Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Та вечірні сутіні швидко розсіювали по придніпровських горбах важку і мокру темінь...
Княгиня бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо, як той метелик на промінчик світлої надії. Всеблагий Боже, поможи їй, дай сили! І... прости її прогрішіння. Уже не вірила, що Бог і Божа Мати почують її слова. Може, святий отець попросить у них заступництва для неї і прощення. Адже він знає усю правду про її життя... про діяння... боріння... І про гріхи... Грішила-бо помислом перед князем-мужем. Вважала його недолугим державцем і гультіпакою. Та, певно, князь і мусить бути таким! На те Бог і зробив його володарем. Грішила вона і лукавила перед боярами знатними: піднімала супроть них незнатних, з простолюддя, давала землі, торги і городи — і вони підпирали її і її мужа-князя. Мабуть, то був її найбільший гріх. Бо знатність — від Бога! Грішила княгиня київська і проти святого Книжника Степка. За неї згинув чоловік, не було у нього іншої жінки, яку любив би душею більше за своє життя. А вона користала його добротою і порадами і не випросила у Григорія навіть дещиці — аби вписати його ім'я в синодик, для поминання душі праведної... і ще грішила своїм неясним потягом до воєводи... Ощедрювала, одарювала, а він противився її коханню і десь у душі насміхався з владарки!.. І ось — їй покара: загинув князь-муж Ігор. Загинув ганебною смертю, і від того була для її роду велика ганьба і поношення в словах людських. Ганьба мужа принижувала її і її синів. За що? За які її прогрішіння — чи за всі разом?! Ніхто, ні єдиний злоречивець не кине в неї камінь зневаги, окрім неї самої. Бо ніхто не виміряв тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце на шмаття.
Ось і церква соборна — Іллінська. Ворота щільно зачинені, але крізь щілину ніби просотується якесь світіння. Постукала кулаками по кованих залізах, почала гукати. Піхто не чув її голосу. Лише важкі хмари, що знову напливли на Київ невідь-звідки, відносили в небеса той крик відчаю і сум'яття. Остання надія на прихисток і втихомирення збуреної душі зникла. Світ відмовився її зрозуміти й поспівчувати, а відтак ...простити. За віщо? Під нею м'яко підігнулись коліна, і вона розпростерлась на кам'яній паперті.
Опам'яталась від холоду. Важкі краплі замерзлого дощу сікли її по щоках і по руках. Чорнота ночі обступила її звідусіль. Злякалась. Не відразу й збагнула, де вона, і чого хотіла, і куди йшла... Забула, що була володаркою, повелителькою багатої Країни Руси. Душа заплуталась у сітях невір'я і страху перед світом, з яким опинилась віч-на-віч. Її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від боротьби, від крутих стежок пізнання державного кермування, від прагнення досягти свою недосяжну жіночу любов. Та, бач, не судилася їй та Любов, яку дарує Небо! На тих своїх кам'яних дорогах життя вона лишень подряпала свою душу, спопелила серце і обросла непростими гріхами. І ось вона лежить на землі, вже нікому не потрібна, викинута життям із його вирів. І нікому немає до неї діла. Ніхто й не кинувся, бач, у палатах шукати княгиню! Отак і відійде з цього світу уже нікому не потрібна, і люди забудуть її вже другого дня після похорону. Як усіх смертних забувають. Як забули вже Оскольда київського, Ніскиню деревлянського, як забули тисячі, що жили, творили, страждали на цій землі.
Забудуть і князя Ігоря, який нічого не зробив для людей, забудуть і тих, хто щось робив, як дядько Гомін, Книжник Степко і вона, київська володарка... Пам'ять людська невдячна і поринає в пітьму століть, як у прірву, що розвертається в небесних чертогах.
Ольга заплющила очі і ніби розчинила себе в безмежжі чорного німого світу. Здалося їй тої миті, що вона піднялась понад хмари, понад чорні безодні небес і опинилась у рожево-голубому мареві якогось іскристого, сріблястого світу. І знову пірнула в темряву вічности, чула, що тепер ніби летить вниз стрімголов. Там, десь далеко внизу, на землі, тремтливо мерехтів вогник світильника. Вона наблизилась до нього і обома долонями захистила його тремтіння. Тоді той світильник спокійно і рівно засвітив, виріс, побільшав і освітив навколо себе темінь. І її освітив. Раптом вона ніби побачила себе. Не такою, якою була, як виглядала в срібних люстерках,— іншою! Була молода, чомусь смаглява, круглолиця, з низькими і довгими та рівними чорними бровами. Ніби й очі були у неї зовсім не сині, а великі темно-вишневі. А на голові важка чорна хуста, що спадала кінцями до пояса і обрамляла її смагле до чорноти лице з рівним невеличким носом і м'якими устами. Це була зовсім не схожа на неї жінка, але Ольга чомусь знала, що то була таки вона сама! І що саме вона, Ольга, несе в своїх долонях отой невеликий вогник світильника і пронизує ним довколишню пітьму.
Куди ж мусить вона віднести той світильник? Не знала, але відчувала, що вона ступає мостинами града Києва і вже бачить Княжу Гору. Ось білостінні князівські палати. Маленька церквиця святої Софії. Хтось бомкав на ній тягучим, важким дзвоном. За упокій. Мабуть, за упокій душі князя Ігоря. Раптом вогник випурхнув з її рук, метнувся крізь пальці і злетів увись. Вона підняла до нього погляд, але побачила мерехтливо-тремтливу велику зірку. Одиноко і несміливо сяяла вона на київському небозводі. І не здогадалась тоді княгиня, що від тієї зірки колись ниспаде на київську землю велика благодать Неба. І що на неї, розіп'яту душею, знеможену тілом київську княгиню та зірка опустить своє світло і любов. І буде то справжня любов, яка приходить тільки з Неба...
Княгиня здійняла руки вгору, ніби пустила услід тому світилу небесному свою полохливу надію. А навколо неї вже ні чорно, ні світло. І поруч стоїть пресвітер Григорій. Бурмотить:
— Княгине, біда прийшла в нашу країну.
— Що мовиш?
— Загинув наш князь жорстокою смертію.
— Знаю, отче...
— Що ж нас чекає, княгине?
— Праведна праця, отче. І будуть наші діяння благословенні.
— Що ти будеш робити, княгине, тепер?
— Мушу взяти в свої руки кермо Країни Руси. Мушу розбудувати сю землю правдою і законом.
— Чи зможеш?
— Будемо просити Бога о помочі. Щоб послав сили : чесноти. І прощення за гріхи... Проси і ти цього у Господа.
— Проситиму, княгине...
— Розбудуєш християнство тут і станеш першим пастирем цього народу.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа...
— Ми повинні з тобою знати: від правди про себе нам не сховатися. Мусимо йти дорогою правди — на ній істинне життя.
— Відаю се. Але, думаю, краще правду заховати в своїй душі. Для людей простих доступніші красиві слова і обіцянки. Бо правді ніколи не вірять. Вірять у красиву лжу...
— Знаю це. Та все ж краще не кривити душею.
— Хощеш залишитися в пам'яті людей вірною жоною?
— Як можеш говорити такі слова? На мені ніякої вини нема.
— Це так. Але завжди підозрюють у нечесності чесних.— О, як умів цей пресвітер Григорій вколоти словом, а потім заховатись за закон, як равлик у свою черепашку.
— Молись за мене, отче...— розгублено мовила княгиня.
— Я мушу це робити, княгине. Як і ти мусиш потурбуватись про пастиря тутешніх християн. Треба говорити з Царгородом, княгине. Але покійний князь більше з ним воював, ніж домовлявся.
— З ким треба говорити, отче?
— З патріархом.
— Спробую, отче...
— Амінь.— Він перехрестив її широким хрестом і мовчки потьопав по калюжах слідом за нею до палат.
На схилі віку його просто переслідувала ця мета — здобути собі великих почестей від Царгорода і стати тутешнім митрополитом. Княгиня теж про це дбає. Окрім неї, ніхто цього не зробить. Через те мусить стати їй тверджею, силою. Вона потребує цього.
У світлиці княгині горіли свічки. Шаруділи об мостини підошви, гуділи голоси. Старший мечник Ігорів Претич, що лишився у Києві по відході воєводи Щербила у деревську землю, злякано зиркнув на княгиню.
— Княгине, мої чатарі упіймали на Почайні чужих мужів. Мовлять, посли від князя Малка.
— Від кого, кажеш, посли? — не вірила Ольга своїм вухам.
— Мовлять, що від Малка. Двадцять ліпших мужів. Тобі, княгине, злую вість привезли...
— Знаю про се...— нерухомим поглядом уперлась в тремтливий вогник свічки. Щось він їй нагадував.
— І ще мовлять, княгине, тобі слово є від Малка того.
Від Малка слово?! Про що воно? Про смерть її мужа?! Ні, вона не хоче слухати тих слів...
— Чим же вони прибули?
— У великій лодії. На веслах.
— Зараз уже пізно. Завтра вранці приведи їх сюди,— несподівано заговорив пресвітер Григорій. Ольга полегшено зітхнула. Таки вже не було сили з кимось іще розмовляти сьогодні. Ніби душу витягли з неї, а разом і її силу. Вона вийшла із світлиці.
Григорій тихо підступив до Претича.
— З яким словом до княгині та сольба?
— Нібито князь Мал хоче сватати її.
— Злоречивці, підступники, лукавці! Віроломці... Поганини!.. Гордеці!.. Самохвали!.. Кознивці гріховні...— пресвітера трясло від гніву. Деревлянський князь тепер хоче однією рукою пригорнути вдовицю, а другою підгорнути під свій стіл її країну і людей... Полян-русів хоче змусити служити деревському володарю!.. А їх усіх — християн — вигнати з Києва!.. Попалити храми... понищити книги... Чи, може, теж на березах усіх розчахнути... І цей жовторотець Претич пустив їх у Київ. Ще й приведе завтра у княгинині палати!
Княгиня овдовіла, беззахисна і розгублена. То тепер з неї можна глумитись, щоб відомстити за попередні свої кривди!
— Претиче, це ж Мал хоще пригорнути Київ до свого столу. Горе нам!..
Претич спокійно крутнув кінчики темних вусів і лагідно одказав:
— У нас є своя княгиня. На інше ми не згодні.
— А коли той Малко посуне війною на Київ?
— Та ми... не будемо поспішати. Затримаємо ту сольбу в Києві. А тим часом повернеться воєвода.
— Ага... тоді так...— заспокоївся Григорій.
— Ну, а коли б княгиня захотіла, можна було б і велику честь виявити отим послам! Га-га-га! — сміх у того молодця був розлогий і соковитий.
— Про яку честь мовиш? — насторожився Григорій.
— А ту... у поруб їх усіх разом із човном. Та й запалити! Хай тоді Малко чекає слова від княгині! Га-га-га!..
І враз розреготався й Григорій. Тут же спинив себе: то ж гріх! Ні, він не може дати згоди на спалення людей. Що тоді княжич Гліб напише про нього у своєму пергамені?
— Претиче, се ж гріх...
