Морозів хутір - Самчук Улас

Не сам, а також із дружиною, і також солідною дамою, з Наталією Петрівною… Наталія Петрівна, можливо, ще солідніша за Марію Олександрівну. Чим? Не тільки виглядом, окулярами в чорній раковій оправі, чорним вуалем і пишним котиковим пальтом, але і загальною пошаною, що віддається їй, дамі міста і добродійці. Треба знати, що Наталя Петрівна утримує найкращий салон міста. Треба також знати, що у Наталі Петрівни завжди зупиняються най-почесніші гості міста. Не шкодить знати, що без Наталі Петрівни не обходяться ніякі доброчинні підприємства міста. Хоча сама Наталя Петрівна тримається досить відокремлено, навіть, можна сказати, гордо, не особливо братчикується з кожним і з усіма. Вона також дещо вища ростом за свого благородного мужа і багато перевищує його вродою. Свого часу Наталія Петрівна уважалась за досить оригінальну красуню з огляду на її великі темні очі, які, проте, довелося прикрити окулярами і тим самим заховати їх від світу.

Такі ось гості, крім уже нам знаних, прибули на хутір Мороза. Таня Морозівна має досить складне завдання. Це вже не тільки "свої", це вже справжні "гості" і, можна сказати, виняткові. Це нічого, що Марія Олександрівна тільки дружина міського доктора, а Наталя Петрівна — тільки дружина учителя вищої початкової школи. Важно те, що ті, без великих титулів, дами є загальношановані і загальнопризнані. Свого часу вони бували на балах навіть у князя Кочубея. І коли вони погодились заїхати на хутір Морозів, це з їх боку неймовірна ласка. Таня мусить обернутись. На стіл вивалюється порцеляна, кришталь, срібло, найкращі серветки. Стіл мусить сяяти всіма барвами веселки. І страви мусять бути до всього допасовані. Не кишка і не смажена капуста, а смажені кури зі сметановою підливою, а курячий бульйон, а десерти і компоти, а кава, торти і свіжі овочі. І п’ється при тому також не самогон, навіть заправлений, навіть "первак", а вино — добре, справжнє кримське, з-перед війни старанно бережене для виняткових подій у житті хутора.

Це виняткове завдання в теперішні дні. Виняткове і майже непосильне, але воно виконане. Татяна вривається до кухні, мов чудова буря. Вона лишає всіх — їх там досить, вона біжить до вітальні. Так. Стіл — великий, гордий і блискучий. Струнко стоять порцеляна і кришталь, ніжно, делікатно лежать згорнуті білі серветки, рівно, мов під шнурок, стоять темно-вишневі стільці. Раз, два, три... дванадцять… Гаразд! Дванадцять кувертів, як шроту. За всім стоїть Омелянчиха і скромно посміхається тонкими, зморщеними устами. Вона вже, Богу дякувати, дещо на своєму віці бачила. Знає, як, що і до чого…

А гості, як гості.. Вони вистояли в церкві, вони довго і старанно молились і ще більше гуторили. Знана недільна втома і знаний голод — здоровий і міцний, мов добрий напій, від якого крутиться голова і болить шкура, їх настрій знаний — швидше до чарки горілки, до шматка ковбаси і чорного хліба — випити і закусити, раз, другий, третій, щоб одразу зашуміло в мозку, щоб по всьому тілу розлилося п’янюче тепло, щоб захотілося ще більше все те, що стоїть, поїдати, поїдати і смакувати…

Так воно і є. Особливо молоді мужчини дуже ретельно пильнують тих добрих звичок. Вони входять з дамами, вони їх роздягають, розсаджують, цілують в ручку, нахиляються, відхиляються, але разом з тим то один, то другий підходить до буфету, де окремо стоять кусник порядної шинки, кілька покраяних огірків, пара кілець ковбаски, а найголовніше — карафа, майже сулія, товста, висока і простора, а в ній — так, наполовину — звичайна, біла, чиста… І кілька великих, гранчастих чарок біля неї. Це, так би мовити, для мужчин… Окремо. Це їх, і дами тут не можуть нічого вдіяти… І коли Сопрон Григорович поклонився раз, другий і третій цій карафці, він вертається до дам з такою палкою усмішкою, що направду можна в ній розтопитися. Те саме стосується і до Петра Григоровича, і до Водяного, і навіть Івана Григоровича. Микола Степанович і Афоген Васильович також не відважуються порушити цієї благородної звички предків. І треба віддати справедливість, Афоген Васильович гідно і солідно виконав традиційний, предківський заповіт. Випив раз, крякнув, похвалив. Випив другий, мотнув головою. Випив третій, не випустив ніякого звука, сягнув по шматок ковбаси з огірком, заповнив старанно рот і промимрив: — Да. Здорово! — і тільки відійшовши до мужчин, що купчились у вітальні біля дам, він уже заговорив (звичайно, не для дам): — І от ті сучі сини, українці, хочуть нам забрати нашу прекрасну руську традицію…

— Яку? Яку? — делікатно і обережно, нагинаючись, мов лоза над сторчаном, питає Сопрон.

— Яку? А от! — вказує він перстом на буфет.

— Буфет? — питає Сопрон. — Не дамо! Не дамо! Буфет наш… Нікому не дамо. Зрештою, кожний українець любить також випити.

— Українець? — високо і різко перечить Афоген Васильович. — Любить, правильно… Але що?

— Горілку, Афогене Васильовичу… Звичайну собі горілку.

— Брагу! От що… — перечить Афоген Васильович.

— Ні-і! Брагу п’є руський, — протягло, з виглядом знавця, майже співчутливо вимовляє Сопрон.

— Так, брагу п’є руський, — вмішався до розмови і Микола Степанович, виконавши свій обов’язок біля буфету. Його бас ще спотужнів. — Я, — каже він, — коли був… — але його перериває поява у вітальні старого Мороза… Він тільки що увійшов, бо треба було наперед полагодити все надворі. Помічається стареча втома і своєрідна блідість, яка ледве проникає до ока спостерігача. Майже все обличчя його вкрите заростом, і незначні голі місця на вилицях мають майже ту саму барву, що і волосся. Всі знають, що господар ще нічого, за своїм недільним звичаєм, не їв.

— Григоре Івановичу! Чарочку, чарочку, — звернувся до нього Афоген Васильович.

— Чарочку так, але перш за все, Афогене Васильовичу, плоть вимагає свого. Думаю, що наша Омелянчиха почастує нас добрим борщиком… А потім уже і дай Боже! — і він досить незграбно повернувся біля своїх гостей і звернувся до пань. — Шановні мої пані!.Не погордуйте нашою скромною гостиною. Просю ласкаво далі!..

Петро та Іван повторили слова батька. Всі встали. Зашумів шовк дамських одягів. Петро подав руку Наталі Петрівні, Іван — Марії Олександрівні. Решта йшли, як хто уважав за краще. Старий Мороз зайняв своє чільне місце. Від нього вправо і вліво засідали гості. Омелянчиха внесла вази з бульйоном. Всі почали наповняти свої тарелі янтарно-жовтою пахучою рідиною, і тільки один старий Мороз дістав окремо порядну тарілку доброго борщу зі сметаною.

Це була неймовірна річ. Це був просто визив. З цього приводу розпочалася дискусія, і відкрив її, як і треба було сподіватися, шановний Афоген Васильович. Він звернувся до Татяни, а що його очі вже світилися делікатним огником, тому і розмова його була насичена відповідним запалом. Запинаючи під шиєю серветку і вдивляючись у бульйон, він сказав просто: — Наша шановна Татяна Григорівна рішила почастувати нас по-французькому. Хвалю. Культуру французів ціню дуже. Але коли я дивлюся на ці дві… Як тут вам краще сказати… на ці два витвори культури, цей ось борщ і цей ось бульйон… Дозвольте! Чому, так екать, бульйон, а не борщ?

— Але, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього Наталія Петрівна з виразним докором.

— Пардон! Я тут тільки підведу підсумки. Ні, ні, ні! Прошу хвилинку уваги. Я тільки хочу підсумки... Бульйон! Прекрасна річ, чудова… Який аромат! Хвала і шана… Але я до борщу маю особливі нахили. Я вам кажу: о-соб-ли-ві… Тааак! Борщ із сметаною… Це поезія. Справжня гоголівська, малоросійська ніч… Запахи, смак! Коли б я бачив кольонську воду з написом "малоросійська ніч", то я б уважав — це назва не для якоїсь води, а якраз для борщу… Так! Борщеві дати таку назву, а до всього — позолочену етикету! Мене іноді цікавить: хто міг бути винахідником борщу?

— Українці, — кинув через стіл Петро.

— Лож єсть… Його видумали ми, малороси, — рішуче заперечив Афоген Васильович..

— А скажіть, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього його сусідка Мар’яна. — Чи це правда, що якийсь ваш родич є українським письменником?

— Нечуй-Левицький. Є такий, — майже суворо відізвався Афоген Васильович.

— І що ж ви на те?

— Я? Я його ніколи не читав… І не буду! — твердо сказав він, сьорбаючи бульйон.

— А чи хтось між нами читав його взагалі? — звернувся з питанням до всіх Петро.

Ніхто не відповів. По маленькій перерві сказав Водяний:

— Думаю, що найбільше з літературою мав діла я. Вибачте мені за таке зухвальство. Не те, щоб я більше за всіх читав, — я мав час над тим думати. У війську, хто хоче, має досить часу. І от я вам скажу: розуміється, ніхто з нас не читав Левицького. Я, правда, чув. Мав навіть у руках якусь його книжку… "Батюшки та матушки"… Щось у цьому роді… Але я вам відкриюсь цілком: я чомусь не хотів її прочитати. Чому? Не можу сказати, чому. Не тому, що Афоген Васильович… Афогене Васильовичу, — звернувся Водяний уже просто до нього. — Я не такий засадничий, як ви… Я шаную кожну порядно висловлену думку. Дуже просто, чому. Бо кожна думка, а особливо думка мистецьки висловлена, збагачує мене… А як вона написана, якою мовою — для мене все одно. Аби тільки я те зрозумів. Але до літератури, писаної українською мовою, я маю особисте застереження.

— І я також, — буркнув Афоген Васильович.

— Я вже сказав, що у мене своє застереження…

— Цікаво, — буркнув знов Афоген Васильович.

— По-моєму, та література плитка. Вона не порушує проблем…

— Але ж ви її ніколи не читали, — вмішується знову Петро Григорович.

Всі засміялися. Це було причиною, що розмова змінилася. Всі відчули, що говорити про такі речі досить ризиковно. У мужчин дуже швидко здійнявся настрій. Це передалось і жінкам. Довкола столу стало тепліше і інтимніше. Нічого дивного, що Мар’яна почала знов сміятися, блищати сюди й туди своїми каштановими очима. її дикувате, розхвильоване волосся настовбурчилось. Шкода, що сидить біля неї якраз Афоген Васильович. Інакше вона вже почала б свою газардну[18] гру. Але і так очі її вже виграють і стрибають безліччю бісиків через стіл… І то в напрямку Івана…

Василь ці речі бачить і переживає. Василь усе бачить. Він споглядає на Афогена Васильовича, і йому все здається, що той встане і своїм високим тенором крикне: "Вон!" Але Афоген Васильович тут не той самий, що в класі.