Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

/ ;

Ч, Може, мертва краса?

ЧА хіба буває краса мертвою?

МарЦн Гнатович повертався до вази раз і другий, виходив геть із зали й знбву... повертався.

Щось такй>|5уло в ній, у скляній вазі із скляними квітами. І хіба тільки у вазі? Поряд стояли посудини без дна, стояли жбани, в котрі не можна налити ні вина, ні квасу, стояли карафки і різноколірні келишки, котрі ніколи не будуть знати, як пахне полинова горілка.

Вихований на народних традиціях, молодий ще тоді Тарнавський

протестував проти неприродного, як йому здавалося, поводження з речами: ужитковий предмет, крім естетичного, художнього навантаження повинен обов'язково мати й утилітарне призначення. Слухай-но— хіба кухоль виготовляють не для того, щоб із нього пити? Виявляється ж, однак, що кухоль, ваза, чайник нарешті — це водночас і тема, і форма і суто декоративні пошуки. Пізніше, будучи студентом Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, він запише у свій зошит— "Якщо утилітарність розуміти ширше, бачити практичну користь не тільки в тому, "об "пити чай" (із чайника, наприклад), то виявляється, що предмет може бути корисним у духовному відношенні, у широкому розумінні завдань естетичної організації предметно-просторового середовища. І якраз таку "корисність" необхідно визнати властивістю всякої декоративної форми. Художник повинен знати, для чого він творить річ, це і є утилітарність у широкому розумінні

цього слова". . ^ . .

Однак цю думку він вистраждає і запише набагато пізніше, а того осіннього дня у Ленінграді, в Російському музеї, який він полюбив ще з того часу коли, навчаючись на курсах при Ленінградському скляному заводі, приходив сюди майже кожної неділі, чипів розгублений якщо не сказати — знищений; він тоді раптом зрозумів, що скло таїть у собі сотні таємниць і сотні граней, і якщо ти, чоловічку, говорив до себе, направду хочеш стати майстром, то мусиш шукати, шукати й шукати. Річ, яку ти зробив сьогодні, не повинна нагадувати вчорашню...

Тарнавський має мовчкуватий характер, він звик більше роздумувати ніж говорити, а все ж інколи якесь слово зачепить його, западе в душу, як жаринка, і тоді художник відкривається:

— Ось кажете: таїна... скло таїть у собі сотні таємниць і граней. А таки суща правда. Я ось працюю зі склом, вважайте, понад двадцять років, міг би, здається, вивчити його можливості, грані, а виходить що ні Скло — матеріал безмежний (якщо можна так сказати про скло) і запас його можливостей до кінця ще ніким не вичерпаний. Я починав з анімалістичних фігурок, які розбудили в мені жагу до творчості Потім захопився фігурним посудом... Хочете, прочитаю уривок статті де пишуть про мене... прочитаю не заради того, щоб похвалитися ні а щоб вам "пожалітися": скло мене мучило, підштовхувало, вимагало нових шукань. Ось прошу: "Застосовуючи різні технічні прийоми стародавнього українського та сучасного скла, митець знаходить нові несподівані композиції, вирішення. Дуті форми він уміло поєднує з ліпними деталями, з мистецьким тактом застосовує декоративні акценти та технічні ефекти. Немалого значення надає тепер Тарнавський кольору, яким підсилює звучання форм..."

Він уриває читання на половині фрази и скупо всміхається:

Як у них, у мистецтвознавців, усе гладко виходить. Вони геть

усе чисто можуть пояснити й розтовкмачити, похвалити тебе або ж критикнути. На те, зрештою, вони і є. А за тією фразою, яку вам зачитав, півжиття мого — ціле поле там, сумніви мої, розпач, радість.

Я питаю Тарнавського:

— А що кажуть мистецтвознавці про те суто ваше, особисте, внесене вами у розвиток українського гутництва?

Він довго мовчить.

— Не так легко відповісти,— хмуриться.— Ось я пасіку тримаю... люблю бджіл, годинами спостерігаю за їхньою роботою. Солодкий їх мед. А хіба скажеш, котра бджола найбільше наносила до вулика нектару? Так і тут... Мої роботи то тут то там у музеях... У Союзі і в світі. І не лише в музеях, а також у житлах багатьох людей. Нема ж на виробах мого імені, а я у них присутній, у тих кольорах чистих, у формах різних. Хіба ж то не солодкий мед?

Ні, Мар'ян Гнатович так і не відповів на моє запитання. Не побажав зі скромності? Чи вважає, що його творчість ще не дійшла до зеніту? Тепер він багато працює над вітражами. Нещодавно я застав його в майстерні зненацька, коли він чаклував над стародавніми венеціанськими коралями-намистом, яке колись "пачкарі" контрабандою доставляли в гуцульські наші гори: за одно намисто багацькі жінки давали вола.

— Може, розгадаю секрет венеціанських майстрів? Адже не святі горшки ліпили.

Справді, він завжди в пошуках, у мандрах, у неспокої.

Та й знайдено вже чимало. Він, наприклад, один із перших українських гутників багато зробив для розвитку ліпної великомасштабної скульптури зі скла. Дослідниця Ф. С. Петрякова писала з цього приводу: "Створення ліпної великомасштабної (заввишки до ЗО см) скульптури вимагає неабиякої професійної майстерності, розуміння об'єму в монолітному склі, почуття міри й смаку".

Птаха сиділа на вікні...

Та сама птаха, що літала колами, що п присутність Мар'ян Гнатович відчував повсякчасно, та сама птаха, яка не мала, може, імені, й митець не завжди знав, якого кольору її пір'ячко, тепер сумирно сиділа, склавши крила, на вікні. За вікном, за прозорою шибкою нишкло чуже, не відоме ні птасі, ні Мар'янові Гнатовичу польське містечко, що називалося Гожів Великопольський; і птаха, і митець споглядали через вікно на гостроверхі череп'яні дахи і шпилі костьолів, споглядали на сонце, що так само, як удома під Карпатами, пестило білі голови дітлахів, котрі парами переходили через бруковану вуличку; і ще птаха і майстер впізнавали в кімнаті сивого згорбленого чоловіка, що колись був молодим і елегантним... Чоловіком тим був Чеслав Малоховський. Пам'ятаєте? За кілька десятиліть, відколи Мар'ян Гнатович його бачив, пан Чеслав змінився, як міняється поле глибокої осені, коли на горизонті нависають зимові хмари. Нема в помешканні пана Чеслава і вишуканих мистецьких речей, котрі старий цінитель так любив... любив і збирав. Пан Чеслав, може, давно забув про свої колекціонерські зацікавлення, зате пам'ятає про них Тарнавський. Він привіз йому цілу валізу свого скла: вази, фігурки, підсвічники. Пан Чеслав викладав на стіл негадані скарби, й руки в нього тремтіли, губи тремтіли, а голос дрижав:

— Господи, яка досконала краса! Невже це ти, Мар'янку, сотворив її? А я ж тобі радив не кидати плуга, пам'ятаєш... плуга та борозни. Чи це і є твій плуг і твоє поле?

Птаха сиділа на вікні... Птаха залетіла сюди з далекого Прикарпаття.

ДЕНЬ ПОВЕРНЕННЯ БОРГІВ

Я уже знав цей кабінет з високими вікнами на подвір'я. Тут старовина, здавалося, дихала й виглядала з кожного кутка, але не була вона тут ані модна, ані нарочита, як це тепер часто трапляється. Просто все тут стояло на своєму місці. У цьому кабінеті з вікнами на подвір'я можна побачити прецікаві речі: сьогодні вздовж стіни порозставляли рядком ікони, привезені з чергової експедиції у гірські села, вчора на підвіконні можна було помилуватися народною різьбою, яку мистецтвознавці роздобули в містечку поблизу Львова. Зрештою, хіба передбачиш, із чим зустрінешся, з якими мистецькими витворами познайомишся і намилуєшся у кабінеті директора Львівської картинної галереї Бориса Григоровича Возницького.

Я сидів у цьому кабінеті не вперше; сидів і намагався не заважати Борисові Григоровичу, а ще ліпше було б, коли б він узагалі забув про мене. А день випав звичайнісінький, буденний: до директора Галереї заходили із своїми насущними проблемами, пропозиціями й просто господарськими клопотами. Багато часу зайняла жінка з палицею. Вона пропонувала оглянути старовинний гобелен, який залишила їй у спадок давно померла бабуся... гобелен, бачите, десятиліттями лежав на горищі серед іншого мотлоху, його вже й міль подірявила і миші подекуди прогризли, а ось несподівано, як з неба, з'явився з немалими грішми чоловік з Кавказу. І річ не в тім, товаришу директор, що вона боїться продешевити, ні, а в тому, що старовинному гобеленові, може, місце в Картинній галереї? Потім Борисові Григоровичу телефонували з обкому партії, із Спілки художників, з Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Наостанку дзвонив якийсь чоловік, котрому Борис Григорович говорив у трубку, що так, мій приятелю, ми протягом життя дуже радо щодня й щогодини беремо в борг... беремо науку в школі та батьківське повчання, беремо сонце і вітер, дощ і ясний осінній день, коли листя, що опадає з дерев, будить шелестом тишу. А ще беремо зачудування мистецькими полотнами в музеях, захоплення від книг... беремо мимовільний милий жіночий усміх.

"Ти слухаєш,— казав він,— мене: беремо, беремо, беремо... Щоправда, ми сподіваємося повернути борг сторицею, ми ж бо, прецінь, не ску-парі, не якісь гобсеки, і багато хто з нас борги таки повертає, але й чимало вмирає боржниками.

А яка це велика радість находить на людину, коли настає день повернення боргів. Треба, мій приятелю, уміти й віддавати, а не тільки брати..."

Можливо, що цю підслухану телефонну розмову передаю не зовсім точно, цілком може бути, що Борис Григорович добирав і укладав слова трохи інакше; я також не знаю, чи був це початок розмови, а чи закінчення давньої суперечки з невідомим мені опонентом. Та, зрештою, мене це зовсім не обходило; мене раптом, наче блискавкою, осяяло, що сам Борис Григорович і є та людина, яка пам'ятає про свої борги і вміє щедро їх повертати: він збагачує скарбницю культури нашого народу знайденим, розшуканим, тим, що було забуте.

Він, як кажуть, "не давався мені в руки", мов птах із волі.

Я давно мав намір написати про Бориса Григоровича і. кружляв навколо нього: читав його наукові статті, слухав при нагоді промови на гарячих засіданнях мистецьких конкурсних комісій, збирав друковане про нього самого. Якось навіть натрапив у кабінеті Возниць-кого на кілька папок з його студентськими мистецтвознавчими працями і нотатками, проте однаково ж він "не давався у руки". Кожного разу, коли я сідав до столу і брався за перо, мене хмарою облягали сумніви: чи зумію правдиво змалювати його портрет і розгадати його людську суть? Бо не штука, мабуть, написати, що він добрий, сумлінний і старанний директор, що він належить до категорії людей, які вміють працювати з дивовижною віддачею.