Морозів хутір - Самчук Улас

— А загально таке: у Петрограді стався ще один переворот. На місце Керенського прийшов Ленін. Буде диктатура пролетаріату. В Києві прогнано гетьмана й німців. Засіла поки що Директорія. Край наш темний, відсталий. Народ неграмотний. Розважання великих російських голів — понурі. Ціла Росія в огні — горить, шквариться. Десь там у Сибірі, кажуть, воює Колчак, десь там на півночі є ще Юденіч. Десь там на півдні — Корнілов. Десь там на заході — Петлюра. І що ти з цього, брате, зрозумієш?

Іван слухав Петра з зацікавленням. Він приблизно і сам все це вже знає, але в ньому ткніє[20]кілька дуже діткливих питань, на які нема відповіді, але він все тієї відповіді шукає в собі та біля себе.

— Дурне, — було його висновком, коли він рішився на слово. — А головне: тут нічого не вдієш. Стихія. А як ти уважаєш, Петре? Чи варто і нам до когось з тих змагунів пристати.

Петро відповів не відразу.

— По-моєму… хіба тільки… до Петлюри, — обережно, поволі проговорив Петро. Іван підняв голову. Він дивився хвилину на Петра.

— Ти це поважно?

— З конечності, — каже Петро.

— За відокремлення? — тривожніше питає Іван, і очі його засвітились.

— Бачу, ти боїшся, — каже спокійно Петро.

— Я в це, Петре, не вірю. Я в таке не можу вірити.

— Знаю, Іване. Ми заповажні на таку власне непевну гру, — говорить Петро.

— Мене разить не тільки сама думка про відокремлення, хоча і це справа нереальна. Мене разить їх стиль. І взагалі. Навіть та їх романтика — шлики і червоні штани. Ні, ні! Це, Петре, все не для мене. Я не артист.

— Це все так. Але це не поможе, Іване. Інші йдуть, і хтось з них переможе.

Перерва і мовчанка, а потім Іван каже: — Ні. Я мушу робити своє. Баста! Я воював, як було треба. Тепер революція. Я буду далі воювати працею… І одного разу — переможу. Так робив мій батько.

— Побачимо, Іване. Сьогодні нічого не можемо сказати.

І так Іван лишається без відповіді. Має тільки непереможну жагу кинутися на своє господарство і почати діяти. Над ним тяжить вісімдесят десятин доброї, родючої, масткої землі, яку він ось бачить під ногами, до якої торкався своїми пальцями і в яку, як живу видимість, вірить. Все інше — туман. Ідеї — туман. Революція — туман. Рано є — ввечері нема. Це вітер, настрій і роса. А земля — земля, і вона всмоктує в себе. Вона тягне з людини краплю по краплі піт і кров, а зате дає життя.

Таня покликала братів до столу, і розмова скінчилась.

VI

Другого дня рано було вже біло. В повітрі кружляло і вихорилось. Незважаючи на це, Петро зібрався в дорогу. Його валіза тяжка, мов камінь. Вона наповнена дарами хутора у вигляді цілком приватних, майже інтимних речей зі скромними назвами, але нескромним запахом та смаком. Петро не має нічого проти — приїхати з хутора і дома, в присутності дружини і сина, розкрити ту валізу, мов ріг щедрості, і усміхнено передати її за приналежністю.

Всі Морози на ногах. З Петром їде також Сопрон. Він не може в такий час утриматись на хуторі. Хто знає, що там у цей саме час діється. Але Таня взяла обіцянку, що на Різдво всі вертаються, що приїдуть також Катерина і Михайло. — Тільки так, — казала Таня, і вони легко погодилися. Всі в русі. Дмитро виточує з повітки поржавілі обшивні, обмітає старанно з них куряву, чіпляє шлеї і запрягає ліпшу, ту сиву, пару. Старий, як звичайно в таких випадках, також тут, і його око бачить усе до найменшої дрібниці. Татяна заклопотана і схвильована. Омелянчиха ще також тут з позакочуваними по лікті рукавами і попідтиканою спідницею. Тільки Іван спокійний, рівний, діловий. Він з кожним днем, ба, навіть з кожною годиною приходить до себе і направляється. І незважаючи на те, що він мало говорить, його присутність усі дуже вичувають…

— Ну, Іване, почоломкаємось, — каже Петро, коли вже все готове. І брати, обнявшись, три рази за старим звичаєм почоломкались. Те саме, але без пафосу і театральності, зробив Сопрон. Потім усі гуртом пішли до саней, Петро і Сопрон усілись, обгорнули ноги, цвьохнув батіг, коні рушили, і сани легко поповзли по свіжому снігу, лишаючи за собою ржаві сліди. Таня кивала всім рукою, старий та Іван з посмішкою дивились їм услід.

З від’їздом Петра і Сопрона рух на хуторі не зменшився. Можливо, навіть навпаки. За цей час пішла чутка довкруги, що повернулися сини Мороза… На хутір потягнулися рідні з Андрушів, з Ліпляви… Знайшлося чимало дядьків, тіток, племінників та похресників, які приходили і приходили привітатись. На кухні постійний рух, в їдальні постійно накритий стіл, на столі постійно пляшка з горілкою і закуска…

— Ба, повернувся! Дай Бо! Як Бо’ милує? — Це все свої люди…

Старші, молодші, чоловіки і жінки, і навіть діти. Іван охоче з ними патякає про всякі справи. Перш за все війна. Ну, звісно… Війна кінчилася і хай не вертається… Було не дуже приємно в тих мазурських багнах, нічого казати. Німці там насипали нам досить, хай їм грець… Але що то буде? Дивіться, що навкруги діється! Народ встає, а як же… Кажуть — вся земля мужикам, і то без викупу. По десять десятин на душу… Поміщицькі землі ляснуть, то вже рішене. Хтозна, чи й не манастирські… І взагалі всі землі…

Що ж роблять люди? Та що? П’ють. Роблять самогон і п’ють. У кожному селі по десять кубів день і ніч працює… Дим іде, самогон капає, хай йому таке… Хтозна, чи коли ще таке бувало… Приїздять до села агітатори… Так і так, мовляв, — земля ваша, власть ваша, повна, як кажуть, свобода… Що й казати. Наші ліплявські мужики рішили поділити всі землі поміщиків. Іншого виходу нема… Звісно. Тільки спрашується, яка буде власть? Хто буде управляти государством? Де правительство? У Києві вже прогнали гетьмана — і добре, але хто буде далі? Воно все-таки без царя ніяково, як не кажіть… Звідки ту справу не поверни, а таки настояща законна власть потрібна… Так воно завжди було…

— А чи чули ви щось за Петлюру? Кажуть, ніби гарнізує армію… З галичанами йде…

— То це з австріяками?

— Та де… Та це наш… З Полтави… Отуто-о…

— Та… З Полтави… Кажіть… Учора прийшов Якубів та й каже: з галичанами, з Австрії… Звісно…

— Та що звісно, яке там звісно… Та я знаю достойменно. Наш чоловік. З Полтави. Мені розказував Семен з Канева. Сам був, сам бачив… Каже — свій чоловік… У Києві ще навіть був і ніби при самому гетьманові состояв ад’ютантом, але потім гетьман його арештував… За що вже — не скажу, бо тепер усе темна вода. Звідки тепер чоловік може знати, що там хтось думав у Петрограді, коли то п’ять тисяч верстов до нього, а телеграфу нема…

— Так, кажеш, Петлюра був при гетьманові?

— Так кажуть…

— Брехня! Суща брехня. Петлюра робить повстаніє проти гетьмана. З галичанами. В Білій Церкві три дні велись бої. З одного боку Петлюра і галичани, з другого — гайдамаки і добровольці… Ні ті і не ті, дак все-таки добровольці дістали... І здорово дістали…

— Золотопогонники! Сукини сини!

— Ну, ти й сердитий, Іване… А от Іван Григорович — носив золоті погони? Носив. А чим він тебе оскорбив…

— Про Івана Григоровича не говориться, а коли до тебе не п’ють, не кажи здоров. Я був три роки на позиції. Мене брали за морду, і як ще брали! Бувало, в Карпатах гнали тебе, як чортяку, в саме пекло, і, думаєш, я що? П’ять ран маю… Ось на, тут, дивись… Хоч, покажу… А за що, питаю тебе, мудрий ти такий? От і маєш тепер революцію… Якраз за те! Наш народ тьомний, це факт, але коли вже йому заллють за шкуру, так бережись, бо роздушить!.. Вони мені казали: за родіну! За царя! А от руський чоловік, дак той інакше думає… У нас був у зводі кацапчук під званієм Ковальов. Дак той тобі каже: за какую такую (і криє матюком) родіну? І що ж? Думаєш, ми йому перечили? Нікагда!. Цар — не цар, нам всьо ровно…

— А от я цікавий, що то тепер без царя викопошиться… Курча чи жаба?.. От я цікавий, як то воно піде управленіє отам на горі… Воно, чорт батька зна, нам все одно… Ми мужики, але є і вищі від нас люди з білими руками… Дак ті то підуть усі, як один, під ранжир… Розговор в революцію короткий…

— Чому короткий? Хіба люди не люди?

— Є всілякі… Люди є такі і люди є онтакі… Всілякі… Так оті і будуть питать… Що, хіба погони не полетіли?.. Я ось їхав з Москви через Бахмач… Так там на станції хура погонів валялась… Ти знаєш?.. Одному полковникові знаєш що зробили? То що… Взяли в погони цвяха вбили і кінець… А був полковник… Думаєш, постидались? Пхе…

— Таа! Я тільки цікав, як то воно піде управленіє при такій власті… Все-таки, як не кажіть, якось воно не те… Полковник не полковник, а все-таки і він чоловік… Нащо йому цвяхи вбивати?..

— А от нащо: коли я був у Карпатах, дак він, сучий син, гнав мене отак в огонь. Бачиш — гора, а на горі німець… А ти от іди туди і вмирай… А за що, спрашується? Га?

— Та то все государственне діло. Государства воюють, значить, треба вмирать… Трудно, як кажуть… В газетах пишуть, що німці, так ті просто тобі ані шагу назад… Вперті чортяки, а все, мовляв, тільки брот та брот кричать… Давай, мовляв, брот, а брот по-їхньому дак це по-нашому хліб… А у нас хліба вдосталь, дак і нема за що кров проливать. Брешуть, звичайно, бісові діти. Сам бачив на позиції білий хліб у німця.

— Е, Микито, Микито… Хліб… Ти кажеш — хліб…

— Хліб, Іване… А так… Ти думав що?

— Я думав, коли наш бєдний клас, дак той хліб — не хліб… Йому хліб… Який йому хліб… А от Іван Григорович хоче сказати…

— Я? — каже Іван Мороз. — Я нічо… Я кажу: може. Бог дасть, щось із того вийде, а може, ніщо…

— Е-е-е! Іван Григорович муудрий чоловік… Іван Григорович зайвого слова не кине, хе-хе-хе! І так треба. Хто мовчить — двох навчить… — сміється Іван.

— Не те… Не те… Я тільки кажу: я сьогодні нічого не знаю. Я чотири роки був за границею. Що тепер діється, я не знаю. От не знаю…

— А хто має знати. Ми. — виривається Іван з Ліпляви.

— Не знаю… Хтось є такий, що знає… А я не знаю… Знаю тільки одно: про це, що тепер діється, я ніколи не чув і не знаю, що то є, і не знаю, що з того буде. Йдуть якісь большевики. Звідки йлуть, куди йдуть, чого йдуть — не знаю. Я був офіцер, я був хазяїн, я був у Німеччині, бачив трохи світу і людей… Читав книги, але я тепер нічого не знаю… Чую, що хочуть людям забрати землю…

— Так, так, так — перебиває Іван…

— Ну, от… А що з того буде. Ти, Іване, знаєш. — ставить Іван Григорович питання.

— Та! — кидає півслово Микита.

— Чого… Знаю! — каже Іван.

— То от ти нам і скажи, — каже Микита.

— То й скажу… От і скажу… Забирають землю, бо бідний клас потребує… За що я кров проливав.

— Е, ти, Іване, говориш про землю, як про нюх табаки… А тут воно не те.