Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

По алеї гу­ляв не Ко­маш­ко, а грек Арис­тид Се­лаб­рос. Він уг­лядів, що на лавці сиділи мо­лоді пан­ни, й по­вер­нув на Пушкінську алею, щоб на їх по­ди­ви­тись. Ти­хою хо­дою наб­ли­жав­ся він до паннів, ви­со­кий, рівний ста­ном, дов­гоб­ра­зий, з гар­ним кла­сич­ним ли­цем та з ко­рот­кою ку­че­ря­вою борідкою. Зда­ва­лось, ніби ста­туя давнього бо­га Ел­ла­ди нес­подіва­но ожи­ла, зня­лась з підстав­ки й пішла ти­хо по алеї. Дов­го­вас­те ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, ве­ликі блис­кучі чорні очі, довгі ку­че­ряві вії, густі рівні бро­ви, тон­кий ніс, чорні, на­че во­ро­но­ве кри­ло, ку­чері - усе в йо­му на­га­ду­ва­ло про да­лекі га­рячі східні краї, тропічне сон­це, га­ря­че не­бо: там ро­дяться й фор­му­ються такі палкі очі, повні вог­ню. То був тип мужньої східної кра­си, гар­ний і ду­жий, граціозний і ве­лич­ний, на­че мо­ло­дий бен­гальський лев. Повні звив­часті ви­разні ус­та в Се­лаб­ро­са чер­воніли зда­ле­ку се­ред зе­ле­но­го лис­ту, не­на­че польова маківка чер­воніє в зе­леній пше­ниці. Се­лаб­рос порівняв­ся а пан­на­ми й по­ма­леньку обвів їх гост­рим про­ни­зу­ючим пог­ля­дом; зда­ва­лось, він ви­би­рав, кот­ра з їх кра­ща й вар­та ува­ги.

- Ну, та й пиш­на ж пос­тать! - обізва­лась ти­хенько Са­ня. - А як гор­до­ви­то пог­ля­дає на нас! Не­на­че зго­ри вниз ди­виться на нас!

- І справді пиш­на: очі гострі; гля­не - не­на­че но­жем різне, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Не люб­лю я та­ких грізних гост­рих очей: такі очі мені не упо­добні, - ска­за­ла Са­ня.

- Знаю за це. Тобі по­до­ба­ються очі го­лу­бині, смирні, а мені по­до­ба­ються от такі гострі й навіть жорс­токі очі: в їх є якась си­ла, мужність; в їх світиться зав­зят­тя, во­ля, за­пал сер­ця, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Любиш вул­ка­ни! Гля­ди ли­шень, На­дю, щоб не опек­тись од тих вул­канів, - ска­за­ла Са­ня, - а ваші східні грецькі та ар­мянські вул­ка­ни та­ки справді не­без­печні; вже над­то ба­га­то в їх ог­ню. Я бо­юся тих страш­них, грізних очей; гля­не на те­бе чо­ловік і, здається, ка­же: сте­ре­жи­ся, бо з'їм те­бе без солі й без хліба.

- Ну, в нас на Бес­са­рабії вул­канів не­ма, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - це я ска­за­ла так собі нав­ман­ня.

- А вид, на­че в ста­туї Гер­ме­са! Цур йо­му! ще прис­ниться, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Са­ня, - не дур­но я сьогодні про­ки­ну­лась на­че не­са­мо­ви­та в п'ять го­дин й вже не мог­ла потім зас­нуть: ма­буть, ду­ша чу­ла, що сьогодні до нас наб­ли­житься вул­кан, хоч і без по­лум'я.

- Я люб­лю кла­сич­ну па­ничівську кра­су. Страх не люб­лю тих кри­вих лиць! Це, мо­же, тим, що в ме­не пли­не по­ло­ви­на грецької крові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А мені не до впо­до­би ва­ша кла­сич­на кра­са: в неї вже ду­же все приг­лад­же­но та при­ли­за­но. Че­рез ду­же ре­гу­лярні, але хо­лодні пруж­ки ли­ця ані криш­ки не просвічується людська ду­ша. Тим­ча­сом як ма­ленька хи­ба ліній в лиці, зви­вок в бро­вах, в ус­тах ви­яв­ляє ча­сом ду­шу чо­ловіка, йо­го сер­це, йо­го вда­чу, - ска­за­ла Са­ня. - І вже чо­го не люб­лю й не зно­шу, то тих пов­них, чер­во­них, глад­ких па­ничівських морд. Од їх так і тхне ма­теріальністю, зем­лею, а не ду­хом, навіть, ви­ба­чай, різни­ця­ми та си­рим м'ясом.

- Чи не підво­диш ти ча­сом сво­го Ко­маш­ка під цей фре­но­логічний прин­цип? В йо­го ли­це не кла­сич­не, хоч і не по­га­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Не ду­май, що мені по­до­бається Ко­маш­ко! Він лю­ди­на ро­зум­на, роз­ви­та, і в йо­го очах світиться дум­ка. Я люб­лю ро­зумні очі, не ваші во­лоські та грецькі, тро­хи во­лячі очі, - ска­за­ла Са­ня.

Тим ча­сом Се­лаб­рос вер­нув­ся на­зад в алею й знов прой­шов ти­хою хо­дою проз паннів, бист­ро ки­нув на їх своїми ор­ли­ни­ми очи­ма. Але йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, навіть якісь со­ло­денькі, лас­каві; він обвів ни­ми Му­раш­ко­ву, не­на­че пог­ла­див м'якеньким ок­са­ми­том.

- Тікаймо! Цей грек ро­бить нам оч­ки, - ска­за­ла Са­ня й схо­пи­лась з ла­ви.

Панни вста­ли, пішли на ве­ли­ку алею й ста­ли гу­ля­ти. Са­ня спо­чат­ку йшла по­ма­леньку, але як роз­ба­ла­ка­лась, то все йшла швид­ше, а далі тро­хи вже не бігла.

- Чого ти, Са­ню, так біжиш? Я аж вто­ми­лась, лед­ве поспіша­ючи за то­бою, - ска­за­ла На­дя.

- Хіба ж я біжу? Я йду, - обізва­лась Са­ня.

- Ти не хо­диш, а, здається, пур­хаєш. Ко­лись пурх­неш з сад­ка та й по­ле­тиш на не­бо за іде­ала­ми, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Як ча­сом по­ле­чу в не­бо, то ти, На­дю, ле­ти за мною навз­догінці, вхо­пи ме­не та й по­тяг­ни до­до­лу, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась на ввесь са­док.

- Одначе час нам йти на служ­бу, - ска­за­ла На­дя.

- Ой час, час! Про­щай, зе­ле­ний са­доч­ку! про­щай, свіже повітря. Піду ню­ха­ти ци­бу­лю в жидівській школі ра­ди прин­ципів; але для прин­ци­пу й йо­го поспіху в житті усе мож­на ви­терпіти, - ска­за­ла Са­ня й бігцем побігла в од­чи­не­ну бра­му сад­ка.

Мурашкова пішла в банк. Се­лаб­рос пішов слідком та на­зирці за нею. Він примітив, що пан­на увійшла в банк.

«Служить в бан­ку, - ска­зав сам до се­бе Се­лаб­рос. - Але ж і кра­са! І як оце я її й досі не вглядів? А вже я те­бе, кра­су­не, висліджу й поз­най­ом­люсь з то­бою, бо по­лю­бив те­бе. Які оче­ня­та! Які ус­та! Ще й май над­ворі! Ой кра­су­ня ж! Ли­це не­на­че ви­то­че­не, очі ніби вправ­лені в срібло. Кра­ща, ніж ма­дам Кре­чу­лес­ко; ба­га­то кра­ща, ніж пан­на Са­вицька. Тре­ба цих ки­дать. Цур їм! Ос­то­гид­ли! Час по­чи­на­ти но­вий ро­ман, ро­ман май­ський. Но­вий, ціка­вий ро­ман!» - Цю ос­тан­ню фра­зу Се­лаб­рос не по­ду­мав, а ска­зав го­лос­но, тро­хи не крик­нув. Якась пані йшла проз йо­го, по­чу­ла ті сло­ва й по­ду­ма­ла: «Який же це вий­шов но­вий та­кий ціка­вий ро­ман, що цей грек аж кри­чить за йо­го на ву­лиці? Аж тре­ба спи­та­ти в чи­тальні Гри­щен­ка».

Вже не один ро­ман був в житті гар­но­го Се­лаб­ро­са. До йо­го кра­си, до йо­го пов­них чер­во­них уст лип­ну­ли мо­лоді й пан­ни, й панії, як ме­те­ли­ки па­да­ють на світло, й не од­на з їх пос­ма­ли­ла свої ле­генькі крильця…

Селаброс на­си­лу ви­сидів в скар­бо­во­му бан­ку, де він слу­жив. Чорні бро­ви, чорні очі в Му­раш­ко­вої не ви­хо­ди­ли в йо­го з дум­ки й ма­ни­ли й драж­ни­ли йо­го. Він лед­ве діждав­ся кінця, вхо­пив бриль і побіг на ту ву­ли­цю, де сто­яв той при­ват­ний банк, в яко­му слу­жи­ла Му­раш­ко­ва. При­таївшись за од­ним пор­ти­ком, він не зво­див очей з две­рей в бан­ку. Не­за­ба­ром двері од­чи­ни­лись. Се­лаб­рос уг­лядів, як з две­рей виг­ля­ну­ло ли­це Му­раш­ко­вої з чис­тим, на­че на­мальова­ним профілем. Му­раш­ко­ва пішла