Діти Безмежжя - Бердник Олесь
Які в нього очі? Сірі? А може, сині? Чи зелені? Яке це має значення? Вона заглядає глибше, вона бачить його душу, його полум’яне серце. Як смішно оцінювати людину по зовнішніх рисах або вивчати її протягом довгого часу, ніби в поведінці завжди розкривається суть людини. Більше всього навпаки. Історія, література дає досить зразків. Прокляте темне минуле було суцільною фальшю, маскарадом. Слова служили для того, щоб прикрити думку, а не висловити її. Людина проти людини. Людина проти держави. Які довгі і трагічні тисячоліття! Яка нескінченна низка страждань! А проте, сказано: темніша ніч — ясніший день!
В серці Марії — ніжність і велика вдячність тим, що мільйони років вели людство до цього дня, вели са-мовіддано, з муками, терзаннями і скреготом зубовним, вели натхненно і з любов’ю, не жаліючи себе, не бажа-ючи ні слави, ні пам’яті, ні теплого кутка, ні особистого щастя… Особистого щастя! Воно й неможливе для великих душ без щастя всього людства.
Зате зараз… Земля вже впевнено йде до великої Ери Комунізму, зруйновані бар’єри, нікчемні і страхіт-ливі, які так довго роз’єднували людство, дітей однієї сім’ї, планети.
Заграва сміється. Тихо, проникливо, і дрібні зморшки лагідно розбігаються від його примружених очей. Марія сполохано підводить вгору довгі вії, трохи ніяково дивиться на нього.
— Ви прочитали мої думки, правда?
— Майже, — жартує Іван. — Цілий філософський трактат.
— З вами страшно бути рядом! — удавано жахається дівчина. — Неможливо сховати жодної думки.
В очах Заграви погасли смішливі вогники. Його обличчя раптом стало серйозним, настороженим.
— А хіба у вас є що ховати… від друга?
— Ні! — не вагаючись, відповідає Марія. — Ні, нема! Я не боюся йти поряд з друзями з відкритою ду-шею. І хай буде серце в серці, думка в думці, — хай буде велике єдине Я!
Заграва ледве стримується, щоб не схопити дівчину в обійми. В його суворій душі, загартованій косміч-ними небезпеками, розквітає квітка щастя. Так, він знає, вій впевнений, вона піде поряд і не зверне з спільної дороги — ця дивна дівчинка, що випадково зустрілася на зоряній дорозі. А втім — чи випадково?
— Розкажіть про себе, — попрохав Заграва. — Все, що захочете. А потім — я. Тільки — найтаємніше.
— Для вас у мене нема таємного. Слухайте…
Сфера нерухомо висить у просторі. Навколо — зірки, галактики. Навколо — безмежність. А в центрі — вони. Двоє. Народжені одне для одного. Народжені для пошуків своєї єдності.
Сфера нерухомо висить в просторі. Так кажуть почуття. А насправді вона мчить з блискавичною швидкі-стю. Тридцять кілометрів на секунду по орбіті навколо Сонця. Двісті п’ятдесят кілометрів па секунду навколо галактичного центру. І майже з швидкістю світла разом з своєю галактикою по відношенню до далеких, ледве помітних систем метагалактики. Рух — всепроникаючий. Він — основа Буття. Вони — двоє, нерухомі лише для ока. Вони мчать з безконечною швидкістю назустріч своєму возз’єднанню…
— Я слухаю, Маріє.
Марія починає розповідати. Про дитячі дні, сповнені дивовижних вражень і чудернацьких мрій. Про пе-рші свідомі почуття, які розкривали перед нею неосяжність світу. Про маму, яка ніжно і тонко вела свою буйну доньку по перших заплутаних стежечках життя.
— Де ж зараз ваша мама?
— Загинула, — з тихим сумом відповіла Марія. — Загинула в експедиції на Місяці. Вона була селеноло-гом. Розвідували копалини в кількох кратерах. Це сталося тоді, як мені було дванадцять років.
— А тато?
— І він теж. Вони були нерозлучні.
Заграва мовчав. Хвиля ніжності і жалю прокотилася в грудях. Марія зітхнула, ясно поглянула на свого супутника.
— Вони не вмерли для мене. Я донині відчуваю їх поряд. Добрі серця не вмирають ніколи.
Це правда. Велика істина. Тисячоліття минають, а діла, ідеї, думи великих і добрих людей не вмирають. Вони живуть, торжествують, стають думами інших людей, втілюються в дійсність.
А Марія розповідає далі. Вона веде Заграву по химерних і складних лабіринтах своєї свідомості, розкри-ває неповторний, чудовий світ.
— Я ще змалку якось дивно відчувала навколишнє. Мені здавалося, що я не існую окремо від людей, де-рев, тварин, зірок… Що я зв’язана з кожною квіточкою, з усякою травиною чи хмаркою, з зірками і Сонцем. Пізніше, коли я почала вивчати науки, коли зрозуміла будову світу, я збагнула, що справді ми єдині з усім сві-том. Але тоді, в дитинстві, це було набагато чарівнішим. Таке враження, ніби якийсь єдиний струмінь пронизу-вав мене, зв’язуючи з природою. Пам’ятаю і досі… Мені тоді було тринадцять років. Я навчалась в інтернаті. Нас вивезли за місто в ліс, па прогулянку.
Я одійшла вбік, у зарості, потім вийшла на галявину. Там росла тоненька тремтлива берізка, а навколо — м’яка кучерява трава і незабудки. Все це освітлювалося сонцем і переливалося краплями роси. Я не витримала. Я впала на траву, цілувала її. Я пригортала до грудей берізку, пестила її, а вона доторкувалася до мене плаку-чим гіллям, і я чула тихий шепіт вдячності. Ви не смієтесь, друже? Може, це дуже наївно?
— Ні, я не сміюся, Маріє, — зворушено сказав Заграва. — Говоріть, говоріть.
— І ніколи не залишало мене таке відчуття великої єдності. Я вдячна природі, Сонцю за нього. Я відчу-вала, що живу не в порожньому широкому світі, а в єдиній домівці, що ми дишемо одним повітрям з далекими нашими Братами, зустрічаємося з ними поглядами, коли вночі дивимось на зоряне небо. І це завжди допомагало мені жити, думати, творити. Я знала, що рано чи пізно, а ми зустрінемося з ними, з’єднаємось.
Марія замовкла. Заграва задумливо дивився на неї, тихо говорив:
— Ви дитя нової епохи. Так будуть відчувати всі незабаром. Колись така свідомість була винятком і час-то вважалася ненормальним психічним станом. Згадайте хоча б Джордано Бруно. Він володів саме таким світо-сприйманням. Безумовно, він відчував велику єдність світів, передчував майбутній могутній союз їх.
— І згорів за це!
— І згорів, — повторив Заграва. — Так і треба. Горіти на вогнищі своїх переконань. Горіти, а не чадіти.
Космонавт широко посміхнувся, ніби розганяючи легкий смуток настрою і, рішуче міняючи тему, сказав:
— Дякую вам, Маріє.
— За що? Я так мало розповіла.
— Я зрозумів більше, ніж було сказано. А тепер моя черга. Ви хотіли знати про мою роботу, про Міжзо-ряний Пульт. У нас є ще небагато часу. Запитуйте!
— Я не знаю, що запитувати. Я слухаю вас.
— Хай буде так. Але про дитинство і батьків я не буду вам розповідати. Ось побудемо на Землі, я вас по-знайомлю з матінкою своєю. Вона живе на Київщині. Там узнаєте все. А тут я поясню вам дещо невідоме…
— Ви обіцяли розповісти про психічну енергію і про її зв’язок з міжзоряною ракетою. — В очах Марії з’явилась хитринка. — Я знаю, що про це мало писалося, але ж мені ви дещо відкриєте?
— Це не секрет, — серйозно сказав Заграва. — Але сили, зв’язані з цією енергією такі колосальні, що Вищий Пленум Землі вирішив обмежити число вчених, які займаються цією проблемою, щоб уникнути всяких несподіванок. Так от, слухайте. Ви знаєте, що до Тау Кита летить ракета, що вона керується на відстані з цього Пульта?
— Я знаю. Тільки завжди дивувалася, як здійснюється зв’язок. Адже кванти енергії летять роками до тієї зірки.
— От-от. Я бачив, що це спантеличує вас. Та й не лише вас, а всякого, хто не знає суті проекту. Якраз ке-рування ракетою відбувається з допомогою психічної енергії, вірніше, її спрямованого променя.
— А хіба енергія думки розповсюджується швидше, ніж промінь?
— Психічна енергія розповсюджується не в електромагнітному чи гравітаційному полі. Отже не підлягає нашим часу і простору. Взаємодія відбувається практично миттєво.
— На будь-яку відстань?
— Так.
— Це незбагненно…
— Ні, просто незвично. Хоч ця енергія оточує нас з усіх боків. Вона в кожній людині, в кожній рослині чи тварині, вона є навіть в молекулах і атомах, в нуклонах і електронах, вона є те творче поле, основа матерії, основа життя, про що давно вже говорять вчені. Так от, наші вчені, — я вам казав про Багряна, — відкрили її, навіть знайшли в організмі її субстрат, а коли виявилось, що енергія думки розповсюджується миттю, вирішили провести експеримент в космічному масштабі. Я гадаю, що ваше дивне сприйняття природи зв’язане теж з цією енергією. У вас тонка психіка, дуже чутлива… Вона вбирає в себе потоки цієї творчої енергії, яку випромінює Всесвіт.
— Я розумію, Іване. Це дуже переконливо. Говоріть, говоріть…
— Так от. Пленум Вчених Землі вибрав кількох космонавтів, у тому числі й мене. Хоч енергія думки пе-редається на відстань спеціальними генераторами, але для конденсації потрібна жива людина з певною нерво-вою системою. Накази з пульта трансформуються в хвилю думки, сприймаються на далекій ракеті біоприйма-чем і знову трансформуються в радіокоманду, яку сприймає робот. Ну, а далі все відомо.
— Але ж це небезпечно?
— Що небезпечно? — не зрозумів Заграва.
— Віддавати свої психічні сили. Ви дуже виснажуєте себе.
— Це не так. Ми тут зустрілися з не ясними ще законами. Чим більше мозок генерує енергії, посилаючи її в Космос, тим більше він конденсує її в собі з навколишнього простору.
— Які перспективи!
— Дуже великі… Коли людство опанує цей новий потік енергії, воно стане всесильним. Дослідження показують, що енергія думки — це все. Життя і смерть. Творчість і занепад. Прогрес і виродження. Здоров’я і хвороба. Керуючи нею, можна керувати в будь-якому напрямку життям суспільства. Правда, і досі це було так, але не всіма усвідомлювалось. Візьміть хоча б такі постаті, як Сократ, Бруно, Спартак. їхні тисячолітні образи — безумовно, результат могутніх позитивних енергій думки, які конденсувалися в цих особах.
— Але чому так довго людство не вірило в цю енергію?
— Боялися містики, — всміхнувся Заграва. — Все, що стосувалося енергії психіки, відносили до потой-бічного світу. От деякі вчені і вважали, що краще не визнати передачі думки на відстань, ніж грати па руку міс-тикам.
— Це недостойно вчених! — обурилася Марія.
— Тоді було мало фактів, — заспокоїв ЇЇ Іван. — Але ще я пам’ятаю палкі суперечки з цього приводу. Як і завжди, перемогла прогресивна думка. І тепер ми маємо безліч доказів. Тисячі наукових груп проводять дослі-дження, посилаючи результати до Інститутів Розуму, мільйони ентузіастів цим займаються самотужки.
— Але як, за яким принципом відбувається передача й прийом? Чому ви відчули мої думки?
Заграва дивиться уважно на дівчину, відповідає їй на запитання, але за словами вона відчуває набагато більше, те, що не вкладеться ні в які фрази.
— Тут багато неясного.