Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

А Велина знову підступила до Свенельда:

— Витязю, я чародіїця і мушу померти… ти ж знаєш сей звичай... під піччю. Моєї хати немає, тому дозволь зайти до хати мого сина,

— Хай буде так… Іди! — хрипло реготнув витязь. — Одведіть її до хати! Хай помре там!..

Мечники миттю збили її з ніг і потягли до хатини. Юрба заніміла. Раптом Могута закричав:

— Мамо! Не вмирай!.. Що ти піддаєшся їм?

— Ой, леле, хто ж нас рятуватиме!

— Ні, сину,— обернулась до нього Велина.— Кожна людина мусить уміти померти. Поможи мені!

Могута метнувся до хліва, виніс тризубі вила.

Натовп людей і всі мечники остовпіли. Її син хоче допомогти їй померти цими вилами, щоб порятувати на тому світі їй душу. Але ж сам!.. Сам візьме гріх на себе!.. І чи схоче взяти її чародійську силу? Чи подасть їй руку в останню мить її життя? Якщо ні — тоді всі вони будуть беззахисні від хвороб, і від злого ока, і від злодіїв ненаситних!

— Могутку, не вбивай матері!.. Змилуйся над собою!.. Краще візьми її силу!..— загула юрба.

Свенельд нічого не розумів. Проте всі його мечники притихли, поховали очі, опустили додолу руки. За Могутою ніхто й кроку не рушив.

Могута став перед Велиною, яка залізла під піч, і по його щоках текли сльози. Руки тряслись, спину обдавали гарячі хвилі. Хотів щось промовити, але губи його кривились від плачу, як у дитини.

— Ма-а-а...— ридаючи, він схилився на держак вил.

Обличчя Велини було сіре. Її син, її надія, її Могута не подавав їй руки. Він тільки хоче порятувати її душу, убити тризубими вилами, щоби Пек не вкинув її душу у киплячу смолу. Але ж чи знає, що за цей рятунок її душі сам вічно горітиме на тому світі?

— Могутку... Пощо так робиш?

— Мамо, хоч на тому світі хай буде тобі добре!..

— А ти? Ти ж занапастиш свою душу, сину... Візьми краще мою силу. Віддячиш людям добром. Візьми! Нехай хтось інший мене... вилами... Поклич мечників!

Могута трясся від плачу, рвав на грудях сорочку. А люди з подвір'я вже підступили до дверей і просили Могуту подати матері руку, щоб узяти її силу.

Свенельд лютився. Що вони там лемент здійняли? Чого його мечники сахаються і бояться зайти в хату?

— Гей, що — всі боягузи у моїй дружині? Не можуть відьми порішити? Сміливі тільки на кабанців! Що — немає хороброго воя?

І враз до дверей метнувся з мечем Мстиша Свенельдич. Плечима розштовхнув людей і постав посеред хати. Через віконце проривалось світло вогнища і освітлювало хатину. Велина лежала під піччю і благально дивилась на ридаючого Могуту.

— О, моя смерть таки прийшла,— сказала жінка і рукою поманила Свенельдича.— Не гайся ж, Мстише, синку мій...

Могута миттю вихопив у нього з рук меч.

— Не мечем... Ось візьми вила... Вилами... Поможи їй!.. Звільни її душу від страждань!..

Свенельдич перехопив вила і замахнувся. Могута заплющив очі. Крик Велини був різкий і короткий... Могута упав перед нею на коліна. Схопив її голову, пригортав до грудей і ридав.

— Мамо!.. Твоя душа буде тепер у Вираї...— лепетав він.

— Руку!.. Візьми її руку!..— волали за дверима. Але він нічого не чув. Проклинав увесь світ і всіх нечестивців на ньому.

— Люди...— ледь чутно прошепотіла Велина білими устами. Могута нічого не чув. Тоді вона сама взяла його за праву руку і притулила до очей...

Люди за дверима зітхнули, замовкли. Хто є на світі, щоб, помираючи, думав про людей? Далебі, тільки обранці Неба...

Син узяв у свої долоні ще теплі руки своєї матері...

* * *

В усіх кінцях Києва калатали в била. Скликали на Княжу Гору всіх жителів града, Подолу, Оболонської слободи, дальніх і ближніх сіл, що розкинулись по обидва береги Дніпра. Від ранку до Княжої Гори тяглися люди. І вже тут, у велелюдному юрмищі, дізнавались новину. Княгиня Ольга скликає киян і всіх людей на велике віче. Скликає і бояр, і купчин, і рукомесний люд, і пастухів, і орачів. Велику думу думатиме княгиня разом зі своїм народом.

Князь деревлянський Маломир прислав поважну сольбу до княгині — ліпшії деревлянські бояри прибули до Києва. І мовили княгині зухвалі слова. Ніби князь деревлянський, отой Малко, хоче забрати в жони Ольгу, її землю підбити під себе, а сина меншого — Святослава — забрати в полон. І потім зробить з нього, що захоче! І буде кермувати Київською державою, як захоче. Бо має право по роду сидіти на київському столі.

Отож падайте, кияни, на коліна ниць і корітеся їм, ліпшим боярам деревської землі. Настав час їхньої помсти за всі кривдні часи. Уже нагострені стріли деревлянських лучників, натягнуті тятиви, підковані крем'яні копита коней деревлянських, що примчать сюди, яко вихор.

Горді й зухвалі слова говорили безсоромно і зловтішно посли деревлянського князя. Були ж бо ситі перемогою, яку здобув для них задарма деревлянський люд.

Кияни збивались в гурти. Глухо котився перегомін. Тісні часи, либонь, чекають на всіх. Поглядали в бік маленької Софійської церквиці княгині. Там збирались значні мужі київської землі. Уже був серед них і воєвода Щербило. Став поруч із пресвітером Григорієм і його книжною братією.

Привів своїх отроків княжих Претич, об'явився і боярин Дудко, і Кривченя, і Мостило, й інші бояри, Навіть прийшли подільські та сторонські купчини, не встигли добре розгледітись, як прибув князь Гліб зі своєю схолою. Високий, золотисто-кучерявий, він притягував погляди дівчат, що попритулялися до ґанків та парканів боярських теремів. дивилися на нього в усі очі — та не про них був цей красень: поруч стояла чорнява й рум'янолиця невіста його, мадярська княжна Сфандра. Бистроока, чорнокоса, вона здавалася достиглою вишневою ягідкою серед ясноволосих та яснооких русинок.

Невдовзі від Ольжиних палат показалися і деревлянські посли. У високих шапках з куниць, в хутряних окрилах на срібних застібках, пишнобороді й надуті, яко тетерчуки на току перед самицями. Відразу було видно: то іде сольба від Мала. А вже опісля підійшла й княгиня зі своїми челядницями. У чорному навершнику поверх вишиванки, білими перлами мережаному. За нею став Асмуд і Святослав. Світлочубий гарний хлопчина, з широко поставленими очима, волосся підрізане під круг, як у простолюдина.

На нього тепер дивились вивчально. Князя Гліба пасли більше дівочі погляди. Для інших був нецікавий. Книжник, та й годі. Зате Святослав — прямий спадкоємець київського столу, майбутній провідця. Яким же він буде? Кажуть, отрок добре вже тримається в сідлі, уміє натягувати тятиву на свій дитячий лук. Справжній вой! Справжній князь росте. На нього надії усіх киян. Проти нього найбільше виступають деревляни, хочуть знищити.

Для княгині винесли з церковки лавицю. Дали таку ж і Святославу — хлопчак не захотів сідати, стояв поруч зі своїм вихователем Асмудом.

— Хощу при всіх людях слухати слова князя деревської землі, — тихо звернулась княгиня Ольга до послів. Вони злегка підсунулись до неї, перезирнулись. Один боярин запитав:

— А де наші посли, що перед тим прибули сюди?

Ольга перевела очі на Претича. Той опустив голову, злегка ворухнувся в посмішці його вус.

— Відпустила назад. Там не було знатних мужів. Як могла говорити з ними?

Деревлянські бояри були задоволені — з ними ця горда княгиня, бач, говорить, тож визнає їхню знатність! Ще й людей скільки тут зібралося — певно, хочуть побачити и почути їх. Авжеж, велику думу мусить здумати княгиня — свою країну має передати деревському князеві. Щоб всі своє слово сказали!

— Тож з чим прийшли до Києва, ліпшії мужі Іскоростеня? — знову звернулася до гостей Ольга.

Бояри-посли низько схилили голови, виказуючи шанобу до княгині,

— Прийшли до тебе, княгине, від нашого князя Маломира. Його слово тобі передати.

— Кажіть, щоб народ увесь чув.

— Мовив наш Маломир: мужа твого ми вбили, бо він був, як той вовк, обкрадав і грабував нас. А наш князь є добрим господарем, розпас добром і городами, землю свою. Іди-но до нього в жони. Буде тобі захист яко вдовиці і буде керманич цієї країни.

Та й замовкли. Натовп, що дослухався до їхніх слів, занімів.

— Любі мені ці слова. Мужа свого мені вже не воскресити. Але є в мене його переємець. Як бути? Мушу подумати. А вас вшаную перед усіма моїми людьми — в палатах столи з медами чекають на вас. Тож ідіть зараз в мийню, яку вам натопили мої челядники. А потім — до столу.

Ольга звелась на ноги, повернулась до своїх покоївок:

— Проведіть-но знатних гостей до мийні. Хай змиють з дороги втому.

Покоївки підбігли до бояр, вклонились їм у пояс, защебетали, заусміхались, повели за собою.

Князівська мийня була недалечко. Низенька, дерев'яна, як усі мийні у слов'ян. Посли здивовано перезирались, але поволі пішли. За ними назирці рушили мечники Претича й Щербила.

Кияни загомоніли, закричали. Пощо княгиня хоче такою честю вшанувати отих гордеців? Беззаконників! Злодіїв! Захланників! Грішить їхня княгиня супроти своєї землі. І супроти русів-полян, яких хоще віддати тому безрадному Малкові. Не бути стольному Києву під деревським князем! Київські князі розбудували державу їхніми мечами — тож вони готові знову ті мечі свої здійняти й захистити стольний град Київ. Бо своя держава — своя і правда в ній. Не бути Києву під владою Іскоростеня, як не пересохнути Дніпру, як не піймати вітер у пазуху. Чужого князя не хощемо!..

— Але ж Малко — син київського Оскольда! Хіба забули? — нагадували одні.

— Коб його син був — прийшов би до нас з поклоном і честю. Заяче серце в ньому тремтить! Оскольд — той не боявся нікого, усіх перемагав. А сей з-за рогу і князя нашого схопив.

— Та то не він — люди деревські, котрі повстали. А Малко не схотів бути з ними — відсиджувався. А потім перемогу собі прибрав.

— Ото керманич!..

— Буде за сю зраду своїх людей покараний і він. За свою честь і за землю треба боротися чесно.

— Дивіться! Мийня горить!

— Настав час резплати за жадібність...

— Го-ри-ить!..

— Ото княгиня! Підступ — на підступ.

— Добра ж шана Малковим послам. А хто ж питиме оті меди, що в палатах?

— Велика честь цим послам! Яко і тим, що їх у човні живцем закопав Претич.

— Тверде серце нашої княгині.

— А казав — заяче.

— Зле серце у княгині...

— У володаря тако і мусить бути.

— Добра рада вийшла, браття. Усією землею дали відповідь. Го-ря-ять!..

— Хтозна, чи на добро це. Може, Малко був би добріший до нас, аніж оті зайди-князі.