Київські прохачі - Нечуй-Левицький

під дзвіни­цею під ни­зом є три ма­ле­сенькі кімна­точ­ки. Він дав мені од­ну комірчи­ну й прис­та­вив до церк­ви, щоб я ме­ла поміст, сти­ра­ла та зміта­ла по­рох з об­разів, гляділа груб в теплій церкві, бо, бач­те, там па­ла­мар який­сь та­кий, що в йо­го не­на­че не всі до­ма. Йо­го батько ще зза­мо­ло­ду па­ла­ма­ру­вав та­ки в нашій церкві та й по­мер, а отець Онуфрій не хотів скрив­дить йо­го си­на та й вип­ро­сив йо­му батьківське місце. Але він собі зро­ду який­сь не­тя­ма, не­роз­то­ро­па: тільки й уміє дзво­ни­ти та то­пить в гру­бах. А я вже за йо­го й при­би­раю, й вимітаю, й груб дог­ля­даю. Як­би не па­но­тець, то я, ма­буть, і досі б по­невіря­лась в про­хач­ках та ти­ня­лась з тор­ба­ми по мо­нас­ти­рях. Поз­до­ров йо­го, бо­же, й про­довж йо­му віку!

- Якби мені тра­пи­лось хоч та­ке місце, як оце вам, то я ще й бо­гові по­дя­ку­ва­ла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Я вже про­жи­ла й проїла усе до ос­таннього ша­га, що ма­ла. Зап­ла­ти­ла оце ос­танні гроші в гос­ти­ниці й сьогодні од са­мо­го ран­ку в ме­не й рісоч­ки в роті не бу­ло. Вже тиж­день я не маю чим жи­ви­тись. Хліб та во­да, ото єди­ний мій по­жи­вок. Че­рез та­ке пісню­кан­ня я вже зах­ля­ла, лед­ве ме­не но­сять но­ги, лед­ве жи­вотію на світі. Хоч ски­дай та про­да­вай че­ре­ви­ки, бо в ме­не вже не­ма чо­го й про­да­ва­ти. Я чу­ла, що в вас на цвин­тарі дур­но да­ють про­ча­нам до­щані комірки. Чи не мож­на б при­ту­ли­тись в вас в комірці, до­ки я собі на­пи­таю якусь служ­бу?

- Батюшка на­бу­ду­вав на подвір'ї ма­леньких комірок для сільських про­чан, де во­ни скла­да­ють та ки­да­ють на день свої клун­ки, щоб не но­си­тись з ни­ми по церк­вах, і там но­чу­ють. Але ж ви не спа­ти­ме­те на тап­чані, на го­лих дош­ках? - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Мушу спа­ти. Нігде в світі дітись! - ска­за­ла Га­лецька.

Майбородиха важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши за своє біду­ван­ня, ду­же схо­же на біду­ван­ня нез­най­омої без­щас­ної удо­ви.

- Йдіть, пані, до ме­не; днюй­те й но­чуй­те в моїй кімнатці, до­ки знай­де­те собі якесь прис­та­но­ви­ще. А я тим ча­сом обер­нусь до на­шо­го ба­тюш­ки, побіжу до ти­та­ря. Мо­же во­ни по­ра­дять вас, за­ря­ту­ють в біді й да­дуть вам якусь ро­бо­ту. В ме­не є ліжко; стоїть і тап­чан­чик. Бу­де­те спа­ти на тап­чані. По­бу­де­те, по­жи­ве­те, а там, що бог дасть. Ся­ко­го-та­ко­го по­жив­ку пос­та­че в ме­не і для вас, і для ме­не, - ска­за­ла доб­ра Май­бо­ро­ди­ха.

- Я не знаю, як вас і дя­ку­вать. Та й чим вас дя­ку­ва­ти, ко­ли в ме­не не­ма й ша­га за ду­шею, - ска­за­ла Га­лецька.

Надворі вже по­ночіло. Смут­ний вечір ки­нув сутінок на цвин­тар. І в то­му сутінку ти­хо йшла смут­на роз­мо­ва крізь сльози двох безп­ри­хильннх удов. В той час па­ла­мар До­си­фей Кло­по­товський не­на­че ви­ник з тем­них здо­ро­вих та ви­со­ких две­рей під дзвіни­цею. На йо­му теліпавсь ши­ро­кий зас­мальцьова­ний ха­лат зе­ле­но-жов­то­го міщансько­го кольору з дво­ма по­во­роз­ка­ми зза­ду. Кар­туз був надітий на­ба­кир: з-під кар­ту­за не­на­че вип­ру­чу­ва­лись розкішні чорні пре­густі ку­чері. Чорні очі аж горіли якось неп­ри­родньо, не­на­че тліли дві жа­рин­ки. Він наб­ли­жавсь до сходів й, по­хо­дя, виспіву­вав вінчальну пісню: «Ісаіє, лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на Ема­нуіла».

- Йдіть собі, пані, з цвин­та­ря, бо мені вже час за­ми­ка­ти бра­му. Вже всіх бабів та мо­ло­диць оце по­за­га­няв в хліви, тільки ви й зос­та­лись у цвин­тарі, - ска­зав Кло­по­товський.

- Та мені, го­лу­бе, надісь, до­ве­ло­ся б но­чу­ва­ти на ва­шо­му цвин­тарі, оту­теч­ки на схо­дах.

- Оце га­разд ви­ду­ма­ли! То тільки сільські ба­би по­ко­том сплять на траві на цвин­та­рях по мо­нас­ти­рях. Па­нам не ли­чить спать долі на цвин­тарі. В вас, пев­но, є ж свій дім. Мо­же, й маєте синів та гар­них до­чок… Це, ма­буть, в вас якісь ве­ре­ди чи прим­хи, щоб спа­ти на цвин­тарі. Чи в вас пак є гарні доч­ки? - спи­тав бла­генький Кло­по­товський.

- Нема в ме­не, го­лу­бе, ні до­ма, ні до­чок. Я од­ним од­на собі в світі, си­ро­та, - смут­ним го­ло­сом обізва­лась Га­лецька. - В ме­не й ша­га не­ма в ки­шені, гірше ніж в стар­ця, бо в стар­ця є хоч шма­ток хліба в торбі: є при­най­мні чим жи­ви­тись.

- Гм… Я ду­мав, що он якась панія, а ви про­хач­ка. Я ду­мав, в вас є гарні доч­ки, та оце й пи­таю, бо мені час би вже й же­ни­тись. Так мені усі лю­де ка­жуть. Та й ос­то­чортіло па­руб­ку­вать. А ко­ли ви стар­чи­ха, тільки пансько­го за­во­ду, то за­раз мені ви­ходьте геть з цвин­та­ря, бо вже пізня до­ба.

- Ця панія но­чу­ва­ти­ме в ме­не, й ось ми за­раз вста­не­мо та піде­мо до гос­по­ди, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Хіба так! Ко­ли так, то я піду за­раз за­ми­ка­ти бра­му, щоб який­сь дідько ча­сом не вше­ле­павсь в цвин­тар на ніч, - ска­зав Кло­по­топський і ос­ту­пивсь.

- Ви, пані, йо­му ви­бач­те. Він вже до­рос­лий, навіть літній па­ру­бок, і все тільки ду­має за те, щоб же­ни­тись та ще й не прос­то, а пос­ва­та­ти ба­га­тир­ку та ще й ду­же гар­ну, бо, пся­юха, хоч і вдав­ся не­тя­ма, й навіть без клеп­ки в го­лові, але ду­же ли­цяється до гар­них паннів. Ходімо, пані, в мою кімна­ту. Пе­ре­но­чуєте та по­ве­че­ряєте в ме­не хоч чай­ком, До­си­фею! чи ти пак вже нас­та­вив са­мо­вар?

- Та вже там аж па­рує, а ви все си­ди­те та те­ре­вені справ­ляєте: ладні ба­ла­ка­ти з отією про­хач­кою й до півночі, - гук­нув До­си­фей, бряз­ка­ючи клю­ча­ми та порп­ля­ючись ко­ло за­су­ва біля бра­ми.

Майбородиха по­ве­ла Га­лецьку в свою кімна­ту під му­ро­ва­ною ста­рою дзвіни­цею.

В здо­ро­вих ви­со­ких сінях з чор­ною до­ща­ною сте­лею бу­ло по­ночі. Двері в кімнат­ки лед­ве мріли. Май­бо­ро­ди­ха заб­ряж­ча­ла клю­ча­ми, одімкну­ла двері. Га­лецька всту­пи­ла в кімна­ту. І їй зда­лось, що во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі, в келії якоїсь чер­ниці. Кімнат­ка бу­ла ву­зенька й дов­генька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні мож­на бу­ло ляг­ти, підоб­гав­ши но­ги та скар­цю­бив­шись. По один бік кімнат­ки сто­яло прос­те ліжко, по дру­гий бік сто­яв тап­чан з мат­ра­цом, зас­те­ле­ний білою сільською ска­тер­ти­ною, а в ку­точ­ку лисніли фольгові об­ра­зи, й лед­ве бли­ма­ла ма­ленька лам­пад­ка. На вікні зе­леніли мо­ло­денькі лис­таті фіку­си та ге­рані. В кімнатці бу­ло чис­то. Нігде не бу­ло ні по­ро­шин­ки. В од­чи­не­не вікно че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко цвин­тар, за­рос­лий зе­ле­ним со­ко­ви­тим шпо­ри­шем, та ря­док ста­рих дуп­ли­нас­тих во­лоських горіхів попід бар­ка­ном.

«Коли б мені знай­ти будлі-де хоч та­кий при­ту­лок, я бу­ла б тричі щас­ли­ва й не наріка­ла б на свою ли­ху до­лю», - по­ду­ма­ла Га­лецька, ог­ля­да­ючи кімнат­ку.

В кімнатці ще