Листя землі - Дрозд Володимир

І тут я звернув увагу на те. що на майдані, під парканом, між трибуною для відзначення радянських свят і колишнім собором, а нині — клубом торф'яників імені товариша Постишева, де нині розквітає самодіяльна культура трудящих, сидить згадуваний уже мною громадянин Каранда, бринькає на своєму бичкові і голосно виспівує придуманих ним самим пісень. Навколо стояли люди, що розбрелися по майдану, коли поламалася черга за хлібом, стояли і слухали. Я не схвалюю таку неорганізовану самодіяльність, не став підходити до гурту, аби моя цікавість не була неправильно витлумачена народом простим як до недозволеної владою акції, та ще — у храмовий празник. Через що несвідомих громадян бачив я лише зі спини, а отже, не можу посвідчити конкретно, хто підтримував сліпого старчака своєю присутністю на тім нелояльнім до властей концерті. Але пісню, яку він виспівував, було чуть на усьому майдані, бо лірник за те й прозваний Криласом, що має гучний голосище, і пісня була, безсумнівно, антирадянського, антибільшовицького характеру. У дні, коли ми досягли нечуваних успіхів, під мудрим керівництвом нашого учителя і вождя товариша Сталіна, громадянин Каранда М. О., серед іншого, співав на повний голос:

А у мене, бідняка,

Хліба ні палянички,

Не дадуть мені земельки

І коло гранички.

Ідуть партійці, комсомольці, удивляються,

Як наша Україна розвивається!..

Згадані слова пісні є безсумнівним і неприхованим наклепом на щасливе життя обільшовичених мас, а також на передовий загін пролетаріату — більшовицьку партію і її бойового помічника — комсомол. Я сприйняв такі дії згаданого громадянина Каранди як ворожий випад і не міг, не мав права не прореагувать відповідно. Тим більше що у цей час на ґанку райунівермагу стояли окремі — керівники — райсільгоспкооперації, райзаготконтори і місцевого колгоспу, з партійними білетами у кишенях, і ніяк не реагували на злісний наклеп у бік світлої радянської дійсності. Я поспішив до редакції і подзвонив із редакторського кабінету до районного відділу міліції, вирішивши, що рідним органам я доповім трохи пізніше, у письмовій формі, як належиться, що я і виконую. Черговий міліціонер записав мій тривожний сигнал про ідеологічно-терористичний акт, який відбувається на майдані, у самому центрі соціалістичного міста Мньова, вважай, перед вікнами райкому партії, райвиконкому та інших відповідальних районних організацій. Цим я виконав свій громадянський обов'язок, на підтвердження чого свідчу і в письмовій формі, глибоко і принципово засуджуючи спроби з боку окремих класових ворогів і шпигунів світового капіталізму похитнути бастіон радянської влади у нашому прекрасному місті Мньові. Смерть терористам і шкідникам! У чому й підписуюся — ВАРЕНИК".

І прийшов Матвій Каранда, Криласом прозваний за голос його гучний, на майдан Мньовський. А вів сліпого син його Тарас. І сів Крилас на лаву під парканом, неподалік собору, в якому уже давно не правилося, і стіни всередині, що їх колись заїжджі богомази розписали сценами із Біблії, крейдою були забілені, і сцена, з дощок збита, височіла на місці алтаря, п'єси про щасливе життя радянських людей на тій сцені самодіяльні актори ставили. І зняв Крилас із плеча ліру свою, на коліна поклав і заграв на струнах із волячих жил веселої, празникової.

Дак ніхто не витанцьовував під теє його бринькання на бичкові, людякам не до танців-гранців було і не до музики. Тольки ми, дєтва, се ще школа не відкрилася і ми у гайку неподалік собору у жмурки гралися, дак тольки ми спершу і підійшли до старого. А дорослі у чергах по мануфактуру та хліб вистоювали, і кожен боявся від черги своєї відступити, бо тади люди за усім тим одне одного убивали. Дак дорослі спершу лише слухали здаля. А йон добренно так награвав, що ноги аж смикалися, але якось що ми, дєтва. не були тади привчені до танцульок, стояли і мовчки слухали. І йон спєвать почав, а голос Криласа був — як із репродуктора, на увесь майдан мньовський. Людяки у чергах озиралися, але ніхто ближчей не підходив, уже сильно напужані були усім, а ніхто не знав, чи тії співи властями дозволені, та ще — храмового дня…

Дак я з маткою своєю стояла у черзі по хліб. Черга довжелезна, попід парканом, од ґанку крамниці до трибуни дощатої, з якої у свята начальники мньовські промовляли.

Вчула я теє грання Криласове і руку з материної долоні вириваю, щоб бігти па голос ліри, бо я із дєтства усілякі тіятри страх як любила, потім, уже молодайкою бувши, покуль і очоловічилася. у хорі торф'яників співала. А матка руки моєї не випустила, гомонить до мене: "Як вибіжиш із черги, а хліб нарешті привезуть, ніхто тебе тади у стовпотворінні не признає". А хліба давали — по одній цеглинці у руки. Дак я спочатку оддалєй тольки і чула. Спершу Крилас лише награвав на бичкові, щось веселеньке, а далєй співать почав, усілякі пісні, українські народні, як ото у радіо. Потім щось божественне заспівав, я такого ніколи доти і чуть не чула, і у школі нас такому не навчали. Люди у черзі но хліб, звісно, тії божественні наспіви чули, дехто потайки і очі витирав, але вдавали, що нічого не чують, не бачать. Бо тади уже радянська влада Бога заборонила і дуже строго із сим було. Я ж нічого сього не розуміла, лише запитувала у матері: "А про що-бо той дядько пеє?.." А матка мовчала, лише смикала мене сердито за руку, щоб німіла і я. І у черзі за мануфактурою усе теє чули, бо це на тому ж майдані, лише трохи віддалік, але ніхто з місця не зрушив, не наблизився до сліпого. Се я добре запам'ятала: наче для самого себе Крилас співав, та для дерев у гайку, та до неба, ще спечного, хоч і на вечір повертало вже, над майданом мньовським. А голос його за душу хапав, що правда, то правда. Туточки із продуктової крамниці вийшов продавець і сказав, що хліба сьогодні не буде, машина поламалася, нема як із пекарні привезти, і щоб ми усі розходилися. Може, продавцеві таку команду начальники дали, щоб менєй люду сліпого лірника слухали, не знаю. Дак усі із черги сошею геть посунули, хіба що з п'ятірко жінок до сліпака підійшло. І я ж свою матку потягла до лірника. Дак се ми стоїмо коло музики, слухаємо. Аж старчак уже не про божественне співає, а про жисть тогочасну, гірку, колгоспну. Я ж, дурна, вуха розвісила, слухаю, сміюся, ще й у долоні плещу, як нас у школі навчали. А в матки моєї теж не хапило розуму геть піти, без оглядки. І було б нашій матці, а може і мені, теє, що багатьом іншим потім було, кого біля лірника помітили і вписали для органів. Якби не батько наш. А наш батько лазню мньовську топив, за гаєм, над річечкою, там ще одна церковка стояла, бані розібрали, а з кам'яниці, лиця ботів вапном замалювавши, лазню зробили. Дак батько, се уже вечоріло, ішов тую лазню топить. І побачив шарварок на майдані, і лірника, що йон пес. почув. А мого батька уже жисть навчила, ще десь на початку двадцятих рочків його було у лісовики вписали і три годи йон на Соловках одбув, се я, вже коли подорослішала, усе сеє узнала. Дак йон до гурту і не підходив, аби його не вписали, а з-за трибуни нас із маткою покликав, та голосом таким строгим, що ми геть спужалися та навтьоки. І нічого нам не було од влади. А якби не батько навчений, було б моїй матці, що іншим було, хто лірника слухав: у зуби Змієві потрапила б. Матка, докуль і жила, батькові нашому дякувала. Тади, правда, шепталися, що се наш батько, нас додому погнавши, по дорозі до лазні міліції підказав про гуртище на майдані. Але й перед смертю йон присягався, що не робив такого і не винен, що багатьох було забрано потім і не повернулися ніколи. Та і я знаю: батько наш, опісля Соловків, так влади тодішньої боявся, що обминав її сотою дорогою, німим, глухим і дурним увесь вік прикидався, аби лише його не чіпали…

А ще як розмовляв Крилас із Хавою, у редакційному дворі, під шовковицею, ще й сам він не знав напевно, чи піде він на майдан мньовський і чи співатиме там. Запитував він у Хави, працівниці редакції районної газети, що єдина привітила його: "Скажи, дочко, чому я, сліпак із сліпаків, бачу, що не так яно щось твориться у нашій державі, а інші, видющі, сього усього не бачать?" і відказувала йому Хава: "Інші, видющі, теж бачать, але бояться про те думать, не те що балакати, залякані владою, нещадимою до громадян своїх. Є і такі, і багато їх, хто засліплений блищиками слів гучних і моляться Сталіну, як учора ще богам молилися, і живуть вони у сні щасливому, наче під гіпнозом, поки власна біда не розбудить їх…" — "А якби осмілився хто і правдиву правду усю у вічі їм сказав, яни прокинулися б і посміливішали?" — допитувався Крилас. І зітхнула тяжко Хава: "Намагалася і я було правду хоч якусь, як сама її розумію, казати, і лише ворогів собі нажила, і серед начальників, і серед товаришів по роботі. Багатьом-бо не хочеться про тую правду і чуть, бо такі часи настали, що неправда — миліша для дрімаючої душі, і головне — безпечніша. А хто наважиться хоч щось супроти влади нинішньої сказать, той у в'язниці згниє чи Змій його ковтне в одну мить, і ніхто про такого нічого не знатиме, наче крізь землю провалився, лише повідомлять рідним, що, мовляв, десять років без права листування за антирадянську діяльність. Тож усі про це знають і мовчать мудро, в надії, що гірка чаша сія промине їх… Тож чи потрібна їм правда ваша? Першими, не очікуючи на команду начальників, камінням вас закидають!" — "А мені, сліпакові, дочко, уся моя жисіь — тюрма вічна, кого і чого мені ще боятися?" засміявся лірник сумним сміхом і пішов із двору. І самі ноги понесли його на майдан мньовський, хоч душа його ще вагалася, не так за себе побоюючись, як за сина Тараса, що вів батька сліпого. А як прийшов Крилас на майдан і заграв, неподалік собору, що давно уже клубом торф'яникам служив, душа його звеселилася і вже забула, що таке — страх. І заспівав він пісню, а знав їх без ліку: спершу — народну, потім — Божу, потім — про життя людей нинішніх, ці Крилас сам придумував. І занімів майдан мньовський, і люди, які у чергах за хлібом та мануфактурою стояли, кагалячись, притихли раптом. А були й такі, що народні пісні — слухали, а як заспівалось Криласові про життя нинішнє, позадкували хутенько у кущі парку і зникли.