Втеча від себе - Самчук Улас
А це значило, що він належить до інших урядів, де він одразу відчув і інший клімат. Його питали, хто йому і яким правом, ту книжку видав, на що Іван відповів, що там написано. Така відповідь, видно, їм не сподобалась, їх тон міняється, йому вказують на останню сторінку тієї самої книжки і питають загрозливо; — Чи ти бачив, що тут написано? — Іван не відповів. Сказати по правді, він не дуже тим цікавився. — Тут написано, — казали вони, — що коли дані тут подані не відповідают правді, це значить Urkundenfälschung,*( * Підробка документу.) тим самим strafbar,**( ** Каральне.) параграф 267 RSTGB. Іван здивований, він хоті сказати, що зроблено це не з його вини, що він також людина і, що його бажання бачитись з дочкою, ніякий не злочин... Це їх зірвало. — Людина? Кажеш — людина?—• питали вони тоном повним сарказму і один з них, невисокого росту, репаного, ластовинястого лиця, встав з свого засидженого місця, повільно підійшов до Івана спокійно вдарив його по морді. І опісля задзвонив телефоном.
Івана вдарено не рукою того паскудника, в тій його рудій уніформі, його вдарено громом серед ясного неба. У ньому затремтів кожний нерв. Він ледве втримався, що не кинутись на ту уніформу і розірвати її на шмаття; сильний, внутрішній викрик стримав його від такого відруху, він лиш занімів, опустив голову, закрив очі і так хвилину простояв. А ще за хвилину, увійшов дебелий козарлюга у землисто-зеленкавій уніформі, який кивнув на Івана головою і буркнув; — Ком. — Іван забрав свої валізи і пішов за тим "ком".
Ось таким чином Івана не стало, ось за таких умов він "зник". За дротами табору з титулом Бухенвальд, сім кілометрів на південний схід від Ваймару, здається, перед самим 1945-им Новим роком, він цього вже й сам не гаразд пам'ятає, його дні загубилися, його свідомість затьмарилась... Не зовсім ясно, що з ним і опісля ділось, його до нага роздягали, гнали під душ, нарядили в одежину синьо-білих пасмужин з червоним на ній трикутником позначеним цифрою і літерою V в його центрі.
В такому преображенню Іван опинився в півтемному просторі довгого проходу, по боках якого стояли ряд трьохповерхових споруд до спання. Був вечір, клались спати, багато рейваху. Іванові треба добратися до лігва третього поверху призначеного для двох. Ніякого мощення, голі дошки, у Івана одно лиш бажання — дістатись на ту висоту і лягти. Він втомлений. Він ледве на ногах... Біля нього говорять, біля нього штовхаються —— дарма, ніякого враження, він збирається по драбинці під стелю, як був, валиться до лігва і зникає.
Була це ніч? Година? Чи одна мить? Враз різкий викрик — Авштеен! Івана штовхнуто під бік, з лігва валяться постаті, викрики, лайка, все біжить. До лятрини, що в кінці бараку, до виходу надвір, а там черга, ніч, горять ліхтарі, щось з неба падає, роздають їжу, Іван дістав посудину, черпак чорної рідини, шматок хліба... Але не встиг він цього проковтнути, як знов гаркнуло: — Айнтретен! — Формувались шереги, почалась перевірка. Achtung! Einhaken Stillgestanden! Ochsen — marsch! Links! Links! Links! *( * Струнко! Зімкнись! Стояти тихо! Воли — марш! Ліва, ліва, ліва!) Шерегами по п'ять, побравшись під руки, в'язні вибивають крок, їх взуття з дерев'яними підошвами кляпотить по камінню, у брамі ляґерфюрер нотує шереги, дорогою здовж, з автоматами, ліхтарками й собаками османи, їх напрям каміноломні в лісі два кілометри до сходу. В сумерку світанку повільно посувається колона темних постатей, притишений гамір, викрики османів, гавкіт собак.
По якійсь пів годині, колона на місці, величезна яма, стоси каменю... П'ять годин ранку. Робота починається. О дев'ятій — п'ятнадцять хвилин перерва. Цивільні й капи п'ють каву, їдять бутерброди, в'язні, хто де може, падають, куняють, більше нічого їм не належиться... А там знов команда, знов праця до години дванадцятої. Годин обіду. Обідрані фігури збиваються в черги. Дістають черпак вивару брукви, бадилля шпінаку, у роті гірко, на зубах пісок. До шостої вечора праця, а там збірка. Для бадьорости кожний має взяти, не менше восьми кілограмів, камінь. Чергова перевірка, команда, вимарш. При наближенню до табору команда — піднести голову, парадний крок. Збоку, в парадній уніформі оркестра — синій мундир, червоні штани, золоті лямпаси і звуки маршу. Колодки в'язнів вибивають крок, їх зір до ліва, у брамі перевірка, за брамою — стій! Струнко! Ще раз перевірка. Деякі не видержують, тут же падають і лишаються під ногами. — Mutze! — падає команда. Колона віддає честь.
— Аб! — гаркнув той самий голос. В'язні зривають з голів берети і вдаряють ними себе по рамені. Провідник здає рапорт — живих, мертвих, хворих, караних, комендант табору це приймає, обходить шереги, кидає погляд на мертвих і о годині десятій, перевірка кінчається.
А там, нарешті, вечеря, та сама, що й в обід, бурда з додатком шматка хліба, об одинадцятій кінець, "абтретен", спати... До третьої години ночі.
Для Івана такий режим значить кінець, з цим він не зможе дати ради, він невправлений, затяжкий, застарий... За один перший день він дістав кілька палиць. Вантажити весь день, на холоді, в голоді, каміння, це не для нього, цей перший день він ще видержав, але що далі. Впасти під ноги... Це значить ґазовня. Там он у віддалі з рудо цегли барак з високим димарем, з якого раз-у-раз рине в небо чорний дим зі сильним згаром паленого тіла, то то внизу, мов стоса дров, видніє купа трупів, що їх звозять вантажниками з різних філіялок бухенвальдського царства. Потрапити до того... Лишень впади, не виконай норми, вияви спротив... За кілька годин, з тебе лиш горстка попелу, яку, разом з іншими, викинуть десь, я погній.
Іван це тут побачив і збагнув... Перед ним ділема: здатись, а чи ще змагатися? Не має часу про це думати, там де була його думка, там тепер лиш голод і втома... Але це вже щось, як останні місяці, можливо навіть тижні, цієї доби, назовні, раз-у-раз, зривається розпачливий крик сирен, там то там зриваються вибухи і це підбадьорює, надає сили, до того, там десь в тому он просторі, Віра і, можливо, вона не в кращому стані, ніж він тут, тому, як не видержати. Це понад силу, але треба... Жий, тримайся, рухайся... Іван щодня бачить, як он падають... Деякі навіть пробують тікати... При рапорті, на очах цілого табору, їх урочисто вітають, або прикінчують ударами залізної палиці. Ні і ні! Це вихід не його вихід, він мусить шукати інший. У нього, наприклад, десь там аж дві валізи і одну з них йому таки пощастило дістати, а там же харчі. Половина з них пішло на хабар "капам", але решта на його "видержати". Пара кілограмів смальцю, певна кількість цукру і, навіть!... Господи Боже, Шинка! Справжнього австрійського виробу! Це тут скарб. Ховайсь з ним, ніто смерть. Але Іванові не першина, він ці радості пригадує ще з ГУЛАГ-ів. Знає, що воно й як воно. А додай до його бурди ґрам смальцю, до його чорного пійла ложечку цукру і це вже потуга. Можна навіть встояти на власних ногах, і навіть рухатись... Підносити брили каменя... Вибивати "твердий крок" перед брамою з написом: Arbeit macht Frei!*( *Праця дає виправдання, незалежність.)
До того, йому пощастило потрапити до команди направи наслідків бомбардування. Залізниці, будови видатних бонзів, підприємств. Після "штайбруху", це вже курорт. Вставання те саме, бурда та сама, але відпали марші, відпали парадні перевірки. На працю їхали потягом, працювали між звичайними людьми, інколи хтось подасть хліба, цигарку, цибулину. І лиш одно, при цьому, мучило Івана. Тут же поблизу десь Віра... Можливо, ось там або там, адреса згубилася, але село пам'ятає. Іноді, при зустрічі з цивільними людьми, Іван обережно питав, де тут такий Мелінґен. — О! Кілометрів сім... Вісім…Отуди — показували до сходу сонця. І траплялося, що він міг, з місця роботи, його бачити. Так воно дивно. Десяток років часу, тисячі кілометрів віддалення... І ці ос сім-вісім кілометрів... Треба видержати! Ще ось це один крок.
Минали і минали дні... Довгі, брутальні... Моторошно короткі ночі. Іван жив, і жив, і жив... Сам один у стовковиську десяток тисяч... Герметично замкнений, кам'яно непроникальний. І до певної міри, сильно зближений до себе самого, щось, ніби він доторкнувся щупками пальців найістотнішого в собі самому. На його пасьмужастій одежині, у червоному трикутнику, з лівого боку грудей, чітко вирізнялась латинська літера U. Спочатку, Іван не надавав цьому особливого значення, в його натурі не було нахилу до яких будь значків. Тут він міг бачити, У, і Р, і П, і... інші, і інші. Знаки, кольори. Чи варті вони уваги? Але йому помогло життя. Він помітив, що інші люди, такі самі, як і він з їх знаками, чомусь особливо його не люблять. Ба. Ненавидять. Більше. Готові його знищити. І особливо злобними проти нього літери Р і П. Що це за диво дивне? Здається, Іван вперше тут їх бачить і, здається, він не зробив їм чого будь злого. Але т літери, здається, і не шукають якоїсь для цього причини, вони просто ненавидять. Літера У, на їх думку, не має права існування... Просто тому, що вони У. Цього їм досить. Вони провокують, вони нападають, вони калічать, вони вбивають. Іван мав можливість бачити, що вони знищили десятки своїх товаришів, на грудях яких було т саме У. Він також помітив, що люди цієї літери почали гуртуватися, творити об'єднання. А що їх було тут багато, у деяких відділах, більшість, вони почали забирати в свої руки службові функції, від яких походила влада, триматися разом, відбивати спільними силами напади. Що Іван залишився живим, це він завдячує саме тим з'єднанням. Одного разу, перед сном, до Івана підійшов оди такий з літерою Р. — Ей, ти У! Почему ти такой ґордий? — запитав він злобно. — Нє твайо, канєчно, ето дєло, — відповів спокійно Іван. — Аха! Панімаю. Пан українєц! Нічево, нічево! Поскрєбьом! — манерно відповів той і відійшов.
Іван бачив, що з цього може вийти щось недобре, але не думав, що аж так недобре, бо не встиг він повернутися, щоб вилізти на драбинку свого лігва, як на нього накинуто якусь ряднину і на голову посипались удари. Іван опинився на долівці, удари сипались далі, але в цю саму мить зчинився більший рейвах, удари сипались сюди й туди, появився "кап", напасники розбіглися, Іван підносять з долівки, з його обличчя сочиться кров, "кап", його ж таки мовою, каже перейти йому ось туди і вказав на протилежне місце бараку.
