Морозів хутір - Самчук Улас

Видання бідне, папір поганий, малюнки зле виконані. І це читає син? — Рідне слово, — читає поволі Іван, розгортає далі книжку і знаходить віршики та оповіданнячка. Що за автори — Черкасєнко… Олллєєєсь… Боррііс Гррііннччєєєнко, — читає Іван і вимовляє Е як Є, И як І; на устах — прихована іронічна посмішка, а в душі протест. "Учітеся, брати мої! Думайте, чітайтє! І чужого научайтесь — свого не цурайтесь! Бо хто матір забуває, того Бог карає". "Гей, бікі, чого ж ві сталі? Чи поле дуже за-ро-с-ло?.."

Як це дивно звучить, а головне, чого така розрідженість, чого така деградація стилю. Він пам’ятає ще свої старі читанки, і йому здається, що ці навмисне одягнені зле і неохайно, щоб зійти на кілька східців вниз. А все ж якась у тому є правда. Подумати тільки — "хто матір забуває". Жорстоко.

Іван мандрує по кімнатах і заглядає до Андрієвої. До речі. Андрій. Так багато про нього чує. Таня, коли називають його ім’я, підносить голову. Навіть старий, навіть Василько і навіть Мар’яна. Іван вступає до кімнати — вузької, довгої, з одним, майже на цілу стіну, широким вікном, що виходить у сад. Вхід з коридору. Зліва їдальня, справа кімната Тані. Стіни завішені класикою — міфологія, греки, римляни. Праворуч у куті столик, над ним овальний портретик молодого, того, що зі свічкою, Шевченка, тут також Ґете і кілька невідомих Іванові облич. Дешева, вишневої барви шафа зі скляними дверима ціла запхана книгами. Корінці дещо вияснюють — також класика. Шекспір. З росіян — Пушкін, Достоєвський, Толстой. І знов щось українське: серія брошур у темно-червоних окладниках — "Літературно-Науковій Віснік" — читає повільно Іван. А далі ще і ще. "Нова Хата". "Дзвін"…

Так. Всього чотири роки, а от… Навіть тяжко пізнати. Все так дивно обернулося. Іван заходить трошки далі, до сестри. — Можна до тебе, Таньчику? — каже він винятково ніжно. Таня в домашній капоті шиє на машинці. — Розуміється. Прошу. Сідай, — каже Таня, відвертається від машини і пропонує Іванові стільця.

Кімната Тані, можливо, найгірша. Наріжна. Вікна на схід і північ — там і там сад. На стінах так само Петрове мистецтво і кілька шкіців його колег. Але меблі старші, різні, все витерте, багато речей, що не надають ніякої естетики — чужа білизна, залізко, розкидані приналежності побуту. Запах нафталіну.

— Хочу поговорити з тобою про Андрія, — каже Іван. — Заходив ось до його кімнати, і мені здається, що маємо якогось професора класики.

Таня, приміряючи шиття, з посміхом каже: — Не професора, а письменника. Я ж тобі писала.

— Що ж він пише? — питає спокійно Іван.

— І вже друкується. Побачиш. Пише прозою. Ось, як хоч — подивись. — Таня встала, знайшла невеличкий журнал і подала його Іванові. Іван розгорнув. — Також по-українському? — кинув між іншим.

— Так. Це наш головний українець, — каже Таня. — Ти б його тут послухав. Він тоді таке вирікає, що на ногах не встоїш. З ним навіть Афоген Васильович не вступає в розмову.

— А хіба ж є така українська література? — питає Іван.

— Я цього не знаю, — каже Таня.

— Головне, щоб він не тратив марно часу. Ніхто в світі такої літератури не знає.

— Ми вже про це говорили, — каже Таня.

— І що ж він каже? — цікавиться, видно по всьому, Іван.

— Каже, що йому це зовсім байдуже, що пише він не для світу, а тому, що писати мусить, і що не в мові суть, а в змісті. Це його позиція.

— Але він же мусить знати, що наша держава мовне питання уважає за питання політичне, і Росія ніколи не допустить, щоб тут творилась якась нова культура. А тим більше не допустить цього у ширший світ.

— Знає! Він все це дуже добре знає, — каже Таня і пускає в хід свою машину. Іван пережидає шум, а потім Таня знову говорить: — Він має на це свою філософію. От почуєш.

— Шкода часу. Власне шкода часу. А до всього: це страшенно небезпечно. За це пішлють його хтозна-куди.

— Та ж революція! — каже Таня. — Свобода.

— В Росії ніколи ніякої свободи не було і бути не може. Що, ти цього не розумієш? І раз він має талант, раз хоче його виявити — нащо тут політика? З цією мовою він ніколи не попаде в світову літературу. У нас нема для того сили, а світ нас не знає.

Таня знов пустила в рух машину. — Я цього не знаю, — каже вона по хвилинці, — однак що ти зробиш, коли він пише так і каже, що інакше не може. По-російському в нього не виходить.

— А потім: що у них, у тих українців, за дивний стиль. Саме село, і до того ще яке! Діди і баби, воли, матнисті штани. Невже вони ніде у нас не бачать міста? Чому ж це бачать росіяни?

— Я цього, Іване, не знаю. Але ж ти також любиш хутір.

— Розуміється. Але поки у нас не було того "рідного слова", у нас тут було повно життя. Пригадай, які ми читали казки: Ґрімм, Гавф. Іван-Царевич. Заморські царства. Спляча царівна. А я он заглянув до тих, що знайшов у Василька. Геть з тим сміттям! — досить нервово сказав Іван. — Вони хочуть вернути мого сина назад до діда і баби з козою та куркою. Ні одного натяку на справжнє. Якась суцільна тупість. Ні крихти лету. Де, питаю, фантазія?

Таня відорвала погляд від машини і дивилась на брата. — Тут, Іване, він з тобою цілком погодиться, — казала вона. — Андрій також цим обурений.

— Також знайшли собі стиль. Подумаєш, велике щастя — широка турецька матня. Це ще для маляра екзотика, але подумай, Таню, що скаже житт… Це відбивається на душі. Побут села — це застій. Зрештою, безмірно брешуть… Де у нас такий побут тепер? Вони тримають його у своїх тупих головах з-перед ста років.

Таня шиє далі, і шум машини глушить останні слова Івана. Потім Таня до нього звертається: — Скажи мені краще, чи будеш в середу у Лоханських?

Питання дуже відмінне, і воно відразу переводить розмову на інші рейки.

— Здається, буду, — каже Іван.

— А як ти знаходиш Мар’яну? — питає далі Татяна.

— Ти її добре знаєш? — від себе питає Іван, і на обличчі в нього зросла цікавість.

— Моя найкраща приятелька. Вчились разом у гімназії, а потім у Петрограді.

Іван встав. Таня зрозуміла, що він про це не хоче говорити. Сказав ще якесь слово і вийшов.

Далі Іван іде в поле. Хоче бачити, як воно виглядає тепер. Що там тепер можна бачити, але він хоче окинути зором самий простір, подивитись, як лежать межі, побачити ще раз барву землі.

Погода погана. З північного заходу дме досить різкий вітер, і чорні клапті хмар, що звідти вириваються, виразно погрожують снігом. Іван пішов головною стежкою через сад, переступив перелаз і попростував серединою поля в напрямку Гісина. Часом він зупиняється, бере груду землі і чавить її в кулаці. Земля мокра, м’ястка, буруватої барви — пшенична земля. Це досить дивно. Розлогий кряж нагадує велетенську перевернуту половину мушлі, що лежить на піску. І кругом дійсно пісок, луг, від півночі — болото. Над болотом зводиться пагорок, місцями з невеликими зарвами. А сам цей острів має добру, буру верству землі, на якій прекрасно ростуть пшениця, соняшники, кукурудза і навіть кавуни. Закінчується він від півночі добрим шматком лісу — мішанина сосни, дуба і берези, що тягнеться здовж болота ген на північний схід, пересягає межу Морозового володіння і доходить до Роздолу, Пильника і аж до Тростянкова. У лісі — яри, зарослі терниною, і старі прекрасні сосни, що гордо зносяться над молодняком і шумлять своїми широкими коронами. Влітку тут багато чорниць, малин та інших ягід.

"Ну, от, — думає Іван. — Дорослі люди. Революція. Чому вони носять ті червоні шмати і спішать вмирати на барикадах, а чому не йдуть ось у цей простір, не беруть лопати, щоб прокладати тут нові дороги, сушити ці багна, регулювати цю велику ріку, будувати тут варстати праці й добробуту. А маємо тут такі необмежені можливості. Дурні. Думають, що сама революція їх нагодує. Гадають, що як змінять владу, то хліб сам буде рости на оцих занедбаних просторах?"

Іван і тут не бачить, щоб усе було в порядку. Ще колись йому здавалось, що їх земля найкраще оброблена, найкраще використана. Тепер йому здається, що тут ще залишається дуже багато зробити. Чому, наприклад, весь урожай з цілого поля обов’язково везти додому? Чи ж не було б доцільніше побудувати отут, серед поля, накриття і складати його тут? Чому у них до цього часу немає ні одного трактора, коли він бачив такі в Німеччині навіть по малих господарствах? Можна збільшити видайність землі, можна побудувати свій млин. А головне — використати оті піщаники по краях, де нічого не росте. Все то треба засіяти лісом, більше лісу. Більше підприємливості. Більше вкладу праці. Більше уваги.

Тепер тут порожньо, таємниче, холодно. Іван бореться проти вітру. І щойно під лісом стає затишно. Тут навіть приємно, і приходять на думку гарні згадки. Це той саме ліс, що не раз ховав у своїх гущавинах веселе товариство братів Морозів, тут проходило дитинство, хлоп’яцтво. Тут зріли перші їх романи. І от тут також у Івана виринає перша думка: а чи не варто йому женитись. Ні. Цю думку він уже не раз обмірковував, але вона виявлялась давніше в зовсім абстрактній формі. Тут же Іван висловив цю думку у зв’язку з цілком конкретним уявленням. Пригадалась йому недавня розмова з Танею і той натяк, що зробила сестра. Іван, здається, вже згадував сам з собою ту дівчину з огненно буйною косою. Щось у ній є. Певне, міцне, п’янюче.

І на нього напав знов страшний голод до жінки. Подібне було не раз отам, на чужині. Воно переходило у звичайний біль, тугу, неймовірне напруження всього єства. "Так, — думає він. — Мушу женитись. Мар’яна. Ця буде моєю жінкою. Хочу якраз її".

І ця приємна думка досить швидко розростається, набирає певного виразу. Треба ще говорити з Танею. І з цією думкою Іван вертається до хати.

Першим зустрівся дома Петро.

— Їду, Іване, до Києва, — каже він.

— Таки рішився? — питає Іван, і обидва заходять до Іванової кімнати.

— Мушу їхати. Маю діло. До всього там тепер таке твориться!.. Катерина не дасть собі ради, і треба довезти трохи харчів. Там тепер, напевно, знов балаган.

— Петре, — каже рішуче Іван. — Ну, скажи, що це справді в нашому світі діється? Ти ж усе добре знаєш?

— Нащо тобі це потрібно? — питає Петро.

— Як нащо? Хочу братись за життя. Хочу знов господарити. Мушу знати, що власне діється.

— Знаєш, ще Тютчев сказав: "Умом Расії не панять", — каже Петро.