий політ назустріч новому світу, назустріч захоплюючій таємниці. В далекому кораблі, біля керівного пульта, во-рушилася людиноподібна постать. Заграва давав їй якісь накази, вислуховував відповіді.

— До планети — два мільйони кілометрів, капітане!

— Швидкість?

— Сто п’ятнадцять кілометрів на секунду! Всі системи працюють нормально!

— Дякую, Друг! Продовжуй політ.

Марія ледве чутно торкнулася рукою плеча Заграви, прошепотіла:

— Це робот?

— Так.

— Його звати Друг?

— Так, Маріє.

— Як це чудово…

— Хочете, я познайомлю вас?

— З ним? — здивувалася Марія.

— А чому б і ні? Друг, пробач за турботу…

— Слухаю, капітане.

— Познайомся з Марією, Друг.

— Хто така Марія? — запитав робот, трохи повернувши голову набік.

— Мій товариш, Друг, — відповів Заграва.

— Товариш мого капітана — мій друг, — лаконічно відповів робот.

— Передайте йому привіт, — схвильовано озвалася дівчина.

— Марія передає тобі привіт, — повторив Заграва.

Друг підняв руку, помахав граціозно пальцями-маніпуляторами.

— Привіт, привіт! — виголосив він. — Марія буде працювати на Пульті?

— Я сподіваюсь на це.

— Хай не сумнівається, — авторитетно сказав Друг. — Дуже цікава робота. Вона не жалкуватиме. Безліч нових сигналів, навіть я не встигаю аналізувати їх. А що буде на планеті?

Марія і Заграва перезирнулись, тихенько засміялися.

— Навіть ви переконливіше не сказали б, — прошепотіла дівчина

— Моє виховання, — заперечив Заграва. — А тепер повна тиша. Я вмикаю всю систему досліджень і трансляційну мережу для передачі на Сонячний Острів.

Заграва кілька хвилин працював з приладами на пульті, потім урочисто сказав, звертаючись у простір:

— Говорить Міжзоряний Пульт. Викликаю Вищий Пленум Учених Землі.

В приміщенні сфери прокотився гучний голос:

— Ми чуємо, друже Заграва! Всі вже давно чекають. Говори?

— Говорити нічого, — радісно заявив капітан. — Хай замість мене говорить далекий світ. Я переключаю на Землю всі системи корабля. Через півгодини — фініш! Через півгодини — новий світ!

Заграва виключив зв’язок, поглянув на дівчину. Вона несміливо запитала:

— Хто це був?

— Зорін.

— Академік Зорін? — вражено перепитала Марія. — Сам Президент Пленуму?

— Він, — задоволено відповів Заграва. — Власною персоною. А чого вас це дивує? Там зібрався весь "Олімп", всі наукові боги. Хіба ж просте діло — вперше сягнути іншої зірки?

— Іване…

— Що, Маріє?

— Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але все-таки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?

— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?

— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.

— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.

— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.

— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хо-тіли запитати?

— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?

Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:

— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законо-давцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинау-кові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся мате-рія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — ви-щий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А мож-ливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.

— Так говорив і Огньов.

— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона ско-ріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..

— А вони нас? — жваво запитала Марія.

— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами пря-муємо ми.

— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?

— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?

— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.

Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?

Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.

— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Малень-ка чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?

— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорно-ока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.

— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…

Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед то-ржества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.

— Так ви не забули мене?

Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.

— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?

— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…

— А як же Гримайло? Його машина часу?

— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — про-никнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на єди-ний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!

Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольо-вим.

— Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.

Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непро-никливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:

— Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять.