Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Коли це ти вмієш бачити і вмієш хвилювати серце, то хіба це не щастя, Михайле?

Художника зовуть Михайлом Павловичем Фіголем.

...Ніхто точно не знає, як воно насправді діялося.

Були ж у старому Галичі літописці, ізографи, золотоковачі, не бракувало в місті тонкого пергаменту, білого каменю, чистої тисової дошки або ж найдоступнішої берести, десятки подій та людських імен дійшли до нас із правіку, а про цю подію ніде не згадано словом, не закарбовано бодай рискою, ніби вона, ця подія, й зовсім на білому світі не діялася. А тим часом глибокими вечорами, коли прошкуєш у темряві поміж білими, мов сни, хатами десь у підгалицькому Крил осі,

Сапогові або ж у моїх-таки Братківцях, напливає на тебе з відчинених вікон, з вечорової тиші, з чорних садових кучугур, з вимитих чистими дощами зір... Напливає на тебе колисковий призабутий спів...— єдиний свідок і документ, який стверджує: давня ця подія таки у Галичі діялася. Може бути, що я трохи перебільшую, колискові співанки далі хатнього вікна не літають, і тому на вечорових вулицях не так часто їх здибаєш — це, певно, воскресають у тобі самому не то мамині колискові слова, не то воскресає перша у твоєму житті казка, а в тій казці повідається, що в стольному городі Галичі колись, була колись дівчина, яку підступно викрав Змій.

Не перестаю дивуватися: ніхто точно не знає, як воно насправді діялося, кожен із велемудрих літописців у цю історію не був посвячений, а наші матері, одна одній із глибин правіку передаючи, казали, що дівчину звали Онисією, що не вважалася вона писаною красунею, не була також ні княжною чи бояринею, була собі просто дівчиною, котра, ставши жоною, мала виплекати Галичу дванадцять синів — воїв, ратаїв, гончарів, дереводілів, книгочеїв...

І на тобі: підстеріг Змій Онисію, вкрав, заніс на голу голизну, на кам'яну гору, де височів залізний замок. "Будеш тут, Онисько, жити й мене любити".

Я й дотепер не знаю, чому за бідною Онисією так побивалися галичани, мабуть, багато важили для землі дванадцять її майбутніх синів, та досить того, що посилали вони Змієві за Онисію викуп: везли золото і срібло, мед бурштиновий у жбанах, кружала воску, білі полотна, гнали баских коней.

Змій тільки посмішкувався з галицьких дарів, бо нащо йому злото й мед, коди Онисія устократ дорожча й солодша?

Пробували також галичани відбити Онисію силою: спорядили полк молодців, що рушили на Змія раттю — ламалися списи і щербилися мечі об кам'яну гору.

І відступав полк...

А на кам'яній горі за залізною стіною Онисія побивалася, як птаха в клітці, й ждала юнака, котрий би її визволив — Змія убив, гору розметав, а залізні стіни потрощив...

Про художника пишуть дослідники:

"Михайло Фіголь перш за все пейзажист: природа рідного краю, невичерпна краса Карпат служать йому джерелом творчої наснаги. Взимку і влітку, в будь-яку пору року художник працює у горах, на полонинах, у містах і селах Прикарпаття, і, мабуть, немає такого куточка, де б він не побував з етюдником. Десятки й сотні натурних етюдів свідчать про уважне й копітке вивчення складового й багатоманітного життя природи, але на суд глядача М. Фіголь, як правило, виносить закінчені вже в майстерні композиційні пейзажі. І якщо в етюдах відчуваються ліричні ноти, то в завершених полотнах автор прагне відтворити епічні панорами Карпат, надати їм широкого розмаху і образного узагальнення. Художник часто повертається до улюблених мотивів, створює все нові й нові варіанти, але рідко коли повторюється. Світ його пейзажів завжди широкий, й дихати в ньому вільно й легко".

Лист із Снятинщини:

"Доброго Вам дня, шановний Михаиле Фіголь! Даруйте, що так звертаюся, але, на жаль, я не знаю, як Вас звати по батькові. Не знаю також Вашої адреси, тому пишу на Івано-Франківськ, Товариство художників.

А звертаюсь до Вас ось з якого приводу, власне, особливого приводу нема, хочу просто висловити Вам свою вдячність. Річ у тім, що кілька тижнів тому я побував у Києві й випадково потрапив на республіканську виставку образотворчого мистецтва. Пишу "випадково", а по правді я давно й серйозно цікавлюся живописом, збираю колекцію художніх листівок, маю чимало кольорових репродукцій.

Так ось, потрапивши на виставку, серед інших полотен — кращих і гірших — я побачив Вашу невелику картину, яка називалася "Княжа гора в Крилосі". Не скажу, що вона відразу приковувала до себе увагу, чимало відвідувачів лише пробігали по ній очима і йшли далі, та були й такі, котрі подовгу стояли біля полотна. Не знаю, чим заворожила мене Ваша картина: кольоровою гамою, глибоким і відкритим диханням землі? А може, вся суть у новизні, що струменіла, жила в картині. Новизна була в отій високовольтній лінії, що трьома струнами дзвеніла й гула над землею. Цілком може бути, що десь в іншому місці банальна високовольтна лінія нікого не вразила б, вона ж бо стала звичайною деталлю в прикарпатському краєвиді, але на.Княжій горі в Крилосі її струни звучали, як арфа. Я за професією вчитель, викладаю історію і знаю, що Княжа гора, оті мальовничі схили, оті ліси, що бовваніють удалині, оті колгоспні поля пам'ятають: тут стояв стародавній Галич, столиця Галицько-Волин-ського князівства. Віки згладили з поверхні землі палати і храми, мури і вежі, але вони нічого не могли вдіяти із землею, вона й не скресала... і треба було бути справжнім художником, радянським митцем, щоб помітити в сучасній деталі краєвиду могутнє скресіння землі..."

Ви ще не забули галицьку Онисію, яка сивіє на кам'яній горі за залізними стінами? Жде Онисія юнака, котрий Змія звів би зі світу, гору розметав, а залізні стіни розтоптав...

Пам'ятаєте?

Осінь пряла для бабиного літа павутиння й розвішувала його, щоб висріблювалося на кущах і поруділому бадиллі; в підгалицьких гаях від дерева до дерева невидимий коваль перековував листя на мідні пластівці: березова мідь спадала на землю з тихим дзвоном і навіювала сум; озимина врунилась ярою зеленню, бризкала під черевиком молодим соком — тут несподівано віяло в обличчя провесінню; три трактори беззвучно пливли в теплому мареві (вітер зносив гуркіт моторів до лісу), як лодії на ріці

Мир, блаженство осіннє, тиша панували над полями і гаями; у мирі цьому, поміж срібною пряжею бабиного літа я блукав навколо Галича, шукаючи не так слідів старовини, як бажаючи навіч побачити горби і яруги, поля і стежки, дороги — місцевість, на якій колись стримів стольний град. Мою цікавість не можна було назвати туристською, в той час я починав збирати матеріали до історичного роману, і мандрівки навкруг Галича мали суто практичне, так би мовити, значення.

Тоді я зустрів на крилоському полі художника; художник дибав по ріллі, як бусол, час від часу нагинався, підіймав якусь річ, уважно її розглядав і йшов далі.

На краю поля сиротів покинутий етюд, художник забув про нього, він, мабуть, забув про все на світі, його увага була прикута до свіжих масних скиб. Я готов був із нього поглузувати, що, мовляв, шукаєте, товаришу, на стародавніх полях золота-срібла, але, на щастя, я не встиг сказати ні слова, художник повернув на мою стежку, сів на стерню і почав викладати з кишень шматки кераміки, кілька грудок оплавленого залізного шлаку, два чи три вістря стріл.

— Скільки я не ходжу цими полями... змалку, рахуйте, ходжу, як тільки-но зіп'явся на ноги, а визбирати, повитягувати із землі всі стріли не можу.

Він сказав гарно, цей високий, красивий чоловік з відкритим і засмаглим обличчям — із крилоського поля всі стріли не визбираєш, їх тут сіяли та сіяли, а кожна стріла — то людський біль, то рана або смерть. Мені пригадалося бачене на розкопках староруського городища Пліснесько, що на Львівщині: археологи, натрапивши на білі людські скелети, буквально щіточками здували з них пил, обмірювали їх, фотографували, а потому, вивчивши прадідівські кістки, зносили їх у викопану на краю урочища яму і скидали гамузом. Мені чомусь було шкода зруйнованих для науки прадідівських могил, здавалося, що вчені потривожили віки, які спали в землі, і я сказав тепер художникові:

— А може, й не треба всі стріли визбирувати? Мода тепер пішла на археологічні пам'ятки. Кожний...

— Я — не кожний,— сіпнувся він.— Я — Фіголь,— назвав себе художник.— Я трохи, як бачите, малюю,— кивнув на забутий етюдник.— Я тут, у Крилосі, народився, тут мої родичі мешкають, діди тут мої поховані... я все про них хочу знати... все хочу знати про мою землю. А ці стріли, оці черепки — звідси, вони говорять, якщо вміти їх слухати. Ви знаєте, що місце, де стояв стародавній Галич, шукали понад сто років? Війни, ворожі навали, людська несвідомість, час — усе ополчилось супроти Галича, по ньому навіть сліду не залишилося. Тільки деякі назви якимось дивом збереглись: Прокліїв сад, Княжа криниця, Грецький монастир, Підгороддя, церквища різні. Археологи спершу копали там, де стоїть церква Пантелеймона в селі Шевченко-вм, потому шукали Галич на Замковій горі, потім у Крилосі, в моєму селі, натрапили на фундамент храму Успення, на Золотий тік, на саркофаг князя Ярослава Осьмомисла — і столиця була "прив'язана" до теперішнього Крилоса. Але минуло більше сотні років, скільки знання недобрано. А ви кажете "мода".

Він жалкував, що "недобрано знання", як жалкує хлібороб, що недобрано врожаю.

З автобіографії художника:

"Важко уявити, як би склалася моя доля, коли б Прикарпаття, всі західноукраїнські області не возз'єдналися з Радянською Україною. Вир нового життя підхопив мене, я хоч не відразу прийшов до своєї мети, та вже перші повоєнні роки розширили мій кругозір, збагатили життєвим і творчим досвідом. Служба в лавах Радянської Армії, що проходила на Далекому Сході, практична робота художника при по-літвідділі військової частини, навчання в Заочному народному університеті мистецтв ім. Н. К. Крупської, після повернення з Армії — робота в Станіславському товаристві художників, згодом у майстернях Художнього фонду УРСР, перші серйозні спроби самостійної творчої праці над пейзажем, перші виставки і, нарешті, здійснення найзаповіт-нішої мрії — Ленінград, невичерпні скарби світового та вітчизняного мистецтва, аудиторії Академії мистецтв, що постійно зберігають пам'ять про великих майстрів минулого — Карла Брюллова і Тараса Шевченка, Василя Сурикова і Михайла Врубеля,— все це було і моїм життям, і моєю дорогою в мистецтво".

Нипаю по його майстерні вже не одну годину.