Київські прохачі - Нечуй-Левицький

- Причепилась спо­кус­ни­ця до спо­кус­ниці. Еге, так? Од­на од­ну спо­ку­шає.

- Авжеж пак! Я те­пер ра­да шмат­кові хліба, не то що, а ви все своєї пісні за­тя­гаєте. Ви по­ми­ляєтесь.

- Авжеж пак! Не на дур­ну нас­ко­чи­ли. Не з та­ки­ми ви очи­ма, щоб ме­не підду­ри­ти. Дуріть вже ко­го дурнішо­го од ме­не. Пев­но, й в вас піснею мо­лодість про­май­ну­ла, як і в ме­не, і ви нез­чу­лись, як опи­ни­лись з тор­ба­ми, як не вчу­лась і я. Завів ме­не дур­ний ро­зум от сю­ди, як і вас.

- Чи дур­ний же ро­зум? Мо­же, щось інше? Мо­же, якась при­го­да, та­ка, як моя, а мо­же, ли­ха до­ля. Ви ж, як я ба­чу, лю­ди­на з доб­рим ро­зу­мом, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та не взяв ме­не кат! Ро­зу­му мені не по­зи­ча­ти в лю­дей. За­ве­ла ме­не сю­ди моя навіже­на ве­се­ла вда­ча, за­на­пас­тив ме­не по­тяг до кра­си, за­па­гу­би­ли мій вік танці та пісні, та чорні бро­ви. От що! Я ро­ди­лась лю­ди­ною, а на вда­чу вда­лась, пев­но, пташ­кою, бо все лю­би­ла пісні! Мені ще змал­ку ввид­жу­ва­лось, що лю­дині зад­ля то­го бог і дав жи­вот­тя, щоб співа­ти й тан­цю­вать. Бу­ло ко­лись сид­жу в опері та аж умліваю од тих див­них пісень. А як я лю­би­ла ті чорні бро­ви та карі очі, та шов­кові ву­са! Бу­ло зза­мо­ло­ду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які бро­ви! Я б од­да­ла по­ло­ви­ну віку сво­го за їх! За­люб­ки од­да­ла б усе своє жи­вот­тя за їх! Оті ж пишні бро­ви та чорні очі й за­на­пас­ти­ли моє жит­тя. Як я вже про­мар­ну­ва­ла свою маєтність, про­гай­ну­ва­ла до реш­ти свої гроші, ті очі та бро­ви зра­ди­ли ме­не: їх не­на­че вітром розвіяло, пи­лом розсіяло. Ме­не усі знай­омі од­цу­ра­лись, пе­рес­та­ли ме­не одвіду­ва­ти, всі по­ки­ну­ли ме­не… А ко­хан­ня, а пісня не за­мер­ла в мені й досі. І досі ме­не ма­не який­сь зе­ле­ний та па­ху­чий рай. І досі іде лу­ною пісня в моєму серці. І я знай­шла свій рай он та­меч­ки!

Мокрієвська тик­ну­ла ру­кою на шинк і од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Але во­на як швид­ко зап­ла­ка­ла, так са­мо од­ра­зу й пе­рес­та­ла пла­ка­ти, і втер­ла сльози за­ма­за­ною до­ло­нею.

- Ходім-бо, сер­це, в шинк та хоч по­си­ди­мо трош­ки та по­ба­ла­каємо. Я, гос­по­ди, як люб­лю з кимсь по­ба­ла­ка­ти. Те­пе­реч­ки, як я зби­лась з пут­тя, моя ха­зяй­ка аж за­ми­кає свої по­коїки од ме­не, щоб я ча­сом не вше­ле­па­лась до неї, щоб на­ба­ла­каться хоч з нею. Драж­не ме­не в вічі то­рохтійкою й за­пи­рається од ме­не. Не­ма мені з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жить се­бе. Піду до то­го доб­ро­го стар­чи­ка з підв'яза­ни­ми ву­ха­ми, то й він чо­гось вже ніби нех­тує мною, а йо­го доч­ка, вже до­рос­ла пан­на, гімна­зист­ка, прос­то-та­ки глу­зує з ме­не й з батька, бо вже скінчи­ла гімназію.

Галецька слу­ха­ла, і їй чо­гось зда­ло­ся, що Мокрієвська тро­хи бо­жевільна й вер­зе якусь нісенітни­цю.

- Ой, ссе ме­не за сер­це, не­на­че там десь вп'ялась га­дю­ка. Ходім-бо та вип'ємо, та трош­ки по­ба­ла­каємо, моє сер­денько, моя ластівоч­ко! Не цу­рай­тесь ме­не хоч ви, бо ми ж од­ним ми­ром ма­зані: я п'яни­ця, й ви теж, пев­но, п'яни­ця.

- Мені й шко­да вас, але про шинк шко­да й го­во­ри­ти! Зро­ду-звіку не ти­ня­лась я по шин­ках і швид­ше лад­на вмер­ти, ніж пе­рес­туп­лю поріг в той ваш рай, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ой, пе­рес­ту­пи­те той поріг! Ой, по­тяг­не й вас у те пек­ло, чи то пак у той мій рай, ще й не­за­ба­ром! Ой, не зарікай­тесь!

- Не бійтесь, не по­тяг­не. Я радніша вто­пи­тись, ніж пи­ти по шин­ках. В ме­не ча­сом ціли­ми дня­ми й рісоч­ки в роті не бу­ва. Лед­ве жи­вотію, - ска­за­ла Га­лецька й поп­ря­му­ва­ла ву­ли­цею до­до­му.

Мокрієвська вхо­пи­ла її за ру­ку, не­на­че об­ценька­ми, й не пус­ка­ла.

- Та ви, як я ба­чу, ще зовсім не­досвідна лю­ди­на. Як ся­ду я от там на лавці в шин­ку та смик­ну з півквар­ти, то в ме­не за­раз не­на­че ду­ша заг­рає й заспіває. Мені тоді нев­тям­ки, де я й хто я, і що діється зо мною: не­на­че сте­ля піднімається, й стіни розс­ту­па­ються пе­ред моїми очи­ма. Я тоді ба­чу не пас­кудні по­лиці та мис­ни­ки а пляш­ка­ми, а якісь ложі вви­жа­ються мені в опері, по­во­ло­чені й по­цяцько­вані! Хтось там в шин­ку му­ги­кає пісні, а я не­на­че чую чу­дові арії, котрі лад­на б слу­ха­ти день і ніч. A той ве­се­лий гомін кру­гом ме­не ве­се­лить ме­не, на­че гомін ве­се­ло­го ба­лу. Я по­чу­ваю се­бе тоді в яко­мусь раю, не­на­че я гу­ляю десь у квітни­ках та гар­них сад­ках, на­че ле­чу в яко­мусь прос­торі, ли­ну на кри­лах по­над лу­га­ми, по­над га­ями. Мріє пе­ре­до мною щось див­не, якась не­ви­мов­на пиш­но­та, якісь про­зорі, ніби каз­кові кар­ти­ни. Світ стає мені ми­лий. Ми­го­тять чиїсь пе­кучі очі, мріють шов­кові ву­са. Ож ходім, сер­це, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхо­пи­ла Га­лецьку за стан, не­на­че взя­ла на обе­ре­мок, і міцни­ми ру­ка­ми по­тяг­ла в ши­нок прос­то в од­чи­нені двері. Га­лецька опи­на­лась і по­ча­ла вип­ру­чу­ва­тись. Мокрієвська не пус­ка­ла й цуп­ри­ку­ва­ла її обо­ма ру­ка­ми. Бідна удо­ва вхо­пи­лась ру­ка­ми за одвірок і об­пер­лась но­га­ми об поріг. Навісна Мокрієвська по­ча­ла ре­го­та­тись, на­че во­на гра­лась в якоїсь смішної іграш­ки, в хре­щи­ка або в піжмур­ки.

- Та ну-бо, свя­ти­телької годі пру­ча­тись та прис­тав­ля­тись! Ще й пин­дю­читься! Отут на­ше місце! - го­во­ри­ла й пха­ла її навісна Мокрієвська, і ре­го­та­лась.

Десь на ву­лиці взявсь поліціант, не­на­че з землі виріс. Він уг­лядів, що стар­чи­хи зче­пи­лись на по­розі та вой­ду­ються, і йо­му зда­лось, що во­ни за­ве­лись і по­ча­ли бійку. Він бігцем побіг до шин­ку. Га­лецька вгляділа йо­го і рво­ну­лась з усієї си­ли, ски­ну­ла тор­бу з Мокрієвської. Буб­ли­ки з тор­би по­рос­ну­ли по схо­дах. Га­лецька вир­ва­лась і швид­ко пішла до­до­му, навіть з пе­ре­ля­ку не озир­ну­лась на­зад на шинк. В неї но­ги тру­си­лись, їй при­вид­жу­ва­лось, що поліцей­ський біжить навз­догінці за нею, от-от наз­до­же­не її і вхо­пе, як шуліка кур­ча. Во­на че­рез си­лу доп­ле­лась на Поділ до Май­бо­ро­ди­хи, бліда, аж си­ня, з синіми пруж­ка­ми попід очи­ма.

- Чого це ви ста­ли ніби аж тлінні? Аж очі вам по­за­тя­га­ло? - спи­та­ла зди­во­ва­на Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, бо­дай вже не ка­зать! При­че­пи­лась оце до ме­не якась при­че­па: якась про­хач­ка Мокрієвська, а як її на ймен­ня, я вже за­бу­ла, бо за­гу­би­ла її ймен­ня, як тіка­ла от поліціанта, - ска­за­ла Га­лецька, здійняв­ши тор­бу та дра­ну удя­ган­ку.

І Га­лецька роз­ка­за­ла Май­бо­ро­дисі за всі свої при­го­ди та про ли­хих старців ко­ло Пе­чер, роз­ка­за­ла й за при­чеп­ли­ву Мокрієвську та за її ней­мовірне оповідан­ня.

- Знаю, знаю,