Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Поможи їй, захиснице жіночих сердець і жіночих доль, Мати Великого Спасителя людського!..

Не спала ночами... Ранок починала з того, що обмірковувала, чим би привабити до себе клятого воєводу. Кликала до своїх палат.

— Маєш нагороду від князя, воєводо. За чесну службу.

— Невеличкий шмат лісу й кілька сіл за Десною. Як ти на те?

Воєвода чемно і щиро кланявся — дякував. Але погляд своїх очей ховав, не ловив її допитливого позирку.

Іншим разом вона віддала йому села і селища по Стугні. Знову кланявся, дякував — і дивився крізь неї. Вона перестала його розуміти. Якийсь страх увійшов у неї. І спрагле жадання перемогти його відчуженість. Здобути перемогу над ним стало смислом її життя. Ладна була все віддати цьому байдужому до неї воєводі, вознести його на вершину слави, щоб почути його щире слово і вдячний людський погляд, сповнений любови. Отої любови, що сходить тільки з Неба. Назавжди.

Тисяцький Щербило ішов до палат княгині з великою тривогою. Ішов на поклик своєї володарки, та мав і нагальну справу. Вранці прибіг з-під Іскоростеня старший мечник князя Претич і передав: нехай-но воєвода чимскорше збере молодшу дружину і йде йому в поміч на полюддя. Князь, мовив, завернув у деревську землю, де вже Свенельд забрав од людей багацько добра. І люд деревський зворохобився. Либонь, починається повстання! Чи не сталося чогось із князем? Пішов же у той розтривожений ненавистю бджолиний рій, коли б в очі князеві не вжалили!.. Чи не трапилось з ним якої біди?

Але у княгині були інші слова. Несподівані. Вся вона світилась якоюсь новою, ніжною силою і непереборною відвагою.

— Воєводо, хочу нашу державу Країну Руси підняти багатством. Хочу, аби в усіх городах були великі торги і щоб скрізь там були гості від далеких і близьких земель. Маєш розіслати київських купчин і гінців-биричів в усі країни для закличу. Будеш сам дивитись за цим і торги відкривати. І гостей розсилати, гостині двори ставити.

Щербило був здивований. Він же ніколи не займався торгами! Хоча майже всі київські бояри наживали собі добра і золото торгуючи.

— Я лишень воєвода, княгине.

— Знаю. Ти наш чесний воєвода, Щербиле, через те і не маєш великих багатств. Тож я подумала про тебе. Володарі мають дбати про своїх вірних помічників. Хіба не так?

Вона була вражена, коли помітила, як потемніло обличчя Щербила, з якою розгубою він оглядався навсібіч, ніби хотів кудись заховатись чи вибігти звідси пріч...

Не здогадалась велика київська княгиня, що спалила, може, останній місток між собою і честолюбним воєводою, бо сказала: вона володарка його! Вона сильніша від нього, і через те саме вона, жінка, дбає про нього — подає йому, яко жебракові, смачні шматки зі свого князівського столу. Це, може, порадувало б його колись, але не тепер. Тепер він був інакшим, гордим і вільним киянином, який не поступиться ні розумом, ні силою жодному високородному володареві.

Княгиня не розуміла його. Вона подумала, що воєвода не бажає клопотатись тими торговищами і гостиними дворами, бо не матиме від тих великих своїх трудів ніякої мзди. Через те поспішливо додала:

— А собі братимеш від торгового мита половину. Це добре, воєводо. Враз розбагатієш.

Очі Щербила звузилися, затьмарилися, і він сказав неквапним і байдужим голосом:

— Нехай княгиня собі забирає оту половину. А торговищами краще за всіх порядкуватиме боярин Дудко. Не буде, може, бояр каламутить тоді.

— Дудко? Каламутить?

— Авжеж. Разом із невсипущою Гординою.

— Он як! Але чому не хочеш?

— Мені потрібно зараз зібрати молодшу дружину по слову князя і йти в деревську землю.

— Пощо так? — стривожилась Ольга.

— Прислав князь гінця. Деревські люди бунтують, не хощуть дати князеві другої данини.

— Пощо данина та друга?

— Першу зібрав Свенельд. А потім узяв наш князь. І здалося йому, що мало. Пішов удруге.

— Ти підеш до князя, а тут кого лишиш?

— Може, Претича...

Щербило переможно посміхнувся, вклонився і пішов. Залишив їй стільки загадок, таємниць і терзань, що вона... зненавиділа його. І весь білий світ зненавиділа. І зажерного безглуздого князя-мужа, що нерозумно отак проти себе підняв людей. Зненавиділа лукавого Свенельда, що зумів упіймати князя в свої тенета, зненавиділа себе, що так принижувалась перед цим воєводою, а він глузував потай з неї... Своїм усміхом і байдужим, рівним голосом він раптом знищив у її серці бажання робити добро. У неї тряслися руки і холодно німіло в грудях. Що ж, воєводо, ти надто високо злетів і забув, кому маєш завдячувати. Гадаєш, літатимеш у високості завжди? Не відаєш, ким погордував. Бо не знаєш, що таке справжня любов повелительки і справжня помста за зневагу.

Тепер у ній прокинулась владна княгиня, володарка чужих доль. Нехай усі забудуть, що вона ніжна жінка, що в її руках милосердя, а не гострий меч.

Княгиня упала на коліна перед Владичицею, Божою Матір'ю, била поклони... і просила невідомо що. Помсти для гордого Щербила? Ні, хай береже його сила небесна... Просила повернути їй його прихильність і... любов... О Мати Спасителя людського! Хіба це гріх — любов? Хіба так багато вона просить? Хіба вона у когось забирає його? Невже за своє многотрудне життя не гідна вона такої мізерної щедрости, як щастя любови? Пошли, о пошли їй крихту тієї благодати, І більше не проситиме вона нічого в житті для себе. Все інше здобуде сама — і для своїх дітей, і для людей, і для держави...

* * *

Дивні передчуття народжувались у душі Маломира де-ревлянського. Слова волхвині-чародійки, що стояла перед ним, ніби зривали з його очей полуду. Він знав, що в народі деревлянському йому не було великої довіри. Завжди називали— Малком, ніби отрока-малолітка, а не дорослого мужа. Тепер збагнув, що в тій назві не ласкавість, а насміх і зневага,— мовляв, не дотягнув розумом їхній князь до справжнього державця. Хоч і сивина вже посріблила його вуси. Тепер дивився на себе ніби з іншого боку. Бачив, що та мудрість, яку він сам у собі бачив і якою пишався, луснула, як бульбашка на болоті.

Отой його вимушений мир із київським князем, поступка Свенельдові своїх володінь, за що — він думав — не будуть тягтися до його столу, були просто лукавими сітями. Обплутали вони його і його землю міцною сув'яззю нитей, в яких він нині борсається, яко рибина в неводі. Він борсається, сумнівається, не наважується порвати той мир і ті обіцянки, а його земля уже піднялася на стань...

— Вовчисько спонадився до отари, княже,— каже йому ця волхвиня.— Якщо не вбити його, винесе все стадо...

Убити київського князя? Це довга й затяжна війна з багатою і великою Країною Руси... Ні, таки краще мир... При війні не всидіти йому на дідівському столі. Київ має більшу силу, ніж Іскоростень,— і торговищ, багато золота й срібла від Ромеї, і воїв — чужих і своїх... Змете Іскоростень одним махом! А буде хоч якийсь мир, він, Маломир, лишиться тут князем. Та що робити, коли його народ сам піднімається супроти київських здирців? Як бути йому, князеві, володареві цього народу?.. Його справа — утримати мир.

Народ робить свою справу — ворохобить, повстає, але то не його вина. Він собі в стороні, бо знає, що воювати з Києвом йому несила. Та коли його народ пошарпає киян, ослабить, погромить,— ну тоді він візьме перемогу у свої руки. А як не буде перемоги, то він не винен, що народ його деревлянський воює з якимись дружинами. Він не воює, він стоїть за мир. Немилість стольного града його й обмине. Краще трохи схитрувати чи злукавити, тихо відсидітись, а його повсталі люди трохи зіб'ють пиху Ігореві.

Не щастило йому з Києвом від самого початку. Якби був послухався княгині-матері, все було б інакше. Але в нього якась м'яка вдача — хто осідлав його, той і поганяє. Спочатку піддався лукавству і настирності уличанського князя Превлада і його підступної жони,— через це проґавив пташку, що летіла до нього в клітку,— болгарську княжну. А виявилось, що та пташка — золотокрила Доля; хто її упіймав, той одяг на себе золотий вінець Долі. А тепер — дожени!

І бояри його недавнечко намагались умовити київську княгиню перебігти до Іскоростеня — нарешті збагнули, що воно таке: вінценосна жона! Навіть злісний волхв Борило згідливо мовчав. Та що тепер ганятися за тим, що згубив! Потім уступив Свенельдові частину полюддя в своїй землі. Невезучий якийсь він, то краще вже йому сидіти в тому Іскоростені тихо та пильно за всіма приглядатися, вичікувати слушної години. До повсталого ж народу йому небезпечно прилучатись. Однаково розгромлять ворохобників.

Волхвиня-чародійка і її люди обнадіяно дивились на князя. Вони хочуть, щоб він таки підняв увесь свій народ в цю годину великого пориву його до волі. На те князі-провідці й народжуються на світ, щоб вести свій народ до волі, до убезпечення своєї незалежности. Чому ж мовчить Малко, син великого Оскольда Києвича? Чи й справді мало в ньому відваги й державного глузду?

Велина-чародійка не могла здогадатись, що їхній князь, хоч і знаменитого роду, але є людиною дуже земною, бо його гординя виростала на славі своїх батьків і дідів, а не від власних трудів. Тож він залюбки користався славою, яка йому дісталась легко, у спадщину, і задля якої він сам не перетрудився. Не здогадувались люди, прості душею, що ось такі керманичі, котрі годувались і тримались милістю своїх попередників, в годину скрути перше думають про те, як залишитись самому зверху й далі, а вже про народ свій щонайменше згадують. Волхвиня бачила вагання князя і подумки почала шукати причину того вагання.

Хіба їй, жінці-матері, легко було прийняти таке рішення. Важче, аніж йому, князеві-володареві. Жінка народжує життя, дарує людині світ, сама йде на смертне ложе в ім'я майбуття своїх дітей. Тож, княже легкодухий, невже ти не здатний до самопожертви в ім'я своїх синів, оцих повсталих мужів і отроків? Не сиди ж тихо, піднімись, захисти свій народ. Адже його грабують і нищать. У малих дітей виривають із рота шмат хліба. Як вимруть діти людські, над ким будеш князювати-владарювати? Подивися ж: виганяють босими на сніг! Хто ж, як не ти, захистить їх? Ні, вона не рушить з місця, доки своїми вухами не почує від свого князя його останнього слова!

Велина дивилась на князя з надією.

— Богам нашим єсть противне таке убивство,— сказав, і гарячий піт ударив йому в груди.