Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Але ваша злість несита

Злом платить найліпшу річ.

Раз ото степами йшли ви,

Голод мучив вас страшливий,

Хоч коліна власні їж!

Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»

Їде шляхом хлоп до міста,

З рибою на торг, мабуть.

«Гей,- Лис каже,- мисль щаслива!

Брате, буде нам пожива,

Лиш гляди та мудрий будь!»

Скочив Лис з одного маху,

Бач, і впав посеред шляху,

Мов здохлий, простяг лапки.

І лежить отак простертий -

Він же ж міг пожити смерти

Від мужицької руки!

Хлоп над'їхав - що за диво!

З воза зліз, за камінь живо,

Щоб його добити там.

Далі бачить - він не диха!

«От мій зиск,- промовив стиха,-

На клапаню буде блам».

Взяв Микиту за хвостину

Та й на віз між рибу кинув,

Сів і їде в божий час.

А Микита, той проноза,

Ну ж метати риби з воза,

В кадці лиш лишився квас.

Риб не стало, Лис мій в ноги!

Здибав Вовка край дороги,-

Той остатню Щуку мне.

«Ну-бо, брате Миколайку,

Ти лишив для мене пайку?

Погодуй тепер мене!»

«О,- говорить Вовк Неситий,-

Осьде пай твій знаменитий!

На, смакуй, та не вдавись!»

І - зміркуй безодню злості! -

Дав йому лиш самі ості

З риб, що вкрав так сміло Лис!

А для Зайця річ нелюба,

Що надрав учитель чуба?

Ніби нас не драли всіх?

Хто ж то бачив, щоб наука

Йшла до голови без бука?

Се розмазувать - лиш сміх.

А той Цуцик, Гектор куций,

Сам спіймавсь на своїй штуці!

Кіт Мурлика нам сказав:

«Ковбасу ту знакомиту,

За що скаржить він Микиту,

Сам він у Мурлики вкрав.

Мій братанок - муж побожний.

Всякий проступок безбожний

Є для нього наче хрін.

Ось вже цілий рік минає,

Як твердий все піст тримає,

Не бере в рот м'яса він.

Я вже сам не раз журився,

Що так голодом зморився…» -

Тут урвав нараз Бабай,-

Бач, кумпанія чимала

Бог зна звідки причвалала

З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде,

За ним по два у ряд іде,

Носять мари на плечах:

А на марах Курка лежить,

За марами весь рід біжить -

Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським

Крикнув тенором лицарським:

«Милосердя, царю мій!

Вся надія наша вбита!

А убійця - Лис Микита!

Най нас суд розсудить твій.

Ми в монастирі святому

Проживали й зла нікому

Не чинили. Та не раз

Бачив я, що попід брами

Лис мишкує,- все за нами

Своїм хижим оком пас.

Я сі штуки добре знаю,

Своїм дітям повідаю:

«Стережіться, крий вас біг!

В ліс мені не вибігати,

Бо там ворог наш зубатий,

Він життя вас збавить всіх».

Аж тут раз стук-стук до брами:

В волосянці перед нами

Став Микита, як монах,

Повітав нас благодаттю

І з цісарською печаттю

Лист отвертий мав в руках.

«Ось вам,- каже,- лист безпеки!

Каже цар, щоб відтеперки

Між звірами був спокій,

Щоб братався Вовк з Вівцями

І щоб я навіки з вами

Був як друг, як брат, як свій!

Бач, пустинником я стався

І від м'яса відцурався,

Їм лиш зілля й дикий мід.

Мир вам, діти! Жийте з богом!»

І, вклонившись за порогом,

Він пішов собі у світ.

«Ну,- тут дітям я говорю,-

Воля, діти! Можна з двору

Нам по стернях погулять!»

Радість, втіха, спів між нами!

Всі ми рушили до брами,-

Та не всім прийшлось вертать.

Лиш ми вийшли,- гульк, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап мою дочку!

Я як крикну: «Кукареко!»

Але він вже був далеко,

Вже сховався у ліску.

Я кричу, мов в дзвони дзвоню…

Вірні пси за ним в погоню

Кинулись - та, боже мій! -

Принесли лиш труп бездушний!..

Так той злодій непослушний

Зневажає наказ твій!»

Цар сказав: «А що, Бабає?

Дуже острий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам,

Як то він спасає душу!

Ні, кінець зробити мушу

Всім подібним хапунам!»

І Медведя зве, Бурмила:

«Як тобі в нас ласка мила,

Друже, меч свій прив'яжи,

Йдти до Лиса,- най, мосьпане,

Зараз тут на суд мій стане,-

Строго-строго накажи!

А вважай на ту падлюку,

Щоб не вдрав яку він штуку,

Бо то, брате, хитрий звір!» -

«Що, мене б він смів дурити?»

Закричав Медвідь сердитий

Та й потяг в Микитин двір.

Гей, хто в лісі не буває,

Той не бачив, той не знає,

Як Микита Лис жиє.

Лисовичі - славний замок.

Не один там хід і ганок,

Ям, скриток чимало є.

Лис Микита в своїй буді

Спочива собі по труді,

Аж нараз почув: стук, стук!

Глянув - ой, небесна сило!

Аж се сам Медвідь Бурмило,

А в руках страшенний бук.

«Гей, Микито! Де він, ланець?

Вилізай! Ось я, післанець

Від саміського царя!

Наробив ти зла багато,

Злий на тебе Лев, наш тато,-

То й спокутувать пора!

Кличе цар тебе на суд:

«Най мені явиться