Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Художник стоїть за мольбертом, його не цікавить моя присутність, і я з цього користа-юся: переставляю вже знайомі і нові його картини, копаюся у стосах ескізів, гортаю аркуші альбомів. І можна тільки дивуватися широті його зацікавлень: Карпати, Львів, Ленінград, Москва, Новгород, Псков, а далі — Югославія, Словаччина, Угорщина, Австрія, далека, як казка, біла й різнокольорова Індія, і... Крилос; рідний Крилос — це мовби центр сходженої і з'їждженої землі, у Крилосі мовби зосереджена уся земна краса.

— Колись один критик звинувачував мене в смертних гріхах за те, що я нібито прив'язаний до Крилоса, як до воза; я обіймаю світ і людей... але є в тому світі мсце, до якого я повертаюсь після всіх земних доріг, щоб напитися води і надихатися травами.

Михайло Фіголь за двадцять п'ять років творчої діяльності устиг зробити дуже багато: десятки й десятки живописних полотен, що їх закупили музеї Москви, Києва, Львова, Івано-Франківська. Портрет Василя Стефаника, який у сторічний ювілей письменника був подарований Спілкою письменників України польському місту Кракову, теж, до речі, належить, пензлеві Михайла Павловича. Його монумевітально-декоративні панно, вітражі, настінні розписи, роботи в кераміці, кольоровому цементі можна побачити в багатьох містах і містечках Прикарпаття. Про розмах творчої діяльності митця свідчить хоч би й той факт, що, починаючи з 1954 року, Фіголь брав участь майже в шістдесяти різних художніх виставках.

— Однак це не означає, що ви напишете про мого тата: "Він великий художник"? — лукаво запитує мене Фіголева донька Ксеня, студентка Львівської консерваторії. Ксеня вміє "серйозно жартувати", я це знаю і знаю також, що для неї на світі нема, мабуть, більшого авторитету й більшого митця, аніж рідний батько.

— Ні, я таке не напишу,— відповідаю дівчині.— Величину митця часто визначають не його сучасники. Та я впевнений, що без творчості Михайла Павловича світ на Прикарпатті був би біднішим. А це, Ксеню, щось та значить.

Дослідники творчості М, П. Фіголя пишуть:

"Художник постійно себе шукає. Від тонального живопису він переходить до декоративного розуміння картинної площини, контурної характеристики форми та перспективних планів, виразних і дзвінких співставлень, чистих яскравих кольорів. У цій манері, що явно тяжіє за стилем до монументального живопису, художник знайшов відповідні засоби для виразу задумів, свого індивідуального хисту і мистецького образного світосприймання.

З середини шістдесятих років центр творчих зацікавлень Михайла Павловича дещо схиляється до монументально-декоративного мистецтва: сграфіто, мозаїка, настінний розпис, вітражі стають такими ж улюбленими і звичними видами, як і станковий живопис.

Нові мистецькі завдання висувають на перший план нові проблеми, монументальне мистецтво вимагає передусім іншого образного мислення, уміння оперувати великими історичними категоріями та широкими узагальненнями, засобами алегорії і реалістичних символів. Не відразу, але від однієї роботи до другої зростала майстерність М. Фіголя як монументаліста, і в кращих творах йому вдавалося досягти органічного синтезу змістовності й декоративного початку, конкретної достовірності образів і умовності зображальної мови..."

Мілиця Миколаївна Скмашкевич, "художниця театру і кіно", як пишуть про неї у "Словнику художників України", прожила велике і мудре життя. Досить сказати, що вона оформляла виставки в театрі "Березіль", працювала на кіностудіях Києва та Одеси, і, отже, мистецтво своїх колег вміла судити суворо, за найвищими вимогами. Про Фіголя вона казала:

— Цей митець прийшов від землі. Я знаю, що так кажуть про хлібороба: ця людина від плуга. А Фіголь — від землі. Він учиться в неї монументальності.

У Мілиці Миколаївни на квартирі в Івано-Франківську, куди її доля занесла після війни, висіло кілька робіт Михайла Павловича, й вона була рада кожному їх показати:

■V— Я знаю Михайла з самого початку...— говорила стара, втом-ленаукінка.— Знаю з пуп'янка. А тепер дивіться-но, як земля у нього буйствує, росте горами, оперізується дорогами, купається в світлі. Тут справжнє весілля фарб...

Вона Михайла любила й, можливо, надто захоплювалася його полотнами. А може, це була звичайнісінька людська радість старої художниці від того, що в мистецтво приходять талановиті люди.

Люди від землі.

— Слухайте,— розповідала вона,— колись улітку я приїжджала у Крилос до Михайла в гості. Вдома мені кажуть: "Десь він на етюдах... десь блукає, як сновида". А я, уявіть собі, застала його на сіножаті. Ішов попереду колгоспних косарів, коса виблискувала, клала траву у валок рівно і чисто. Я тоді боялася його окликнути, щоб не збити з ритму; я боялася, що мій приїзд переб'є йому косовицю,— і тихцем стежкою подалася на шлях зупинити перший-ліпший автобус. Йшла я тоді до того автобуса й думала, що підглянула таємниці Фіголевої творчості: із землею він зв'язаний не "творчими наїздами", він з нею зв'язаний пуповиною, тому й буяння таке на його картинах.

...Мілицю Миколаївну ховали серед літа. Були біля свіжої ями промови, сумовита мідь оркестру і були волошки з жита, що половіло попід Крилосом.

"Слухай,— писав мені якось Михайло до Львова,— маю до тебе справу. Чи не зміг би ти зацікавити когось із слідчих, яким романтика пошуку не видається чимсь несерйозним, однією кримінальною подією, яка сталася понад сорок років тому? Суть її в кількох словах така. Археологи, як тобі відомо, шукали стародавній Галич довго, копали тут і там. І ось влітку, здається, тридцять п'ятого року, археологічна експедиція на урочищі Спаському натрапила на кам'яний саркофаг. Було це надвечір. Знахідку обкопали, але скоро запала темрява, й відкривати саркофаг вирішили вранці при ясному сонці й при чесних людях. •

Звісна річ, що новина ще того ж вечора розкотилася по навкружних селах і по вулицях Галича.

А вранці... вранці саркофаг, що важив кілька тонн, щез, із нього не лишилось навіть сліду, кам'яної скалки. Був і нема. Як сон. Викликані на місце події поліціянти здвигали плечима й вдавали, що не вірять археологам ні слова, бо хіба то можливе, щоб кам'яна домовина випарувалася, запалася під землю? А може, панове археологи, її зовсім не було?

Так і зосталася ця таємнича справа нерозгаданою, і мучить вона мене своєю загадкою не один десяток років. Я гадаю, що це було поховання засновника Галича як столиці князівства Володимира Ростис-

лавича — батька Ярослава Осьмомисла. /

Втім, хто може точно сказати, що таїв у собі зниклий саркофаг?

А тим часом, певно, ще живуть люди, які щось та знають про цю дивну

пропажу, може, слідчі натраплять на давні сліди..." /

На відміну від Мілиці Миколаївни Симашкевич, я ніколи не застаю Фіголя у Крилосі з косою чи з сокирою — минулорічної весни він задумував своє монументальне полотно про Данила Галицького, і йому було не до косовиці. Приїжджав з Івано-Франківська в село робити зарисовки, шукав серед колгоспників цікавих типажів, одне слово, переймався сивим вітром, що віяв понад Крилосом.

Якогось дня я застав його в городчику, він стояв і розминав у долоні грудку глини.

— О, добре, що приїхав,— зрадів він.— Якраз мені типаж для історичної картини потрібний. Зроблю з тебе гусляра або ж воя. А що? І себе на картині намалюю, в людський натовп поставлю себе, в народ. І проти істини не согрішу.

— Хочеш сказати, що ти вже був тоді, у XIII столітті? — сміюся.

— А чому б ні, га? Що ми знаємо насправді? Чому один чоловік стає художником, а другий — ковалем? Питають мене, бувало, студенти: "Як ви, Михайле Павловичу, починали як художник?" А я червонію і переводжу розмову на іншу колію або ж відбуваюся двома-трьома словами: "Ну, мовляв, учився, прагнув". Ось і все. А тим часом не все було так просто...

— А як? — допитуюся.

Він прикладав розім'яту грудку глини то до чола, то до обличчя, то до губ — чи нюхав її, чи цілував?

— Не знаю,— відповів майже сердито.— Зате знаю точно, що он там на схилах гори в давнину височів Грецький монастир, а внизу, де тепер стоїть хата мого батька і де є добра глина, щоб виробляти й випалювати горнці й миски, сиділи від правіку гончарі. Переказують, що греки прозивали їх по-своєму — фіголями. Виходить, уже тоді в моєму роді зароджувався потяг до прекрасного. А ще знаю, що мій тато, звичайний собі невчений селянин, натягував на підрамник полотно, що йому давала мама, і тихцем малював. Тихцем, щоб люди не бачили, бо де ж пасувала статечному ґазді така "пуста забавка". А вже ген-ген потому, коли в нашій хаті мешкали влітку археологи, коли мені було сім-вісім років, я, пам'ятаю це, як нині, з якимось трепетом торкався до їхніх знахідок — до кам'яного різьблення, до уламків дзбанів і корчаг, до золотого чільця на черепі княжни...

А хтось собі думає, що художником легко стати. Фіголь подає мені розім'яту теплу грудку глини. З неї справді можна виліпити коня, божка, або... художника.

Знов настала пора нагадати читачеві про Онисію з Галича, яка ((пам'ятаєте?) побивається на чужій чужині — на кам'яній горі за залізними мурами. Змій не шкодував дівчині шовкової одежі, золотртканих поясів, сап'янових чобіток. Змієві служки прикрасили дівочі коси діадемою, за котру можна було купити тисячу пар волів; нічого Іне жалів Змій, щоб тільки прихилити д' собі Онисію.

І хто поручиться, що котроїсь ночі Онисія не зламалася б, як стеблина, та не лягла б добровільно поруч із Змієм... лягла б і народила б на нашу голову змієнят, бо, мовляв, крапля довбає камінь, і тоді розповзлися б змії по всіх усюдах, а дівчина забула б, що вона жила у Галичі, де шумлять навкруж, як море, дубові й тисові гаї, де Дністер гойдає лодії і несе їх, забавляючись, у море Руське...

Хто відає, як би воно насправді сталося, коли б в Онисії не було Матері: послала Мама з вісточкою до Онисії сокола... сокола того Змієві слуги осліпили, й розбився він на гострих скелях; послала Мама до Онисії журавля... упав журавель у вируюче полум'я, що його роздули Змієві слуги; послала Мама до Онисії білого голуба... білого голуба вороги прошили стрілою.

Тоді послала Мама до Онисії сірого горобця, пташка ця, як відомо, непоказна, нікому він не впав у вічі, ніхто його поважно не сприймав, Змієві стражники теж махнули на нього рукою.

А горобець сів на залізну стіну та й мовить до Онисії:

— Так і так.