Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Матуся твоя дізналася від відунів, що перемогти Змія можна силою земною...

Тут мусимо перервати оповідь про Онисію, бо в Івано-Франківському педагогічному інституті пролунав дзвінок, студентство принишкло, і в аудиторію зайшов доцент, кандидат мистецтвознавства Михайло Павлович Фіголь.

Доцент і кандидат трохи відрізнявся від митця — в аудиторії він був підтягнутий, змобілізований, суворий, мовби аж неприступний: у такого, якщо не знаєш матеріалу, не випросиш "трійки" й не скористаєшся традиційною шпаргалкою. Та так воно, зрештою, й повинно бути. Фіголь, який викладає історію культури та мистецтва, любить повторювати студентам:

— Я скоїв би громадянський гріх, коли б не вимагав від вас знань. Які будуть із вас народні вчителі, якщо будете бідні духовно, якщо не відкриються вам, як чудо, література й мистецтво, якщо байдуже проходитиме повз живописні полотна сучасного художника, якщо вас не схвилює кахля Бахметюка або витвори теперішніх народних кераміків. Незнання породжує глуху, як стіна, байдужість. А що, питаю я вас, може посіяти байдужий сіяч?

Я колись чув подібну Фіголеву філіппіку в інститутському коридорі. Присоромлений студент шмигонув униз сходами, ніби провалився крізь землю, а викладач ще довго не міг заспокоїтися. Він узяв мене під руку, ми ходили гамірливими коридорами (студенти розступались перед Фіголем шанобливо) й розмовляли про духовну глухоту. Ірого, художника й вихователя молоді, ця проблема глибоко хвилювала.

— Уявляєш, за довгі роки викладацької практики траплялися мені студенти, які не цікавилися ні театром, ні художніми виставками, ні книжками; траплялися, як пні на гладкій дорозі, сліпіц, що не вміли бачити всього того прекрасного, нового, що привнесено у звичаї народу в наш радянський час; здибав я також людей, що шукали "історичних місць" десь по Європах, у Єгипті, Індії, вони марили про зарубіжні поїздки, про "Метрополітенмузеум" у Нью-Йорку, а про художника Труша навіть не чули; знаходяться мудраге-лі, котрі звисока позирають, приміром, на гуцульську різьбу чи, скажімо, хохломський підлакований розпис, вбачають у тім щось "сільське", "несправжнє", а самі, як навіжені, накидаються на оголених дівиць із зарубіжних журналів.

Є всякі... І в тому, що вони ростуть байдужими, що серед жита вилущиться кукіль, я виню насамперед самого себе: десь недоробив, десь не зумів дійти до серця, не відкрив... не заворожив... не переконав, що, слухайте ж, добрі людоньки, живете в суспільстві, яке створило всі умови для духовного розквіту людини: бери, думай і багатій духовно,

А якщо до того ти вчитель, то надбане багатство дасть великі проценти в майбутньому, коли попідростають твої вихованці.

Сам Михайло Павлович — ненаситний, він ніколи не промине цікавої виставки, де б вона не була — в Ленінграді чи в Москві; він не пройде мимо гарної книжки (і вміє книжку поцінувати), його гостинну хату не мають права обминути ні письменник зі Львова, ні художник із Києва, ні архітектор із Новгорода. Дружина його, Тетяна Данилівна, лікар, яка днями й ночами схиляється над дитячими ліжечками й повертається додому стомлена, не завжди, можливо, хвалить чоловікову гостинність, бо знову збирай, жінко, на стіл, однак вона мовчить або лише зітхає:

— Ніби я не розумію, що йому потрібні люди і люди... Справді, Михайлові Павловичу треба багато: нових цікавих людей,

картин, книжок; його хата, як музей, повна живописних полотен, знайдете тут стародавню різьбу, карбування по металу, перлину гуцульської кераміки — кахлі Олекси Бахметюка і миски Павлини Цві-лик; скарби мистецькі тут не замкнені в глибоких скринях, вони живуть, нуртують, примушують художника порівнювати, шукати, рости... І не байдужіти.

Ви десь бачили байдужого митця?

Мамин лист зберігається в домашньому архіві серед найцінніших паперів, він нікому його не показує, але сам зрідка перечитує і думає, що треба знати міру в любові до землі, на якій ти народився, не треба все, що відбувалося в її історії, прикрашати та ідеалізувати, влада землі часто буває жорстокою.

Мама писали йому того листа в армію, чорнильні кривульки подекуди поблідли і стерлися:

"У перших словах кваплюся тебе, Михаиле, звістити, що вмер твій дідо, а мій тато Федь. Сталося це чотири дні тому. Тато мої ніяк не хотіли писатися до колгоспу, шкода їм було поля, ти ^ знаєш, які вони були, мої тато. Для них поле було дорожче, ніж діти і жона, ніж цілий світ. А настав час, рушив трактор полем й зачав переорювати межі, а мої тато впали, розпростерлися на загоні хрестом, кричали й хрипіли, що не дадуть орати. Так, розпростерті, вони й умерли, царство їм небесне..."

Якось у Єревані, будучи в гостях у свого друга із студентських часів відомого вірменського художника Мінаса Аветісяна, Михайло Павлович розповів про смерть діда Федора, про наївні татові малюнки, про підкрилоські горби, про кам'яне різьблення і Осьмомислів саркофаг, що були відкопані на Княжій горі, про густі дощі на Прикарпатті, про Космацькі гори, що пливуть, як золоті кораблі. Звідти, з вірменських високих і голих гір, з червоних скель, домашнє, узвичаєне, часом призабуте, інколи непомітне, раптом вирізьбилося перед очима випукло й значимо.

— Ти маєш рацію, Михаиле-джан,— сказав Мінас. Вони сиділи на старезній стіні урартської фортеці, що височіла на горбі під Єреваном, і дивилися, як заходило за горами сонце, місто, нагріте за день, овіювало художників теплом.— Усе, що ти розповів, Михайле-джан, дуже важливо для митця: важливі смерті праведні і грішні, і сонце, що розливає на горах червоний вогонь, і місто, і дощі, і вітер, і скрип колеса на гірській дорозі. Ми — як ріки, до яких з усіх усюд біжать струмки. Часом нахлине й каламутна хвиля... трапляється ж різне, але каламуть минається, намул осідає на дно — знову плесо чисте.

...Умер нещодавно Аветісян, а плесо його не висохло. В Михайловій хаті висить чимало його картин, і з кожної зазирає Вірменія,

З рецензії:

"Заслуги М. Фіголя у розвитку історичного живопису годі переоцінити. Митець постійно звертається до історичної тематики, до образів героїчних предків. Данило Галицький, Ярослав Осьмомисл, прекрасна Роксолана стають його улюбленими героями. Поруч з ними Михайло Фіголь створює образи Олександра Невського та Мстислава Новгородського Удалого.

Працюючи над живописними полотнами, мозаїчними панно, на яких відтворені історичні постаті, Фіголь намагається передати дух епохи, її колорит. Відчувається, що митець не просто знає історію, він уміє "входити" в неї, відчувати її дихання.

Історичний живопис, а також портрети Лесі Українки, Василя Сте-фаника, Марка Черемшини — яскрава сторінка в творчості М. Фіголя..."

Суперечка з уявним опонентом:

Я. Хіба неправда, що дехто з нашої пишучої братії з певнок) пересторогою береться писати про художників, письменників, акторів, композиторів. Трапляється, що добре слово про митця говоримо аж після його смерті.

Опонент. Але ж бо ви самі писали, що справжню значимість, величину таланту художника визначатиме історія, а не лише його сучасники. То, може (хе-хе!), залишимо цю роботу для нащадків?

Я. Історія — великий суддя, однак і сучасники вимірюють глибину того чи іншого таланту, виважують зроблену митцем роботу. Не треба відкладати на майбутнє, наприклад, оцінку праць того ж Михайла Фіголя з історії українського мистецтва. Хіба до нього хтось серйозно займався вивченням творчості художника-реаліста кінця XIX — початку XX століття Ярослава Пстрака? Щоправда, Пстрака принагідно згадували поруч із К. Устияновичем, М. Івасюком, І. Тру-шем, О. Куриласом, у музеях експонувалося кілька його робіт. І це все. Тим часом художник вніс неабиякий вклад у розвиток українського мистецтва, він один з перших галицьких майстрів звернувся до реалістичного зображення життя. Михайло Павлович намагається у своїй праці про Пстрака не тільки проаналізувати побутові, міфологічні, історичні полотна художника, його працю в тогочасних галицьких сатиричних журналах, а й простежити його життєвий шлях, розповісти про трагедію забутого, всіма покинутого художника, який умирав навесні 1916 року в харківському військовому шпиталі.

А хто, крім Фіголя, привідкрив широкому читачеві прецікаву сторінку з історії української сатиричної графіки кінця XIX — початку XX століття? По суті, Михайло Павлович у своїй книжці (вийшла у видавництві "Мистецтво") один із перших українських радянських мистецтвознавців на прикладах графічних робіт художників розгорнув широкий літопис політичної боротьби, яка точилася того часу на сторінках журналів "Страхопуд", "Зеркало", "Комар", "Пчілка", "Шершень" та інших. До речі, його праця є також певним внеском в історію української журналістики.

Фактично Михайло Павлович заново відкривав такого призабутого художника, як Осип Сорохтей. Фіголь розшукав серед родичів художника та колекціонерів сотні графічних аркушів Сорохтея, підготував виставку його творів у Львівському музеї українського мистецтва і видав навіть альбом.

Він підводить мене до вікна у своєму холі й показує на миску; я беру дзвінку й голосну гуцульську миску в руки, від неї, цієї звичайної за формою миски, віє несподіваним теплом жовтого й зеленого вогню, велике листя, щоб обрамлює криси, дві птахи, що цілуються, нагадують манеру розпису Олекси Бахметюка, однак так лише здається на перший погляд, у мисці малюнок набагато соковитіший, сміливіший, може, ніж у самого Бахметюка, нема в ньому надокучливої здрібленості, прикрашування, кожна деталь тут свіжа, крупна й несподівано нова.

— А що? — Михайло Павлович задоволений враженням, яке справила на мене миска.— Правда, першокласна робота? Я журився, що гуцульська кераміка тупцює на місці, як сліпа бабця, а ось появилась дівчина... уяви, що дівчина родом із Могилева-Подільського, звуть її Валентиною Проданець, а тепер по чоловікові — Джуранюк, і старі закостенілі форми раптом в її руках ожили.

Михайло Павлович увесь світиться, ніби пригорщами зачерпнув світла з гуцульської миски, яку розмалювала й випалила гончарка на прівище Джуранюк... зачерпнув і умився. А я думаю: для того, щоб захоплюватись чужими удачами, теж треба мати неабиякий талант.

Ювілейне інтерв'ю:

— Що тобі побажати, Михаиле Павловичу, на твоєму ювілеї?

— Маю два скромні бажання.