Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Може, через те, що те сказав наперекір власному сумлінню. Може, за тими словами ховав свій страх втратити владу над ними.

Волхвиня від подиву заніміла. Справедлива душею жоно, пощо дивуєшся мові свого володаря? Хіба не знаєш, що сильний духом сам утверджує свою справедливість власною силою, а слабкий душею шукає тієї справедливости у богів?

Та більше вона не потребувала слів од нього. Глянула на його зігнуті плечі, на пригаслі очі, які ховав під опущеними повіками. Красивий, стрункий, гордий князь Маломир тепер враз змалів і постарів. Їй стало шкода його великих пращурів. Отак роки залежности, коли він князював із ласки свого сильного сусіди, змалили й зницили його душу, Недарма ж народ всуціль називав його Малком. Недоросток, недоробок, та й годі. Шкода їй було його матері-княгині Ярки... Добре, що не дожила...

Велина тяжко відвела від нього очі, обвела поглядом своїх супровідників, що мовчки стояли за її спиною, і почвалала до дверей князівської світлиці. Біля ґанку їх очікував великий гурт людей. Кілька мужів нетерпляче кинулись до неї, але Могута ще здаля махнув їм безнадійно шапкою.

— Ходімо, люди,— сказала Велина.— Самі себе маємо захистити.

Хтось не витримав:

— А що ж він сказав?

— Боїться він, А прикриває свій страх гнівом богів…

— Тоді швидше додому, бо наші хати попалять!

Доки йшли Іскоростенем, товписько людей збільшувалось. "Велина… Велина веде…" — перебігала по граду новина. Чимдалі більше людей приєднувалось до них. Бо там, де Велина-відунка, там завше добро і правда. Бо вона, відунка, відала, що треба робити, щоб позбутися усякої нечисти…

А дружина київського князя Ігоря знову об'їжджала деревську землю. Перед нею всюди зачинялись ворота в градках і селищах. Перед самим Іскоростенем її перестрів великий гурт мужів. Списами і кіллям загородили їй дорогу.

— Чого хочете? — гукнули від князя. Наперед вийшла висока сіроока жінка. Ні стара, ні молода, у високому рантусі, поверх нього темна хуста. Суворо спитала:

— Куди йдете і чого жадаєте?

— Дружина князя Ігоря, не бачиш хіба? По данину прийшли для Києва.

— Ви вже забрали свою данину Києву. Свенельд також забрав свою данину. Вертайте добром назад.

— А ти хто? Звідки взялася і чого наказуєш нам! Ану візьміть-но її!..— крикнув Ігор, обурившись на таку нечувану зухвалість жінки.

Але тої ж миті десятки списів ощетинились навколо жінки. Деревляни щільно стали навколо неї — плече в плече.

— Якась відьма! — реготнув хтось із князевих молодиків.

— Це ж Велина, котра воєводу зцілила,— хтось докинув...

При тих словах верхівці рушили на Велину і її людей, Та списи враз ворухнулись і лягли мужам на плечі, готові завдати удару коням чи верхівцям. Мечники натягли повіддя — завернули коней. Хтозна, куди метатимуть свої списи та ратища ці дикі лісові люди. Може, й справді вилізли з якихось боліт лісовики і відьмаки. В цих лісових деревлянських пущах чимало всякої нечисти.

Дружинники відступили, а через якийсь час посунули на це товпище деревлян в обхід. Але знову на їхній путі, немов з-під землі, піднялись мовчазні лісовики і націлили на них свої гострі ратища. Знову від'їхали. Знову кинулись в об'їзд. Але дорогу верхівцям щоразу заступали гострі списи і ратища,

— Треба дочекатись більшої дружини із Києва,— сказав Ігор.— Має скоро підійти воєвода Щербило.

Стали табором і розвели вогнища. Осіннє небо порошило поземкою. Обтяжені возами із даниною, дружинники не могли швидко рухатись. Треба було зібратись на силі. Але не боялись вони отих безкінних товпищ лісовиків-деревлян із ратищами та списами. З лісу вони не вийдуть на галяву, на відкритий бій. А щоб було спокійніше в таборі чекати, князь послав кількох молодиків в околишні оселища.

— Запаліть там свічки, щоб бачили, куди вертатись їм треба.

— Га-га-га! — безтурботно підхопили дружинники.

І вже надвечір на півнеба запалали заграви. Загорілись дерев'яні хати селян. Горіли, як сухі смолоскипи, бо завжди ставили свої хати із сухих соснових бервен-колод. Горіли хати вночі, горіли вранці і вдень, і знову гуляли заграви над лісами все далі й далі в окрузі. Лютість і мстивість князя збирала навколо його табору все більші натовпи німих лісовиків, і в їхніх душах та лютість викликала подесятиренну ненависть, бо виганяли їх з теплих осель так просто, заради того щоб нагнати страху і тим побавитись на дозвіллі... Не знав старий Ігор, що гнів, як і кров людська, пролита чоловічеською рукою, упаде на голови тих, хто викличе її безвинно. Це великий закон життя, який знають усі мудрі народи. Проте Ігор не знав ні мудрости, ні самого життя, постійно бігаючи в ближні і дальні чужі землі... Та не набрався там також ні чужої мудрости, ні чужого добра. Все було йому мало, бо збільшувалась його погорда і захланність. На старість надбав срібла — як сміття; золота — як багна, а розуму — як у горобця.

Була зоряна, рідкісна зоряна осіння ніч. Загасили вогнища. Сон зморював солодкою важкотою повіки. І думка відлітала у високий зоряний світ, щоб набратися снаги на день грядущий. Під шкіряним наметом, напнутим над саньми князя, стелився п'янкий дух від березового жару, що дотлівав у широкому глиняному відрі, яке мало віддушини знизу. На ведмежих хутрах міцно спав старий Ігор. Кварта меду, що випив звечора до свіжини, розігріла тіло й затуманила неприємні буденні клопоти. Воєвода Щербило все ще не приходив зі своєю дружиною. Князь спав міцно.

І раптом чогось прокинувся. Спочатку не збагнув, де він. І ще більше здивувався, коли перед собою побачив суворі темні очі жінки. Це була та сама відунка, яка ще вдень своїми словами хотіла повернути його назад.

— Хто ти? — здавленим голосом запитав князь. І йому здалося на мить, що він бачив, що він знає добре це обличчя, і ці затиснені вуста, і цей твердий, відкритий погляд очей.

— Княже, покинь нашу землю. І йдти від нас геть.

Князь пересмикнув плечима. Як вона потрапила в його сани? Як сміє йому наказувати?..

— Я київський князь. І деревлянська земля під владою моєю.

— Влада не вічна. Послухай мене: рятуйся!

— Геть, відьмо! Тут моя влада і моє багатство.

— Маєш думати про життя, а не про багатства. Утиш свою гордість, хай заговорить твій розум.

— Я тебе, відьмо, не боюсь. Гей, дружино! Чатарі! Сюди!

— Тут немає ні твоєї дружини, ні твоїх чатарів, княже. Тут, навколо твоїх саней, народ деревлянський. Ти в нашому таборі.

— Брехня! — закричав перелякано Ігор і відчув, як холод страху входить в його пальці, в серце, в мозок. Його сива кучерява борідка затряслась, жовтаві рисячі очі побіліли...

— Княже, кажу тобі востаннє. Зумій послухати голос своєї душі. Не будь поспішливим у гніві. Іди геть із нашої землі.

— Ти відьма, я знаю. Але я тебе не боюсь! — князь забився в куток у своїх санях і, як старий сивий вовчисько, шкірив жовті з'їдені зубія. Страх давив його думку. Страх перед цієї жінкою, перед її спокоєм і правдою. Жодного іншого відчуття у нього не було. Через те почав кричати знову: — Згинь, відьмо! Я накажу спалити тебе на вогнищі! Я не боюсь, не боюсь тебе!..

— Ти правду мовиш, мене боятись не треба. Я тобі жадаю добра. А ти його не хочеш взяти, — мовила Велина.

Таки ж бездарний і безрадний цей князь — жодного покаяння, жодного поруху мислі!.. Цей володар не по закону,— силою тільки жив і володів землями й людьми. І жив та володів нерозважливо, бо не вмів ні кермувати, ні думати про державу. Тож не вміє з гідністю і померти. Одне лише жадання виповнювало його завжди — загребти чуже. Звідки в такого мужа з'явиться людська гідність?

Хтось відкинув висяче рядно над влазом і просунув до них голову.

— Велино, залиш умовляти його. Князь не хоче себе рятувати. Хай прийме своє...

— Твоя правда, Могуто. Жаль витрачати на нього слова...

Волхвиня висунулась через влаз і зникла.

Ігор залишився сам. І ось тоді його охопив звірячий страх. Якимось краєм думки відчув, що його час настав. Час розплати за все. Бо й доля має свій терпець, який інколи вривається.

Знову хтось відкинув рядно, і голос Могути різко сказав:

— Виходь-но, княже!

— Куди? — Ігор тремтів усім тілом, як у пропасниці.— Я нікуди не піду звідси! — заверещав, як пійманий злодій. Смішно було згадувати, що цей князь називався великим володарем. Звичайний боягузливий злодій, шкідливий вовчисько, який бризкав лютою слиною на своїх ловців.

— Гаразд, сиди. Ми тебе й так заберемо! — засміявся Могута. І тут князь Ігор відчув, що його намет ворухнувся, зрушив з місця і посунувся. Під полоззями саней зашурхотів сніжок. Його кудись тягли. О, так, певно ж у такий спосіб його вночі й викрали, випрягши коней, коли після медухи він і його чатарі-охоронці завалились спати.

Нарешті сани спинились. До намету влізло кілька молодиків, мовчки всунули в його рот ганчірку, скрутили сирицею руки за спиною і витягли на сніг.

Князь лежав просто неба. Над ним шуміли пружинистим віттям три берези. Сіріло й ворушилось білими хмарами низьке, похмуре небо. Легенький сніжок кружляв над землею і припорошував сиві кучері, й вуса, і бороду, і одяг старого князя, ніби то спускалась на нього пороша вічности.

— Ану-мо, нагніть оті дві берези! — почув князь оклик того, кого називали Могутою.

Щось дивне надумали ці лісові мужі. Справді, чому не послухався умовлянь тієї відьми? Чому було не повернутись назад, хіба мало добр притяг із Царгорода? Навіщо оце все тепер?.. Навіщо?..

А далі князь дико скрикнув... Той крик розлігся через землі й моря, через роки і віки...

Візантійський хроніст Лев Диякон повідомив, що повсталі деревляни прив'язали Ігоря за ноги до двох нагнутих беріз і... розчахнули надвоє...

* * *

Над Києвом хиталось скуйовджене холодне небо. То каламутилось сніговими вихорами, то вияснялось білим, сліпучим сонцем. Одиноко бомкав дзвін невеличкої княгининої церковки Софії, що постала нещодавно біля її палат. Під ногами шарудів білий сніжок, з-під якого витікали чорні калюжі талої води. Бігти по ньому було важко. Вона часто підковзувалась, падала в оті калюжі, і вусібіч летіли брудні бризки, які сипалися їй на голову, на одяг. Калюжі змочили низький поділ навершника і сорочки, забрьохали поли кожушка. В чоботях хлюпала вода. Ну й довго ж тримається ця сльотава київська осінь!

До Іллінської церкви було вже недалеко.