Листя землі - Дрозд Володимир

Дитя ж запитує у мене, де матка його, бо ми ж отак — сусіди. Я розказую через тин, що на болоті матка його, а самій же — інтересно: "А де ж се твій батько, що ти сам причимчикував із-під храму?" А Тарасик відповідає крізь сльози: "Батька нашого люди військові серед ночі до тюрми забрали…" Ну, я і не стала далєй розпитувать, скоренько одійшла від тину, тади так: менєй знаєш — луччей спиш. Та й свого горя мала я досить: у ті годки чоловік мій галіфетив у селі Сиберіжі, і я кожну нічку жила як останню, бо уже начальничків щоночі хапало, і хоч ніхто не казав, де вони потім дівалися, але усі знали: пащека ненаситного Змія ковтала їх. Ну, моєму, слава Богу, поталанило, не потрапив йон на зуби Змієві, черга до нього не дійшла. А може, через теє, що йон тольки з війська червоного у село повернувся і ще ворогів у селі не нажив. А тади так було: ось я на тебе зло якесь маю, не так ти поздраствувався чи курка твоя на мою грядку ступила, я на тебе написав, уже через ніч і нема тебе, уже ти Змія тілом своїм годуєш. Се уже у війну не обійшла злая доля чоловічка мого дорогого. До капітана йон дослужився, "уся грудь моя в орденах сталінських", писав до мене в останньому своєму писемцеві, а десь під Берліном тую грудь прострелили з кулемета, як в атаку своїх солдатиків вів, і ордени не порятували, не затулили від куль. Се мені уже товариші його бойові написали, після війни. Ну, та я про ту осінь страшку, тридцять сьомого року, почала. Хоч ми усю жисть свою боялися, се правдонька свята, але тої осені — болєй усього. Нема і нема сусіди нашого, сліпого Матвія, на прозвисько Крилас, а людяк за нього усе колошкають та саджають до казенного дому. Тарарам такенний усюди, де лише йон із своїм бичком, що на нього струни із овечих кишок напнуті, порога переступав. Нас із чоловіком, думаю, лише кури і порятували, що ми через курей із ними, сусідами, посварені були, одне до одного через межу не ступали, і усі знали про теє. Щось тамочки чоловік підписував, у конторі, як із органів понаїхало, а що — він мені ані словечком не признався. Тади і між чоловіком та жонкою страх чорною кішкою перебігав, і жили вони неначе чужі одне одному, із замкнутими ротами. А у мене уже дитятко народилося, я з ним чучкаюся коло свого двору, а у бік двору Криласа було і оком не кину, мовби і двору того давно нема, сама пустка тамочки. Такою тади жисть була, не ми її придумали, тую жисть, кожен виживав як міг. І се, мо', годика зо два отак минуло, про Криласа — ні слуху ні духу. А у нас через нього уже половини чоловіків у селі нема, побрав "чорний ворон" ночами і — Змієві у пельку. Але якось що сеє усе минуло. Змій людською кровицею захлинувся, менєй людей стали органи забирать, менєй ми стали лужаться. Аж чую через тин, прибігає посильна із сільради і каже Олені: "Подзвонили, тітко, з енкаведе, аби ви завтра приїхали підводою і забрали дядька свого із тюрми, бо відпускають його, а сам йон стежки в село не знайде". А йон уже не те що стежки не знайде, ай — ногами не перебирав. Бо назавтра привезла його Олена, а з воза йон злізти не може, лежить лежнем на соломі. Дак Олена і кличе мене через тип, я у дворі просо прачем молотила. Се уже з тими курми призабулося, уже ми драстувалися. "Ходи-но, сусідко, поможи!" А Тарасик їхній у школі, на другу зміну. Я зайшла у двір, дивлюся, а Крилас — як із хреста знятий, самі мощі, а не людяка жива. Просить йон слабким голосом: "Покладіть ви мене на сонейку, погріюся, бо я у гостях довгих за сонейком сильно скучив…" Мощі мощами, а у кості йон — широкий, ледве з воза ми його стягли, поклали на дошки під тином, на сонечку, Олена куфайчину постелила. Дак повела яна коня у бригаду, а я уже ж коло Матвія сиджу, дивлюся на нього. Тади не стримала язика свого слизького та й запитую: "А де ж се ви, дядьку, пропадали стольки, що й чуть про вас не було? Ми думали, що уже й на світі білому вас давно нема". А йон, геть зарослий, бородища — до пупа, сива-сивезна, а вошей у ній, аж ворушиться борода, наче од вітру. Хоч деньок був тихий, погідний, це уже десь під Спаса. Йон мені і одвічає стиха: "У тюрмі, дитино, пропадав я, у тюрмі". — "А що ви тамочки стольки часу робили?" Крилас подумав-подумав і каже: "Бога навпомацки шукав, дитино, Бога…" Се я добренно запам'ятала, бо ані від кого чогось такого не чула, тади і згадувать Бога не можна було, одмінила його влада більшовицька, і ми — боялися. А ще ж хто в галіфе, як мій чоловік, таким і не перехрестися. Я ж візьми і бовкни язиком своїм дурним: "Хіба ж у тюрмі ікони, якщо людям і по хатах заборонено?" Тут йон і одвічає: "Бог, дитинко, не на іконах, Бог — у серці та розумі людяцькім, отам-бо я його і шукав". А про що йон казав — навпомацки, сього я так і не втямила розумом своїм женським.

Бо се не про ікони йон гомонів. За ікони, церкви та попів ніколи Крилас вельми не хапався, се я знаю достеменно, а не з чужих оповідок. Відколи мій Гнаток опартіївся, а йому по роботі сеє належало, у комнезамі віжкував, став йон на ікони вовком дивитися. Але — мовчав. Аж ось йому і кажуть, такеє врем'я прийшло: "Нема Бога, і не треба Бог робітничо-селянським масам!" Дак йон прибіг додому із зборів тих, на цурки ікони та іконостас порубав, у порозі, і в піч палаючу кинув. Хоч я ридала, не знаю як, за руки його хапала, просила-молила такого не робить. Тади — і дзвони з церкви поскидали, а з церкви — сільбуд зробили і самого священика, який і наших батьків ще хрестив, так давно у нас служив, кудись поділи. А я з дитинства сильно богобоязненна була, такою мене матка моя ростила. Коли ж ото і голодуха тая по людську жисть прийшла, скубла людяк Краю, наче траву. Бреду якось вулицею, ледве ногами соваю, бо хоч мій і терся, в галіфе шерстянім, коло верхів сільських, а — дуже правильний, сознательний був, не хотів анізвідки потяжки мати. Не вмирали ми, правда, з голоду, але тугенько було і нам. А Крилас на моріжку коло свого двору сидить, травичку щипає, немов гусак, і — до рота несе. А сам — худющий зробився, немов скіпка. Заплакала я та й кажу: "Се, дядьку Матвію, Бог нас карає за теє. що дозволили ми образами Його у печах наших хат топити. І в церквах наших не правиться, танці-гранці у церквах нова влада завела. І святих отців наших ми на заклання дияволові віддали". А Крилас і одвічає мені, йон усіх людяк сиберізьких із голосу пізнавав, і старих, і малих: "Не переймайся, Параско, тим сильно, бо не то Бог, що на дошці рукою п'яненького богомаза намальований, а то Бог, що — у серці твоїм. І церкви, і ікони, і попи жирні — усе це земне, тлінне. Хіба твій Гнаток не служив у попа змалечку за штани полотняні і ложку їдва, хіба не йому піп шмат чуба вирвав, коли попова корова у болоті вгрузла? Усе сеє — на моїй пам'яті. Бог — не лякачка, яким Його церковники зробили, і не мститиметься Він людям за теє, що партійці та комсосмольці з образами виробляють. Бачите, і в голодуху не вельми вони бідують, п'янствують та жирують по закутках і кущах, по куль люди навколо мруть. Бог — се любов і справедливість, і плаче Йон слізьми кривавими разом із людьми над бідуваннями нашими земними". Про що-бо йон усе теє гомонів, я не дуже розуміла, тольки у пам'ять слова Криласа вклалися, докуль і житиму. А все ж легшей мені на душі зробилося, бо я Бога у душі своїй берегла, хоч ікони, перед якими ще дід і баба і матка родна колінкували, попелом у печі стали. А потім якось так, що я довгенно із Криласом не гомоніла, жили ми по різних кутках села, стрінешся було коло лавки, привітаєшся до сліпого та й далі побігла. Чула тольки, що йон із начальниками заївся, у тюрмі вошей годував, а чого, за віщо, за які гріхи перед більшовицькою владою — не вельми я і допитувалася. Кожному своє, менше знаєш — довше проживеш. Тади так воно було. Гнаток мій комірникував у колгоспі, було у нас що їсти і пити, слава Богу, мені йон справку роздобув, за півкабанчика, у районі, що болесті мої внутрішні не дозволяють мені на колгоспні роботи ходити, то я болєй домувала, дєтву нашу до толку доводячи. А се уже сяя війна, із німцями, почалася. Гнаток трохи повоював, в оточення потрапив та й повернувся лісами, болотами додому. І старався йон болєй у хаті сидіти, аби пересидіти лиху годину, а мене на сходи сільські посилав, щоб знать, що воно у селі робиться. І чула я своїми вухами, як Крилас коло зборні припівки різні на поліцаїв та старосту наспівував, як рансй — на більшовиків. А ше йон казав людям, які не боялися слухати, що Гітлер і Сталін — однак! супостати, горе роду людського, але, мовляв, самі ми їх. виродків, і сотворили, зі зла у душах наших вони збиті, як онуки — із овечої шерсті. Се усеньке я своїми вухами чула. А як колючки Криласові до самого нутра старосту дістали, йон старчака — на підводу і відправив до мньовської в'язні, у супроводі двох поліцаїв. І знову якийсь час нічого я про Криласа не чула. Аж туточки і за колишніх партійців німці узялися, зібрали їх, як овечок, в управі, за списками, старостою складеними, машину із солдатами підігнали та й одтарабанили усіх до мньовської тгоряги. Дак їх там, бідненьких, ще місяців зо два тримали, а тади у яр вивезли і постріляли. І Гнатка мого — теж. хай земелька йому пухом. Але ще йон у тюрмі бідував, і я через деньок — та й біжу у Мньов, з передачею. Одного дня дивлюся — сидить Крилас під стіною тюрми. Я подрастувалася, він одразу і пізнав мене із голосу: "Ага, се ти, Парасочко. Не захотіли німчики далєй сліпого годувать тюремною баландою, та й тісно у камерах стало, одпустили мене, старчака, на усі чотири сторони. Як вертатимеш у Сиберіж, візьми мене на причіп, бо сам я стежки не знайду, душа моя видющою стала, очі ж як були темні, темними і зосталися". Дак у Сиберіж разом того дня верталися. Я — іду та плачу, за Гнатком своїм, бо вже мені серце віщувало, що одгаліфетив йон своє, не вийти йому живим із тюрми, німці лютували, уже на сході — погримувало. А Крилас і гомонить до мене: "Плач, молодице, плач. Досюль була ти серед тих небагатьох, що скакали, покуль інші — плакали. А ми усі перебуваємо у пеклі земнім, і дивно мені із людяки, яка у сім пеклі земнім — не плаче гіркими слізьми". — "А де ж тади рай, діду, і чи єстяка рай деся?" — запитала крізь сльози.