Полтва - Андріяшик Роман
Щось більш животрепетне з'ясовуватимуть українські вчені?
— А ви не станете відмахуватися од нас, як від липких мух? — злукавила Марта.
— Я польський безробітний, крамольний професор, Мартусю!
— Юліан мав на увазі вашу постійну допомогу.
— Ви мене, звичайно, попередите? Я ніби зроду не стояв обличчям до людей, мені треба підготуватися.
— Дамо знати.
Замислений Ридан міряв важкими кроками долівку. Марта на мить побачила його на відкритій лекції довоєнного, тепер забороненого для українців університету, в момент, коли самого Ридана схвилювало якесь зіставлення. Його мозок працював, як дивовижна машина. Всі завмерли, мов загіпнотизовані. Та ось Ридан знайшов вагомий висновок, обличчя прояснилося, і досить було йому ледь примружитися, щоб з глибин пам'яті надбігла життєва композиція, на основі якої він розтлумачив цілий клубок протиріч.
— Знаєте, що я радив би? — сказав Ридан, сідаючи проти Марти і беручи в свої її руки. — Підшукайте для цієї роботи єврея, німця, болгарина, француза. Декого я порекомендую. Росіянина. Одначе не з тих білоемігрантів, що й досі опльовують батьківщину. З тих, що помилилися перед лицем революції. Та я, до речі, теж сам домовлюся з одним розумним чоловіком. Цікава пропозиція?
— Надзвичайно. — Марта усміхнулась. — Мені здається, ви бачите в цих спробах щось поважне.
— А ви хіба ні?.. Так, бачу підпільний університет. Перший і єдиний у світі підпільний університет. До чого дійшло!.. Чи ні? — запитав Ридан з тривогою на обличчі.
Марта кивнула: "Так".
Ридан знову заходив з кутка в куток.
— Коли мені дозволяли одну лекцію на два місяці і я змушений був приватно готувати до науки таких юнаків, як Юліан, я вважав це кривдою. Правда, невдовзі я розміркував: у моїй місії було щось зворушливе, батьківське... Коли мені заборонили зовсім читати лекції, я вважав це недолею. Коли для українців заборонили університет, я вважав це нещастям... Коли ви запропонували мені прочитати тільки одну нелегальну лекцію, я миттю збудував усе заново. Я перехворів би, якби ви обмежилися дріб'язковим просвітительством.
— Аудиторією будете задоволені, пане професоре.
— Не сумніваюся. — Він похитав головою і засміявся. — Я завжди казав Юліанові, що його не перестане переслідувати смертний вердикт. Слава Богу, що ще є люди на землі. Хоч у Юліана вже два дипломи, я з приємністю накрутив би йому вуха, як гімназистові. Дякую, Мартусю, за довір'я. Правильно. Коли людей годують надіями, люди, опріч дурнів, починають жити у такій реальній реальності, якої і не мислиш. Влаштовуються, минаючи найсвятіші заповіді і найсуворіші заборони, і терпляче слухають собі будь-яке — щонайбезглуздіше — базікання владик... Про освітні справи повинні б клопотатися депутати. Одначе, мабуть, персонажі недбайливі, не при гадці їм, смиреннолицим, ні живі, ні мертві пам'ятники... Ви поглядаєте на годинник? Ач яка: зробила своє — і ногам знати! Гаразд, Мартусю. Але ж навідуйтеся, не забувайте бідного професора між німими стінами. За будь-яких обставин вітайте од мене Юліана. І... повірте моєму політичному чуттю: його випустять.
"Випустять... Юліана ви-пу-стять! Професійного арештанта амністують! І ми станемо під вінець, візьмемо шлюб. Я хочу називатися його прізвищем, його дружиною... Краще вірити в те, що бачиш, ніж розчаровуватися в тому, у що віриш..."
Взагалі, Марта бридилася старих парубків, а од цього, на додачу, весь час тхнуло горілчаним перегаром.
Захар Найда був наимоторнішим львівським репортером і працював у "Народній долі" до приходу Свида. Перед чимсь страхуючись, новий редактор систематично міняв склад редакції, та Найді ніщо не загрожувало. Навпаки, він розмовляв зі Свидом зверхньо, навіть брутально. Свид немовби побоювався Найди, що всіх і про всіх знав, про все довідувався перший і вмів з окремих деталей відтворити не тільки ймовірну, а фактичну історію. Мов ясновидець, Найда ніколи не помилявся. Коли була потреба дати інформацію поперед інших, Свид викликав Захара і називав один-єдиний штрих. "Решту висси з пальця". Найда вмощувався за стіл, кілька хвилин зосереджено дивився на аркуш чистого паперу і йшов до секретарки диктувати репортаж. Співробітники билися об заклад, що цього разу Найда опечеться. Захар вмощувався за столиком, все ще перебуваючи в якійсь далині, глупувато дивився на івахіна, наче очі його здатні були прозрівати лише на обличчі цього пришелепуватого оіляка і емігранта, і раптом кидався розбивати руки: він ніколи не пропускав нагоди обпити заклади иків.
Якось Найда признався, що змалку навчився компонувати події, які не відбулися, а відтак — і ті, про які чув одним вухом. "Мої батьки були бідні, як церковні миші, і я змушений був уявити себе в кокарді гімназиста. Війна не дала закінчити університет, та я уявив себе дипломованим фахівцем. На фронті я уявляв себе в мирні дні за двадцять років згодом. Я невідступно думаю про одну дівчину, яка працює в нашій редакції"". У редакції працювали три жінки: Марта, Мирося Коваль і секретарка. Всі перезирнулися.
Найда був душею кожного захимереного вином товариства. Він міг пиячити дні і ночі, мав терпеливість кожного вислухати і зворушливо дивуватися навіть/з того, що не викликає здивування. "Аж он як!.. Ах ти диви!.. О-йой!.." Жалісники від цих вигуків починали плакати.
Мешкав Найда десь на мочаристій, загни лій околиці Львова. Завжди носив у портфелі калоші і щітку, на роботу шкандибав удосвіта, причепурювався, його звикли бачити мовби щойно вийнятого з-під праски.
Марта з Мирославою дибали добру годину, а дідусь, якого спитали, де така-то вуличка, махнувши кудись рукою, прошамкав: "А ще з півгодини шпаркої ходи, паня-ночки'.
Смеркалося. Уздовж вузенької вулички сиротливо зблискували поставлені оддалеки ліхтарі.
— Щодня чимчикувати такий шмат дороги! — мало не обурювалась Мирослава.
— Під градусом виглядає йому близько.
— Але ж сидять у корчмах за північ. І це шнипати додому, подрімати — й назад. Заставимо одвезти нас до міста.
— Викличе карету, — посміхнулась Марта.
— То бодай підпровадить. Тут гарненько: листя ще не обсипалося, терпка свіжість...
— Кумкають жаби...
— Ти стаєш прозаїчною бабою, Марто.
— Цікаво буде, якщо ми Найди не дочекаємося.
— То провітримось. Що я бачу? Отой звіринець, чи заповідник, як ти кажеш, і свою стелю з старосвітською люстрою. Чого ти перехрестила редакцію на звіринець?
— Бо така звичка.
— Бо вона — ніби якийсь та острівець на зловорожому болоті?
— Ти як моя Олеся: "Бо це, бо те?.."
— В тебе псується настрій?
— Посидимо в Найди не більше п'яти хвилин. Молодиця, що йшла з відрами до колодзя, порадила їм
звернути на стежку через городи. Вони здолали кілька перелазів, обшморгали черевички об штурпаки, пірнули в туман, нарешті зупинилися перед високими штахетами. Ще перелаз, ще кількасот кроків — і опинились в тупику між забудованими дворами. Рвалися з цепів собаки, зчинився лемент, та ніхто не ткнув носа з-за брами.
— Ось його садиба, — сказала Мирося, мацаючи табличку. — Тринадцятий номер.
Вступили в темне, обкладене високими стодолами і шпихлірами подвір'я. Доріжка з плиток довела їх до приземкуватої, але міцної, як і Найда, хатчини. Над дверима блідо тліла замаскована дашком, як за воєнного часу, жа-рівка. Зачувши кроки, в стодолах і під оборогами закир-гинькали поросята, заблеяли вівці, кози, мукнула корова, заґелґотали лебеді.
— Ого! — вигукнула Мирослава.
Пройшовши через темні сіни, Марта переступила хатній поріг і пошукала біля одвірка вимикач. Обидві затулили долонями роти, щоб не пирхнути зі сміху. Найда спав за столом, опершися на руки. Біля нього миска вареників і до половини випорожнена пляшка. Марта з Миросла-вою примостилися на лаві.
— цибулькою пахнуть, — прошепотіла, нахиливши обличчя над мискою.
Накинулись на вареники, як голодні ворони. Мирослава підняла до світла пляшку.
— Сивуха. В хаті пахне брагою. Покуштуємо?
— Вина б випила.
— Вина? — підвів голову Захар. Жінки вибухнули реготом.
— Гості!.. Боженьку, дівчата! — Він протер очі і забігав по світлиці.— Котра година? Восьма? Мартусю, Миросю, дівчаточка, даруйте. — Він прислухався. Знадвору долинав вискіт і вереск. — Я миттю, стада мої голодні. Я швиденько.
Найда з хвилину вовтузився у сінях, переодягаючись. Нараз обора спалахнула, стало ясно, як удень, затарабанили відра, заскрипіла колодязна корба, зашморгали цеберки, з дверей шпихліра бухнули клуби пари. Захар щось розминав, засукавши рукава, колотив, підливав води, важко човгали солдатські чоботи, мелькав поношений австрійський кітель з мідними ґудзиками. У корита з дзвоном сипалося зерно, хлюпотіла розварка, звідусіль чулося сьорбання і цмокання. Потому залускали двері, заклацали защіпки.
Все стихло. Ще хвилина — і Найда став на порозі свіжий, чистий, усміхнений.
— Навіщо тобі цей фільварок? — спитала Марта. Найда ніяково осміхнувся.
— Люблю поратися коло звірят.
— Добра любов! — сказала Мирослава. — Тут такі грошенята можна лупити...
— Ні. Вигодую і роздам.
— Дивися — милостивець!
— Спитайте сусідів. У мене й сад, і пасіка. Хіба не приємно подарувати великій родині мішок яблук чи глечик меду?
— Вареники смачні. Сам ліпив?
— Я все вмію робити, Миросю, — відповів Найда серйозно. — Не бігаю ні до кравця, ні до шевця, ні до столяра. — Він підняв убрус зі швейної машинки, висунув з-під лави скриньку з інструментом.
— А чого ж ти пиячиш, бісовий виродку? — накинулась Мирослава.
— Зажди, Миросю. Ви прийшли в гості? Ось я почастую вас вином. — Найда вніс бочівку, подав кварти. — Мед будете їсти? — На сголі з'явилась макітра. — Ви пийте вино, а я цю покладу, — показав він на пляшку.
Мирослава пригубила кварту, глипнула на Марту і спитала:
— Чуєш, Захаре? Ця дама тільки те й думає, як добратися додому.
— Одвезу. В мене коник, коляска...
— Ти справді чудотворець. Нехай тобі ведеться.
— Не хочу,— пробурмотів Найда.
— Чого не вистачає?
Він вихилив одну за одною дві чарки.
— Не дивіться так, будь ласка. Я не напиваюся до чортиків. І ви звідайте вина. Може, варення дати? Вибачте, я нічого не купую і пригощаю домашнім. Сливового? Вишневого? Є чудові, залиті цукром, яблука-паперівки. Свіженькі, наче з дерева.
— їй-бо, багач. Неси. І злагоди по торбині на прощання.
Найда заставив весь стіл, ще налив дівчатам вина, і, хоч переконував їх, що не вдаряє йому хміль до голови, очі стали соловіти.
