Азіятський аероліт - Вухналь Юрій
Професор несамовито скрикнув:
— Стійте, обережно!
Марич, широко розтуливши очі, дивився вслід професорові, що прудко по-хлопчачому мчав до вагона. Потім зрозумів у чому справа й побіг собі.
Але даремно. Коли перший п'ятипудовий вантаж опинився на спині професора й він, важко пересуваючи ноги, поніс його до платформи, засюрчав свищик. Зойкнув паровоз, і чорні двері багажного вагона тихо поповзли вперед.
Побачивши, що потяг рушив, професор безсило пустив вантаж додолу — ноги йому затремтіли й він стомлено сів на пакунок, подивився жалібно на Марича й по-дитячому тихо запитав:
— Вікторе Миколайовичу, що ж робити?
Потім несподівано різко став на довгі ноги. Поблід і затремтів від злости:
— Це ж чорт знає що таке! Це ж… — і помчався до станції.
Начальник станції, побачивши раднаркомівський мандат, смертельно зблід. Йому затремтіли пальці й болісно задьоргались м'язи на правій щоці. Горський грізно запитував:
— Ви знаєте, що ви накоїли! Я жалітись на вас буду. Ви зірвали…
Професор несподівано замовк, обірвавши початок фрази. Він тепер тільки помітив смертельний колір на обличчі дідка, помітив болісне дьоргання щік і очі, сповнені жахом. Вчений забурмотів щось нерозбірливо й вже зовсім не злісно, а згодом насупивши брови, ніби аж ніяково проказав:
— Ви, будь ласка, зараз же зупиніть, щоб негайно якось знов сюди багаж дослали… Ви ж якось там… самі знаєте…
До самого вечора професор не промовив ані слова. Бачив — весна захопила Тайшет. Якомога скоріше, скоріше тікати на північ.
У райвикові раднаркомівські печатки справили магічне вражіння — до вечора все було готове: коні, провідники, сани, не було лише багажа.
Марич щогодини приходив на станцію. Начальник тремтів і винувато виправдувався:
— Я депешу послав, відповідь є, але доведеться почекати до завтра.
На ранок о десятій годині спеціальною дрезиною прибув багаж.
І вже коли все було складено, перевірено, запнуто у величезні грубі брезенти — точно о дванадцятій годині обоз мав рушити з Тайшету, всі побачили, як від станції майже мчались до обозу, вимахуючи руками, дві постаті — то прибули Аскольд і Самборський.
*
Південно-західній берег Алеутів, суворий і холодний, ось уже півтора тижні задихався у важкому, насиченому водою тумані.
Чорні гряди голих гір ледь бовваніли в густих пасмах випарів.
З океану йшла весна. Інколи долітав сюди подих теплого вітру, приносив йодисті пахощі водоростів, і тоді завіса туману здригувала й дерлася на шматки. Але подихи були нечасті й кволі. Туман швидко густішав і знов запинав густо-сірим мороком берег, ущілини і верхівлі гір.
У глибокій, просторій лощині, стиснутій з трьох боків високими кам'яними кряжами, викреслювалися, освітлені райдужними вогнями велетенських електричних ламп, горбаті ангари, гострі будівлі, низькі бараки. Електрика кволо осилювала обійми липкого туману, й будівлі, оточені високою огорожею, в цьому світлі ледве проступали з туману й здавались легкими, нереальними в суворій, мертвій пустелі.
Південно-західній берег майже був незаселений, бо не ховав у своїх надрах ані золота, ані вугілля, ані міді. Тому не приваблював до себе нікого. Скелясті береги стояли неприступні, й жоден пароплав не підходив до них. Хіба інколи китобійні судна майоріли вітрилами й тихо пропливали привидами біля непривітних скель.
І тому про дивні будівлі, що виросли за якихось півроку в затишній лощині, майже ніхто не знав.
Навіть уряд, продаючи ці землі Ляйстердові, не знав точно, де саме лежить Лощина Трьох Кряжів.
Центральне місце в подвір'ї, що розташувалось у лощині, займав двоповерховий будинок і радіостанція.
У долішньому поверсі містився технічний персонал. За будинком осторонь, утворюючи чотирикутник, тяглися: електростанція, майстерні, лабораторії, бараки, елінги.
День і ніч в майстернях іскрилась електрика, а біля елінгів незмінно стояла озброєна варта.
Робота тривала день і ніч. Працювали в дві зміни. У травні за планом мусіли закінчити будову п'ятьох дирижаблів. Усіма роботами керував сам Ерґе. До лабораторії, крім нього, ніхто не мав доступу.
На початку травня Ерґе призначив постійне чергування на радіостанції. День і ніч безперестанно, як велетенська оса, гуло динамо, незримі чутливі полапки обіймали простір.
Навушники мовчали. Лише інколи нерівно й заборсано долітали шматки веселих фокстротів, промов, об'яв. Тричі на день у скляну кабіну радіостанції заходив Ерґе й сухо запитував:
— Ну?
Черговий мовчки хитав головою. Ерґе круто повертав і виходив роздратований і злий. Голову непокоїли страшні думки про невдачу й провал.
Дванадцятого травня по обіді, після Ерґе, черговий почув, як трубка приглушено прошепотіла чітко, з протягом:
— Слухайте, слухайте, слухайте!
Черговий тремтячими пальцями намацав електричний провід сигналу. За хвилину до кабіни вбіг Ерґе. Йому, як і черговому, тремтіли пальці, збуджено блищали чорні очі.
Він схопив слухові трубки, кріпко, до болю притис до вух. Трубки шепотіли:
— Слухайте, слухайте, слухайте. Все гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Вийшли, вийшли, вийшли…
*
За тиждень по від'їзді з Нью-Йорку Марича Ґіна довідалась, що Ерґе збирається від'їздити до Алеутських островів. Він сказав, що одержав нове призначення — посаду головного інженера на руднях Ляйстерда.
Прийняла це повідомлення спокійно, навіть байдуже, як звичайну собі необхідність, і навіть не поцікавилась докладніше дізнатися, що саме спонукало прийняти його це призначення, бо знала, що він після винаходу рішив провадити дальші досліди тут же, в Нью-Йорку.
Лише помітила, що чоловік перед від'їздом зробився надзвичайно ніжним і ввічливим, оточив її надзвичайною увагою, у кожному слові його почувала якусь дивну ласкавість, що межувала навіть з сентиментальністю, чого раніше вона в Ерґе не помічала.
Він щовечора сам приїжджав до "Колумбії" і годинами просиджував у її вбиральні. А коли лишався з нею на самоті, ніжно, як закоханий хлоп'як, пестив голову.
Таку зміну Ґіна пояснила собі розлукою й догадувалася, що розлука, мабуть, буде довгою. А одного разу навіть майнула неспокійна думка про небезпеку. Щоб хоч чим-небудь віддячити за жагучі пестощі, з тривогою запитала:
— Слухай, Ігоре, а нова твоя робота дуже небезпечна?
Ерґе кріпко стис їй плечі, заглядаючи в вічі відповів:
— Ого! Моя Ґіночка навіть турбується за життя свого чоловіка. — Це було сказано іронічно, але вона почула, що в іронії згучать нотки вдячної ніжности.
З приводу від'їзду Ерґе в Ляйстерда відбувся невеличкий бенкет. Запросили найближчих знайомих, переважно знайомих Ляйстерда.
Ерґе ж лише запросив Сорокіна (Ґіна ніяк не могла пояснити такої примхи свого чоловіка).
Сорокін так був вражений цією честю (як же ж, з Ляйстердом сидіти за одним столом), і майже задихався від щастя. Сідаючи поруч Ерґе й Ґіни, він то блід, то червонів, замість солодкої посмішки в нього на обличчі стигла перелякана, змішана з жахом і щастям неприємна гримаса.
Коли виголошували тости, він несподівано підвівся й собі. Звернувся до Ерґе і, збиваючись, бризкаючи слиною, ковтаючи кінці слів, забурмотів:
— За сміливого, геніального містера Ерґе, що розпочав відважну справу. Я бажаю йому…
Сорокін не докінчив. Враз занімів і з жахом висолопив очі. Усі помітили, як лице Ерґе пересмикнулося злістю і огидою. І він обурено й майже погрозливо подивився на Сорокіна. Той, як зачарований, постояв з хвилину й тихо, боязко сів на своє місце. Губи йому тремтіли від ляку, огидно розтулився рот.
І коли минула неприємна хвилина, Ґіна помітила, що Ерґе нахилився до Сорокіна й люто зашипів російською мовою:
— Ідіот…
І тоді враз всю істоту взяло в полон страшне підозріння, від якого стало моторошно. Це було рівно півроку тому. За півроку неясне підсвідоме підозріння сформувалось в страшну думку, страшну своєю невідомістю. Робила тисячі припущень, силкувалася знайти якесь пояснення, хоча б натяк. Знала лише твердо, що Ерґе затаїв від неї якусь страшну подію.
І кінець-кінцем, змучена неспокійними думками, догадалася, що пояснення треба шукати в Сорокіна.
Ґіна не помилилася. Дві-три привітних посмішки, милостива відповідь на привітання зробили все, чого бажала вона.
Сорокін все частіше й частіше почав навертатись на очі. Зустрічаючи її погляд, запобігливо кланявся і йолопувато червонів.
Згодом помітила, що він придбав добрий, дорогий костюм і частенько почав навідуватись до "Колумбії". Видко було, що він має гроші й вдає з себе багатого джентльмена.
Ті вечори, коли вона бачила його в мюзик-голі, завжди після виступу, служниця приносила їй пишний букет троянд. Взагалі Сорокін, як дурний карасик, швидко клюнув на звичайнісінький поживок. У цьому нічого дивного не було. Ґіна гадала, що й цього для Сорокіна забагато. І вона щиро потішалась, коли, кивнувши милостиво головою, бачила, як він конвульсійно згинався надвоє й довго, як злодій, кидав у її бік боязкі погляди.
А що з ним робилось, коли вона одного разу простягла руку й приязно запитала:
— Як живемо, містере Сорокін?!
Він хотів щось було відказати, але подавився словом, закашлявся, й м'ясистий ніс йому вкрили краплинки поту. Так нічого й не відказав.
*
Найбуйніший зліт фантазії Сорокіна, звичайно, не міг припустити такої чести, та ще й від кого. Тільки подумати, від знаменитої славетної Реґіни Марич!
Насправді честь була не така вже й висока. Просто Ґіна задумала завітати в гості до Сорокіна на 9 авеню.
З перших же приступків у ніс вдарив гострий, важкий пах бруду, цвілі, покидьок. Ґіна затулила хусткою ніздрі й помацки героїчно почала осилювати слизькі сходи.
На дзвоник вийшла низенька жінка, молода ще, коротко пострижена, грубо нафарбована. Впустила до передпокою й підозріло оглянула багатий одяг гості. Почувши, що незнайомка хоче бачити містера Сорокіна, ревниво перепитала:
— Вам містера Сорокіна?
— Так.
— Його нема дома.
— А скоро буде? Я в дуже важливій справі.
Жінка ще раз пильно оглянула гостю й вже прихильніше відказала:
— Містер Сорокін має швидко бути вдома. Ви можете зачекати в його кімнаті.
Діставши згоду, господиня повела Ґіну коридором до кімнати Сорокіна.
— Ось, прошу, сюди, я зараз запалю світло.
Господиня вийшла. Ґіна усміхнулася їй вслід і нехіть почала розглядати небагаті покої.
Розглядаючи фотоетюди на стіні, дійшла до старого письменного столу з заляпаним атраментом сукном.
