Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Перше — щоб на моє місце став і пішов далі син Лесь, який учиться у Львівському художньому училищі. Друге — щоб я міг створити музей Ярослава Пстрака. Чоловік цей заслужив, щоб до нього не заростала стежка.

...Сів, отже, горобець на залізну стіну та й мовить Онисії:

— Матуся твоя дізналася від відунів, що перемогти Змія можна тільки силою отчої землі... а сила земна таїться в цьому зеренці,— і горобець, сіра непоказна пташка, яка ніколи, навіть у найпекучіші морози й віхоли, не покидає рідної землі (може, й тому обрала його Онисина мати на вістуна?), поклав перед дівчиною дрібну, як мачинка, насінину.— Будемо ми, пташки, з рідної землі на твою голу голизну насіннячко носити, будемо кам'яну гору ним засівати — вродиться зілля, зілля вродиться — підеш, Онисіє, серпом зілля жати, зілля пожнеш і у валок покладеш — сонечко пригріє, зілля запахне Дністром, полем житнім, лугами, зарінками, городами і весями — і не витерпить Змій, що звик із правіку жити на голому камені, духу земного, живого. Не спопелить він цей дух ні сірчаним вогнем, не заб'є смородом, не потопче пазуриськами, бо кам'яна гора живлющим духом пройметься до самих надр, і зазеленіє залізний твій мур хмелем і виноградом, а поміж золотим пруттям твоєї клітки виростуть мальви.

Так воно й сталося, як переповідала сіра пташка. Пропав — згинув, здимів Змій, мовби його ніколи й не було, не мав Змій сили противитися буйним сокам землі, що нуртують у корінні, в стеблі, в стовбурі, в гіллі; вернулася Онисія до Галича на ясні зорі, на тихі плеса.

...А художник день при дні ходить за плугом, навкруж жита шумлять, височіють гори, гойдаються на вітрах праліси, дзвенять високовольтні лінії передач...

Земле рідна, як тебе не любити, як тобі не співати співанок!..

ПТАХА, ЩО ОБПІКАЄ ДОЛОНІ

Птаха літала колами...

Я знаю, що вона літає колами, що вона десь близько, десь тут... десь там... досить простягнути руку — і торкнешся її крила; птаха літає колами, а я думаю; яка вона? Велика чи мала? Яке їй дали ім'я? Яке в неї пір'ячко — зелене, червоне, жовте? Тепер пішла мода на синіх птахів... їх підгодовують у книжках, співанках, на картинах і на сценах театрів; сині птахи походжають бундючно й нелякливо, як розпещені міські голуби, й через те втратили свою таємничість.

А птаха, що літає колами, поки що не розгадана. Вона, як вода, як вогонь, як велика таємниця, і я чомусь боюся, що навіть людина, яка обпікає об неї долоні, й та, мабуть, не зуміла б її ані описати, ані намалювати, ані вирізьбити чи виліпити.

І це, вочевидь, добре. В мистецтві нема гіршої біди, аніж птахи, котрі з незбагненної таїни переродилися у банальних гусаків.

Це була марна, як мені здавалося, робота.

Я гортав сторінки останнього, шостого тому "Історії українського мистецтва", який з'явився друком десять років тому, але на прізвище Мар'яна Гнатовича Тарнавського, бодай не маленьку згадку про нього, так і не натрапив. Це було майже неймовірно: мистецтво гутного скла на Україні в наші дні розвивається, здобуває голосну популярність, переважно у Львові, а точніше — на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, тут і виросли майстри, які сьогодні в республіці, у Союзі і в цілому світі гідно репрезентують цю галузь декоративно-ужиткового мистецтва,— Мечислав Антонович Павловський, його колега Йосип Павлович Гулянський, за ними торували дорогу в гутництві Богдан Олександрович Валько та Петро Карпович Думич. Упритул, слід у слід за ними йде Мар'ян Тарнавський, той самий Тарнавський, про якого в "Історії українського мистецтва" не видрукувано жодного рядка.

У першу мить мені здалося, що це була чорна несправедливість. Я забув ту обставину, що згадані гутники вже давно зазнали смаку слави, а Мар'ян Гнатович щойно тоді намацував дорогу в життя. Іще йому птаха й не снилася, іще він працював у колгоспі, на залізниці, служив солдатом на Далекому Сході, учився в технікумі. Птаха літала навкруж нього колами, але кола були такі далекі й направду космічні, що думалося: ой, леле, ніколи вони не зустрінуться і не сяде йому птаха на плече.

Признаюся перед білим і чесним світом: цієї птахи я сам не вигадав.

Дванадцять років тому доля звела мене зі старим різьбярем, нині, на жаль, уже покійним; був це чоловік напрочуд працьовитий і статечний. Він різьбив шкатулки, тарелі й топірці, які потому з маркою косівської художньо-промислової фабрики "Гуцульщина" розходилися по всіх усюдах. У перше наше знайомство старий майстер показував свої витвори — ніби душу розкривав навстіж, хвалився також наборами гострих різців, розповідав про таємниці сушіння грушевого та яворового дерева. В другий чи третій мій приїзд у гори, пам'ятаю, я ненароком похвалив його вироби. Старий слухав мовчки, а сива його голова хилилася над верстатом, як важкий колос, аж поки не увірвався чоловікові терпець, і він вибухнув, гойкнув на мене:

— Та доста вже! Або ти, чоловіче з редакції, розумієшся на різьбленні, як вовк на звіздах, або глузуєш з мене, чого я собі в тебе не заслужив. Бо нібито не видно простим оком, що не Шкріблякова це робота, не Корпанюкова ані Мегеденюкова! Тоті роботи мають своє лице. А мої...— Він тримав у руках денце шкатулки, яке вистругував, і мені на мить здалося, що майстер вдарить ним об коліно й розколе на тріски. Однак старий не зробив цього, опанував себе, притих і вже мляво (гроза минулася) додав: — А мої вироби... то такі: трохи нахапано звідси, трохи звідти, є тут і зразки нашої фабрики, які мені дають. А я лише різьблю собі й'різьблю... і нічо' не видумую.

— Чого ж бо це ви так? — спитав я його.— Все життя різьбите й не думаєте?

Старий ствердно кивнув головою:

— Йо, ціле життя. Що ж тут нечуваного? Маю, прецінь, родину й мушу її годувати. Це я тепер отак виправдовую. А колись, як тільки-но брався до різьбярства, мені здавалося, що тут ось птаха надлетить, сяде на долоню, і долоня розів'ється, як дерево в лісі, зазеленіє, і тоді я все зможу.

Птаха є птахою, літає собі... а я її ціле життя ждав, і кликав її, і випрошував, але де... Вона до інших прилітала, а мене обминала, ніби мене хтось чорним словом закляв. Отак я й зостався до сивого волосся ремісником.

...Багато опісля я зустрічав людей, які мали певне відношення до мистецтва, та, на жаль, ніхто з них не сумнівався, чи, бува, не живе й не творить без тієї птахи, про яку мріяв старий різьбяр: одні не признавалися, що вони щось знають про птаху, бо їх називали б бездарами, другі, бідолахи, й не підозрівали, що десь тії птахи літають.

Оскільки за характером творчої діяльності Мар'яна Гнатовича Тарнавського називають гутником, то, очевидно, цікаво нам зазирнути в довідники, щоб дізнатися, як вони трактують назву "гута" і "гутник". Старі фоліанти у визначенні неточні й категоричні: "Гутами називають фабрики скла, мідяні, цинкові ливарні заводи, а також копальні вугілля". Сучасні довідники дещо звузили діяльність цих "універсальних" заводів: "В українській мові під назвою "гута" здавна позначають місце вироблення скла і скляних виробів, а пізніше — склоробний завод".

Скло на Україні любили, як кажуть, від "сотворення світу": на території республіки краєзнавці нарахували майже цілу сотню населених пунктів, які називаються то Гутами, то Гутиськами, то Гути-щами...

Якщо ми перегорнемо давніші й нові довідники, то дізнаємося, і що означає термін "гутне скло". Українська Радянська Енциклопедія по-енциклопедичному карбує коротко і ясно, що під гутним склом розуміємо вид декоративно-ужиткового мистецтва. "У вузькому значенні — скляні вироби, що набрали закінченого вигляду біля скловарної печі без додаткового оздоблення кольоровими смолами, грануванням, гравіруванням, позолотою та ін."

Може бути, що дехто спитає: дозвольте, а до якого виду мистецтва зачислимо чудові зразки українського гутництва XVII—XVIII століть — періоду найвищого його розвитку, які нерідко оздоблені не те що смолами, а й розмальовані олійними фарбами? Окремі гутні вироби прикрашені навіть гравіюванням.

Та це, зрештою, практикувалося колись. Теперішні гутні вироби, як пише львівська дослідниця скла Ф. Петрякова, не знають способів декорування. "їх звичайно не торкається ані гравіювальне коліщатко, ані пензель із рідким золотом чи фарбою. Вони декоруються, поки скло "живе", оскільки самий процес видування побудований на пластичності матеріалу, що остигає. Ліплення, витягування, згинання, кручення — ось що лежить в основі різноманітних прийомів обробки скла в гарячому вигляді".

Справді, як тут не обпекти долоні?

Колись Мар'ян Гнатович в одному інтерв'ю сказав:

— Завершальний процес творення задуманого відбувається безпосередньо біля скловарної печі. Ескізи, плани, малюнки — усе це покинуте в майстерні. Тут, біля вогню, ти залишаєшся сам на сам із склом, яке не вміє чекати. Вогонь, що кипить, теж вимагає від тебе вогню.

Багато разів я бував у гутному цеху Львівської скульптурно-керамічної фабрики, інколи не одну годину простоював біля дерев'яного помосту, на якому, немов на сцені, чаклували підсвічені вогнем склярі, але, мабуть, мої спостереження не були надто уважними, щоб я міг розповісти, як Мар'ян Гнатович Тарнавський виготовляє, скажімо, декоративний кухоль.

Та й чи можна про це оповісти?

Скажу лише, що в легкому синьому димку я бачив: точні вивірені рухи... скло — червоне, синє, прозоре оживало в руках майстрів... воно до певної хвилини було просто грудкою матеріалу, та заледве опинилося на кінці трубки майстра, в його цупких кліщах, і тоді воно починало дихати, прибирало форму... скло мовби зросталося з кліщами, робилося в'язким і слухняним, як віск,— майстер починав над ним панувати.

...Оце спробував описати момент творчості, дійство скляра і... відчуваю безсилля перед цим дійством, розумію приблизність своїх слів: невдачі, мабуть, зазнає кожний непосвячений, який хоче надто зблизька поглянути на птаху, що зветься музою. У склярів муза до того ж — гаряча.

Стало законом, що кожен, хто береться писати про художника, співака або ж письменника, неодмінно докопується до джерел творчості митця; такі пошуки, що повторюються, хтось назвав би схемою або й штампом, якби не одна обставина: дослідники психології творчості переконливо доводять, що край, де народився майбутній художник, його річки, трави, озера, зорі, ті люди, серед яких він зростав,— усе це не губиться, як підкова на дорозі, не пливе марно за водою, а десь у душі закарбовується, западає в її глибини, щоб потім стати поштовхом, вибухнути джерелом.

Я не був винятком і, правду кажучи, теж шукав заповітного джерела в біографії Мар'яна Гнатовича...