Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Треба було ще й збагнути: чому саме він такий, а не інакший?

І мій задум, як голуб, злітав з білого паперу кудись попід хмари, там голуб кружляв, а може, він сидів на старих кленах навпроти Картинної галереї і прислухався, поки не задзвонить у кабінеті Возницького телефон, поки Борис Григорович сам не "розкриється" з тими його безконечно щедрими днями віддачі боргів...

О ні, неправда, що натхнення зайве, коли пишеться проза, а тим більше проза про конкретну людину. Скажіть мені, чого вартий прозаїк без голуба?..

Дивуюся, чому до цього часу ніхто з львівських художників, із численних його колег не намалював його портрета. Була б це, мабуть, нелегка робота.

Зовні Возницький М'ЯКИЙ; лагідний, розмовляє неголосно, рухи плавні. Тонкі риси продовгуватого обличчя, великі залисини і якась несмілива усмішка під чорним вусом. Очі теж усміхаються...

Це лише кілька мазків до суто зовнішнього портрета, а точніше — до фотографії. Коли ж ненароком заглянеш глибше в його очі, то відчуваєш, що за милою і лагідною усмішкою, як за вимережаною фіранкою, безперервно б'ється і нуртує думка, упертий характер... вольовий характер, що сидить у ньому приховано, у глибинах.

— Чим я вас зацікавив... чим я взагалі можу бути цікавим для людей? — спитав він, ніяковіючи.— Я ж бо не митець, творчість якого треба популяризувати... треба, щоб митця — актора, художника, співака, письменника — люди знали, і коли він цього заслуговує, то щоб любили. Любов, я вам скажу, до багато дечого зобов'язує. Як і слава. А я — звичайний директор...

Я слухав його і в думці підрахував: є в мене п'ять чи шість знайомих директорів музеїв. Усі вони, очевидно, теж хороші люди і добрі директори, які сумлінно виконують свої службові обов'язки. А все ж Борис Григорович чимсь від них відрізняється. Стилем керівництва? Умінням бути приємним людям? Це, мабуть, теж важливо. А ще важливіше, що він уміє і любить працювати. Його життя тільки в тому, що він робить. Щось особисте, просто по-людському корисливе, здається, його ніби й не стосується, він мовби стоїть на цьому березі, а житейське й не завжди дрібне — на тому березі далекому.

Так принаймні мені здається.

Він вибачливо всміхається.

— Ну-ну,— каже,— хто про Возницького бозна-що подумає. Але попри все,— Борис Григорович замислюється і аж згодом доказує,— але попри все... маєш-бо повсякчасно справу з мистецтвом. Ним захоплюєшся, ним живеш і все думаєш, як би більше залучити до нього людей... як би людей здивувати й полонити цією великою силою, що зветься красою. Ну, а "помолившись" мистецтву, я вертався на грішну землю. Ось конче треба розширити площу Галереї, бо запасники тріщать... найкоштовніші скарби, як кажуть хранителі, блякнуть, якщо їх не оглядає, якщо ними не милується людське око. Знову пишу листа, куди треба, і прошу: прилучіть до Галереї кілька житлових приміщень на вулиці Коперника аж до теперішнього Палацу урочистих подій. Могли б хоч трохи вільніше дихнути...

— Обіцяли? — питаю.

— Та обіцяли. Але ніби я не розумію, як це важко вилучити для Галереї кілька помешкань. Я все розумію... а все ж Галерею треба розширювати.

...Уперше, здається, це було сім років тому. Я побачив його в Галереї з ломом у руках. Був увесь запилений вапном. Вибачався і пояснював, що з кількома робітниками щось там переробляє на сходах. Подав мені тверду, наче витесану з мореного дуба, руку.

Хтось мудро сказав:

— Хочеш збагнути людину — зазирни, як у вікно, у її дитинство. Там початок початків.

Якось я спробував скористатися з цієї мудрої поради й помандрував волинським краєм ген-ген попід оспіване Гоголем Дубно, а там повернув у його, Возницького, рідне село Нагірне, котре в часи його дитинства і юності називалося Ульбаровом. Тут, де упереміш з корінними волиняками жили також чехи, він ріс. Я не знаходив у рідних його околицях чогось особливого, такого, що спонукувало б його все життя шукати красу. Село як село, ніяких тобі особливих пейзажів, і ніяких у його дитинстві я не знаходив вимріяних доріг до золотих стовпів, що підпирають небо... Дід Георгій, старий материн батько, який усеньке життя працював на залізниці й там набрався практичності й цупкості, бувало, навчав:

— Ви Бориска до десятинок, до земельки пісної не туліть, хай ногами в землю по коліна не западається і корінням хай до неї не приростає. Дайте йому в руки ремісницький фах, буде його рука, як чародійна калитка: злотий узяв, два стало на місце... Отак... А земелька від нього не втече.

Практичний був у житті дід Георгій Мастерчук.

Тому й починав Борис Григорович науку в Рівному в тому училищі, де готували... дорожніх майстрів.

Ходить, кружляє по кабінету. Тема його зацікавила, вона належить до актуальної тепер науки, що зветься психологією творчості. І йому, як мистецтвознавцеві, варто над цим подумати.

Справді ж бо: чи споглядання краси викликає у серці потребу творчості, потребу спілкування з красою? Пишуть часто про Покуття, про це, мовляв, сама земля, красою розквітла по вінця, народжує митців, щоб вони, митці, її красу оспівували. Ця благодатна земля дала В. Стефаника, М. Черемшину, Л. Мартовича, П. Козланю-ка, М. Ірчана, Д. Павличка...

Але ж... хто сказав, що так буває завжди? Хіба часом не досить для того, щоб людину схвилювати, пронизати щемливим болем, виповнити радістю, краплини роси на житньому колоску, що половіє, хіба не досить торкнутися срібних струн бабиного літа на стернищі?..

Краса існує повсюдно, її треба вміти бачити. Так?

Поки він ріс у своєму волинському Ульбарові, поки ходив до школи, поки дід Георгій з мамою уготовляли йому прибуткові ремесла, в одному з львівських музеїв відвідувачів дивував шедевр українського малярства XVII—XVIII століть — Богородчанський іконостас, котрий після шестирічного перебування у Відні на початку двадцятих років повернувся додому як визнаний у світовому мистецтві твір.

Возницький ще нічого про цей іконостас не знав, не чув він також, що жив колись на світі "недостойний ієромонах Йов Кондзеле-вич" — автор цього шедевру. Зрештою, у ті часи мистецтвознавці палко сперечалися: чи був Кондзелевич автором, а чи тільки реставратором іконостаса. Причиною суперечки стало припущення Владислава Дзедушицького, який, до речі, був першовідкривачем іконостаса. Мандруючи влітку 1880 року по селах і містечках тогочасної Галичини, він несподівано натрапив у містечку Богородчанах на Станіславщині (тепер Ївано-Франківщина) на дивної і незбагненної краси старі образи іконостаса. Обличчя святих, як живі, очі їх уважні, пильні, фарби були чисті, ясні, мовби Дзедушицький дивився не у глиб століть, а в криницю чистої води. На одній з рам дослідник знайшов напис "ЙОВ, 1698 року", а на іконі "Вознесіння" це ім'я розшифровувалося повністю: "Недостойний ієромонах Йов Кондзелевич, законник Білостоцького монастиря, рукою власною зробив у березні 1705 року".

Рукою власною?

А може, не власною?

Може...

Дзедушицький, цей мудрий і прискіпливий мистецтвознавець, з'ясував, що іконостас потрапив до Богородчан із Скита Манявського, який був закритий австрійськими властями наприкінці XVIII століття: Дзедушицький навіть їздив до Маняви — це зовсім недалеко від Богородчан, за Солотвикою. Блукав він тоді серед кам'яних руїн, сидів над річкою, в якій вода чиста, мов сльоза. Кладовище монастиря поросло лісом, що, як джунглі, наступав на цю колишню останню цитадель православ'я у Галичині з усіх боків. "Тут справді можна було малювати лише шедеври... тут вода, як срібло, тут вітри, як органи, тут..."

Але навіть мудрий Дзедушицький не міг вище себе скочити: був поляком і в дослідженні своєму про Богородчанський іконостас написав, що, мабуть, малював його невідомий польський майстер, а вже русин Кондзелевич опісля реставрував мальоване.

А старий окрадений Йов мовчав.

Якоїсь неділі Возницький прийшов до мене додому. Падав, пам'ятаю, дощ. Директор Галереї скинув плащ і добув з кишені складений учетверо полотняний мішок.

— Я за Саваофом,— пояснив коротко.

Саваоф — різьба по дереву: давній різьбяр прагнув створити образ Бога-Вседержителя, а насправді вдався кремезний кметь-бойко. Різьбу подарував мені знайомий учитель з Івано-Франківщини. Походить вона з церкви святого Миколая — цікавої пам'ятки бойківської архітектури XVII століття, яка до середини 50-х років стояла посеред містечка Долини. А потім — завалилася...

— Я читав про цю архітектурну пам'ятку... а ви мимохіть колись проговорилися про те, що маєте Саваофа з Долини...— упівголоса говорив Возницький.

Справді, я обіцяв віддати Саваофа до Картинної галереї, але все не міг вибрати на це часу. Аж тут з'явився сам директор. Директор з мішком?

Очевидно, через те, що тоді я ще мало знав Возницького, мене трохи здивувало не так нетерпіння (це було мені знайоме), як отой полотняний мішок. Міг же директор прислати когось іншого.

— Хіба це, зрештою, має якесь принципове значення? — спитав він.— Я надаю значення лише тому, що сьогодні Галерея збагатиться ще на одну цікаву різьбу. А збагачувати Галерею — прямий директорський обов'язок. Що може бути вище від цього?

Ну й що ти йому на це скажеш?

Що правда, то правда: про митця писати легше, ніж про того, хто творчість цього митця досліджує. Віками складалося уявлення, що художники сплять з музами, а поети щоранку виводять прогулятися на росу своїх прудких Пегасів. Дослідники ж мистецтва, як відомо, не роблять ні першого, ні другого, а тільки підглядають, коли до митця приходить натхнення, "реєструють", коли муза його зраджує, сигналізують, коли поетичні Пегаси "гублять підкови" й починають тоді шкутильгати всі чотири босі ноги.

Трапляються мистецтвознавці іншого гатунку. Історія мистецтва знає випадки, коли часом оті прозаїчні реєстратори і коментатори стають на чолі всього мистецького і карбують закони для життя і добра того ж мистецтва. Згадаймо Стасова в російській культурі.

Складається враження, що Йов Кондзелевич навмисне залишався загадкою протягом довгих десятиліть, очікуючи свого відкривача: старий майстро тінню блукав давніми стежками й старанно маскував свої сліди і твори, присипаючи їх пилом забуття. Він, певно, думав, що ім'я творця полотен не має особливого значення ні для історії, ні для людей, для яких він творив.