Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

«Я ваш сусід, он звідти,- пояснив я, показуючи в бік свого будинку.- Я бачу, ви щойно переїхали, тож подумав, чи не можу вам чимось допомогти...»

«Коли треба буде, ми самі вас покличемо!» - сказала вона й грюкнула дверима перед моїм носом. Роздратований такою грубістю, я обернувся й пішов додому. Цілісінький вечір, хоч я й силкувався думати про щось інше, думки мої поверталися до привида у вікні й сердитої жінки. Я вирішив нічого не розповідати дружині - вона в мене нервова, вразлива жінка, і я не хотів ділитися з нею власними неприємними враженнями. Перед сном я зауважив, між іншим, що в хатині поселилися нові наймачі, але вона нічого на те не відповіла.

Сплю я звичайно дуже міцно. В нашій родині щоразу жартували, що вночі мене не добудишся, хоч стріляй. Але чомусь саме тієї ночі,- може, тому, що я був трохи стурбований через свою невеличку пригоду, чи не знаю вже, через що,- спав я не так міцно, як завжди. Крізь сон я відчував, що в кімнаті щось коїться, й нарешті зрозумів, що дружина моя стоїть одягнена й бере пальто й капелюшок. Вуста мої вже поворухнулися пробурмотіти щось із подивом чи докором за цю невчасну прогулянку, коли раптом, розплющивши очі, я поглянув на її осяяне свічкою обличчя, й мені відібрало мову. Ніколи ще не бачив я в неї такого обличчя - я навіть не думав, що воно може бути таким. Вона була мертвотно-бліда, часто дихала й, застібаючи пальто, крадькома позирала на ліжко, щоб перевірити, чи не розбудила мене. Вирішивши, що я все-таки сплю, вона тихо вислизнула з кімнати, й за мить я почув різке рипіння - так риплять тільки завіси парадних дверей. Я сів на ліжку й потер кулаком бильце, щоб переконатися, що це таки не сон. Потім дістав з-під подушки годинник: була третя година ночі. Що справді могло спонукати мою дружину вийти з дому о третій годині ночі?

Я просидів так хвилин із двадцять, подумки перебираючи все це й силкуючись знайти хоч якесь пояснення. Що більше я думав, то дивовижнішим і незбагненнішим усе це мені видавалося. Я ще сушив собі мозок цією загадкою, коли знову почув унизу рипіння дверей та її кроки на сходах.

«Боже мій, де ти була, Еффі?» - спитав я, тільки-но вона увійшла.

Вона страшенно затремтіла й придушено скрикнула, коли я заговорив. Цей крик і тремтіння схвилювало мене більше за все інше, бо в них була якась невимовна вина. Дружина моя - жінка щирої, відвертої вдачі, але я похолов, коли побачив, як вона прокрадається до своєї кімнати й тремтить від того, що її чоловік заговорив до неї.

«Ти не спиш, Джеку?! - вигукнула вона, нервово всміхаючись.- А я думала, що тебе нічим не розбудиш».

«Де ти була?» - спитав я вже суворіше.

«Ще б пак, це дивує тебе,- мовила вона, і я бачив, що пальці її тремтять, розстібаючи пальто.- Я й сама не пригадаю, щоб зі мною раніше таке було. Розумієш, мені раптом стало душно й потягло подихати свіжим повітрям. Я, напевно, знепритомніла б, якби не вийшла надвір. Я постояла кілька хвилин біля дверей, поки трохи прийшла до тями».

Розповідаючи цю вигадку, вона жодного разу не глянула в мій бік, і голос її був якийсь чужий. Мені було зрозуміло, що вона говорить неправду. Я нічого не відповів і обернувся до стіни з почуттям гіркоти в душі й з тисячами найжахливіших сумнівів та підозр. Що моя дружина ховає від мене? Де вона була під час цієї дивної прогулянки? Я відчував, що не матиму спокою, доки не довідаюся про це, але все-таки не бажав розпитувати її далі після того, як вона вже збрехала мені. Решту ночі я кашляв і крутився в ліжку, придумуючи найнеймовірніші версії.

Наступного дня мені треба було їхати до Сіті, але я був надто розтривожений, щоб думати про свої комерційні справи. Дружина, здавалось мені, хвилювалася так само. З її швидких запитальних поглядів, які вона кидала на мене, я бачив: вона зрозуміла, що я не повірив її поясненням, і міркує, що їй робити далі. За сніданком ми ледве перемовились кількома словами, після чого я одразу пішов прогулятися, щоб помізкувати про все на свіжому повітрі.

Я дійшов до Кришталевого палацу, просидів там з годину в парку й повернувся до Норбері о першій. Сталося так, що по дорозі я мав пройти повз ту хатину й зупинився, щоб поглянути, чи не визирне звідти ще раз оте дивовижне обличчя, яке вчора дивилося на мене. Поки я там стояв,- уявіть собі мій подив, містере Холмсе,- двері відчинились, і з них вийшла моя дружина.

Побачивши її, я занімів, але моє хвилювання було ніщо в порівнянні з тим, що відбилося на її обличчі, коли наші очі зустрілися. Першої ж миті, здавалося, вона хотіла кинутись назад, але побачивши, що всяка спроба сховатися буде марною, підійшла до мене з блідим видом і переляканими очима, до яких зовсім не пасувала усмішка на вустах.

«О, Джеку,- мовила вона,- я заходила туди спитати, чи не треба допомогти чимось нашим новим сусідам. Чому ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене гніваєшся?»

«Так,- сказав я,- ось куди ти ходила вночі».

«Що ти кажеш?!» - скрикнула вона.

«Ти була тут. Я певен цього. Що то за люди, що ти відвідуєш їх у таку годину?»

«Я тут раніше не бувала».

«Як ти можеш так відверто мені брехати? - вигукнув я.- В тебе навіть голос змінюється, коли ти говориш. Хіба я мав від тебе якісь таємниці? Я зараз увійду всередину й дізнаюся, в чому річ».

«Ні, ні, Джеку, заради Бога!» - нестямно скрикнула вона. Коли я все ж наблизився до дверей, вона вхопила мене за рукав і гарячково потягла геть.

«Благаю тебе, не роби цього, Джеку! - кричала вона.- Присягаюся, що згодом я розповім тобі про все, але якщо ти зараз увійдеш туди, може статися велика біда».

Я спробував її відштовхнути, та вона пригорнулася до мене в несамовитому благанні.

«Повір мені, Джеку! - вигукнула вона.- Повір мені лише цього разу. Ти ніколи про це не пошкодуєш. Ти знаєш, що я нічого не таїла б од тебе - хіба що