Листя землі - Дрозд Володимир
А він вирішить — шкідництво. Перша зачепенька. Далі він розкрутить: звичайно, у Мньові діє націоналістично-фашистська група. Це — очевидно. Яка зуміла організуватися через злочинну бездіяльність старшого лейтенанта НКВС Шльоми. Об'єкт номер один, звичайно, вимагає особливої напруги в роботі, але в чомусь і полегшить її: ліквідація людського матеріалу не вимагатиме особливих зусиль з боку органів і особливої паперової тяганини. Здали списком на Об'єкт і — кінці у воду… Нема людини — нема проблеми, як каже мудрий товариш Сталін. І цього шофера в одній із перших партій: занадто кмітливий. "Як ви вирішите, товаришу капітан…" Ну-ну. Він справді — вирішить. Для цього його сюди послано.
— Мньов ми поки що обминемо, — наказав капітан Агас, розгортаючи на колінах карту Краю. — Посигналь, обжени полуторку, поведеш колону. Куди — я казатиму.
Тут уже — безпечно. Ліси, в яких колись шелестіли зелені банди, колона проминула. А куди вони тарабанять набиту засудженими на смерть (десять років без права переписки) бляшанку автобуса без вікон, знає лише він, капітан Агас. Лише йому — довірено, і більш нікому з усієї колони. Поки що усе іде по плану. У роботі він — чіткий. Угорі про це знають і відповідно поціновують. Капітан держбезпеки! Для його віку — блискуча кар'єра. Він знову відкинувся на сидіння, але вже не спав, стежив за дорогою.
"До Мньовського районного відділу НКВС МВС України звертається чесний радянський громадянин, більшовик за переконаннями, хоч поки що і не обілечений, завідуючий районною друкарнею Вареник Ілля Семенович. Бо я не можу не реагувать безпощадно, коли спостерігаю на власні очі прихованих ворогів рідної сталінської держави робітників і селян, надії та гордості пролетарів усього світу. Сьогодні я не пішов додому обідати, бо моя жінка Вареник А. А. здосвіта стояла у черзі за мануфактурою біля райунівермагу і не було зварено. І в обідню перерву замість того, щоб обідати, я зайняв чергу за хлібом біля магазину "Продукти", на головному майдані міста. Черга була довга, а хліба ще не привезли і не відомо було, коли привезуть, оскільки ще спостерігаються окремі тимчасові труднощі, викликані нерозпорядливістю, а то і відвертим саботажем деяких керівників нижчої ланки, серед яких, як виявляється, немало прихованих ворогів робітничого класу і колгоспного селянства. І ось я, зайнявши чергу за хлібом і навідавши свою жінку у черзі за мануфактурою, повернувся до друкарні, що розміщена у одному будинку з редакцією районної газети "Голос колгоспника", по вулиці імені дорогого товариша Сталіна. Тут я приступив до виконання своїх безпосередніх службових обов'язків біля друкарської машини, оскільки я, крім керівної довжності, Іде й виконую усі друкарські роботи. Позаяк газета "Голос колгоспника" цього дня не виходить, я займався підготовкою до друкування бланків, замовлених районною заготконторою. Промивши гасом набір, я зробив перший відтиск бланка і поніс його до сусідньої кімнати, де сидять за своїми столами коректор громадянка Пасічна і літературний працівник громадянка Воловик, для остаточної звірки. А більш нікого у редакції газети не було, оскільки відповідальний секретар виїхав до колгоспу організовувати матеріал про передовий досвід на жнивах, а колишній головний редактор Конотопенко, як відомо, нашими славними органами нещодавно викрилий як злісний шкідник та ворог народу, заарештований і заслужено перебуває у казенному домі, нового ж редактора ще не призначено. І ось, поки коректор звіряла відтиск із оригіналом бланка, я стояв біля відчиненого вікна і курив, милуючись, як розбудовується і багатішає по той бік вулиці наш соціалістичний Мньов шляхом організації цеху по виробництву безалкогольних напоїв. І тут я побачив, що у двір редакції завернув і прямує стежкою до ґанку знаний мною здавна, бо співав на ярмарках та у період храмових свят, поки наш народ ще не був належним чином політичне і культурно організований, громадянин Каранда Матвій Омелькович, прозваний людьми Криласом. На плечі у нього висів бичок, на якому він звичайно награє, коли співає своїх пісень. А вів лірника хлопчик років восьми, оскільки згаданий громадянин — змалку сліпий. І ось громадянин Каранда зайшов до кімнати, привітався і запитує: "А чи є на роботі редактор газети товариш Конотопенко?" Коректор і літпрацівник редакції мовчать, проявляють нерішучість у принципових ідейних питаннях через свою політичну малозрілість. Я ж, пам'ятаючи про необхідність пильності у часи загострення класової боротьби, про що нам повсякчасно нагадують органи і партія, обережно запитую, аби, у разі необхідності, подати інформацію куди належиться: "А звідки ж ви знаєте редактора Конотопенка?" — "Дак товариш Конотопенко торік приїздив до мене в село Сиберіж, записував мої пісні з голосу, ми з ним довго балакали і чарку пили, добра й он людяка", — так відповів мені сліпий лірник. Тут я і врізав йому по-пролетарськи: "Може, він для вас і товариш, і добра людяка, а для нас — шкідник із шкідників та класовий ворог. Бо уже він із тижняку сидить у в'язниці, справедливо заарештований нашими відважними органами як український націоналіст і шовініст". Тут старчак аж побілів із лиця і мову йому одібрало у відповідь на мої патріотичні слова. Тоді раптом із-за свого столу підвелася літпрацівниця редакції громадянка Воловик Хава Соломонівна, яка досі мовчала, ніби не помічаючи мене, бо у нас із нею здавна різні політичні позиції і через це — особиста неприязнь. Громадянка Хава Воловик узяла громадянина Каранду під руку і мовчки повела з приміщення редакції у двір. Там вони сіли на лавочку, під шовковицею, і довго розмовляли, але так тихо розмовляли, що я не усе чув, хоч вийшов стиха слідом і стояв неподалік, за рогом редакційного будинку. А згадана мною громадянка Воловик Х.С. неодноразово дозволяла собі випади супроти органів, які, мовляв, заарештовують чесних людей, на що я завжди відповідав, що наші рідні чекісти безневинних і чесних не арештовують і не карають, а виключно — прихованих ворогів радянської влади. А ще згадана вище Хава якось заявляла, що зустрічні плани розорюють колгоспи, на що я одразу ж зауважив, що вона не має права засуджувати діяльність сталінської більшовицької партії. І взагалі, у редакцію, на чисту роботу, скоро після школи, її узяв ворог1 народу, тепер викритий органами, колишній редактор Конотопенко, хоч я, наприклад, уже більше десяти років — біля друкарської машини, у мастилах, гасі та фарбах постійно перебуваю. За які такі заслуги узято цю дєвку на чисту, відповідальну роботу? А я доповім рідним органам за які. Бо громадянка Воловик якось признавалася, що, коли вони з редактором їздили разом у село Козероги, Конотопенко у лісі дозволяв їй стрелити із його револьвера службового, отже, готував для терористичної роботи. І що я розчув з-за рогу редакційного будинку із їхньої шкідницької балачки, про усе свідчу нашим органам. Старчак почав жалітися, що прийшов до Мньова на храмове свято, щоб для людей поспівати, але свята, мовляв, не спостерігається, спостерігаються виключно трудові будні, а усі, до кого він сьогодні заходив, перелякані у смерть, наче перед кінцем світу, наче останні дні свої доживають. Хоч усі чесні громадяни у Мньові і за його межами знають, се уже мої думки я переказую, які я не міг тоді перед ним викласти через секретність і державну важливість свого стеження з-за рогу редакційного будинку, що ніколи радянський народ не жив так щасливо і радісно, як у наш сталінський час, під благодійним сяєвом сталінської Конституції. Громадянка Воловик у відповідь на провокаційні заяви сиберізького приблуди почала і собі скаржитися, що у Мньовському районі, як і по усій країні, коїться казна-що, народ нібито перебуває у духовному паралічі, а органи заарештовують безневинних людей, сіючи страх, змушують їх на допитах зізнаватися у неіснуючих провинах та гріхах перед радянською владою, щось подібне, мовляв, було у часи інквізиції, і Ідо вона уже не може далі брехати на сторінках газети про щасливе народне життя, а через те хоче поїхати на Далекий Схід, куди запрошують дівчат, на велику будову, і нині ходить до районного відділу НКВС по перепустку, але перепустки їй чомусь не видають. А громадянину Каранді вона радила не мовчати, бо сліпому нічого не зроблять, навіть органи, а співати для людей правдиві пісні, самому їх складаючи, нібито саме задля цього придуманий церковниками Господь дарував йому талант. На що громадянин Каранда відповів: з тим, мовляв, він і прийшов на храмове свято, хай хоч сліпий виявиться видющим серед отари заляканих владою безсловесних овець. Усе сеє чув я на власні вуха, хоч багато чого із їхньої терористичної змови не дочув, бо розмова відбувалася на лавочці під шовковицею, а сам я змушений був ховатися за рогом будинку редакції газети "Голос колгоспника". Тут мене покликала коректорка, бо вичитала відтиск бланка, і я змушений був повертатися до цеху. Віддрукувавши бланки для заготконтори, я побіг на міський майдан — нагадати про себе у черзі за хлібом, а в мене на долоні був написаний номер у черзі, сто двадцять дев'ятий, документ, значить. Робочий день у мене ненормований, найчастіше — друкуємо газету пізньої ночі, то ж я можу дозволити собі відлучитися з робочого місця. Але черга за хлібом уже розходилася, бо директор магазину сказав, що хліба не буде, поламалася полуторка хлібопекарні, нема на чім підвезти. Думаю, що такі випадки, на жаль непоодинокі, — пряме шкідництво, бо люди займали чергу удосвіта, простояли цілісінький день і залишилися ні з чим. Громадяни справедливій радянській владі не дорікали, а дорікали місцевим начальникам, які не мусять допускати окремих недоліків у безхмарному житті радянських людей, що теж вимагає пильної уваги органів. Жінчина черга за мануфактурою у раймазі уже наближалася до прилавка, я хотів втиснутися біля власної жінки у чергу, щоб узяти мануфактури на двох, бо ходжу у порваних штанах, хоч у нових черевиках, отоваривши талон на черевики у закритому райрозподільнику, я за це глибоко вдячний рідній радянській владі. Але окремі громадянки у черзі почали голосно протестувать і я мусив залишити своє місце за мануфактурою, біля власної дружини, з якою законно зареєстрував шлюб у відповідних органах.
